Роздуми над Словом Божим

Три суди

Одного дня колега приніс мені телефонну трубку: «Тут хочуть поговорити зі священиком». Хоча я і не священик, але, розуміючи, що просто так дзвонити не будуть, трубку взяв. Жінка, у голосі якої відчувалися ледь помітні нотки неспокою, шукала священнослужителя, щоб отримати пораду. І коли я відповів, що в міру своїх можливостей постараюся допомогти їй, жінка відразу ж почала розповідати про свою проблему.

Відверто кажучи, мені вперше довелося зустрітися з такою ситуацією, хоча знав, що подібні речі не така вже й рідкість у нашому суспільстві. Але здивував не сам факт, а його наслідки. Справа в тому, що ця жіночка, віку якої я не знаю, але, судячи з голосу, ще не стара, як вона сама висловилася, «купила» собі групу інвалідності. Хтось їй порадив зіграти роль хворої, жаліючись на біль в певних ділянках тіла. І ніби все було добре, хитрий задум спрацював, але… Але через декілька років жінка зі страхом стала помічати у себе симптоми тих хвороб, які вона симулювала. І тепер вона справді хвора, і ті дармові гроші, на які надіялася, майже усі йдуть на лікування.

Мене здивував ще один момент у цій ситуації. Жінка, хоча і зверталася за порадою до священнослужителя, сама досить тверезо, правильно зрозуміла причину своїх негараздів. Проста логіка, совість, яка ще не завмерла, підказували, що починати лікування потрібно не з лікарні, а з церкви. І це змусило її набрати номер телефону місії, який, що теж дивно, вона колись записала на всякий випадок, навіть не пам’ятаючи коли і звідки.

Я в ті дні якраз роздумував над матеріалом, який запланував для чергового номеру журналу. І отой дзвінок був ніби підтвердженням цих думок, які просилися на папір. Я зауважив це ще під час телефонної розмови, коли давав поради жінці. У моєму серці все чіткіше лунали слова апостола Павла, який, звертаючись до коринтян, писав: «Коли б ми самі судили себе, то засуджені не були б. Та засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено зі світом» (1 Кор. 11:31-32).

У цих коротких словах сконцентровано надзвичайно важливий духовний закон, який має безпосердній вплив практично на кожну людину. Тут йдеться про три суди, на яких кожному з нас потрібно буде стояти у ролі звинувачуваних. Але не на всіх. І це залежатиме від того, як людина буде поводитися на кожному із судів, починаючи з першого. Ці три суди тісно пов’язані між собою і кожен з них є продовженням попереднього. Отже, що ж це за суди?

Суд над собою

Друга половина одинадцятого розділу Павлового послання присвячена Вечері Господній і слова про суд випливають безпосередньо із вчення про святе Причастя. У 28 вірші апостол пише: «Нехай же людина випробовує себе…» Тобто важливою, необхідною умовою участі у Причасті є випробування себе, свого життя, своєї поведінки, слів, стосунків з іншими людьми. Людині потрібно «осудити себе» за те, що суперечить волі Божій, що не личить християнину, і тільки тоді брати участь у Вечері Господній. Єдина особа, яку не тільки має право, але й повинна судити людина — це вона сама. Але Слово Боже каже, що люди настільки низько впали, що навіть і цього не можуть зробити. Та Господь їм дарував надзвичайно велику цінність — їхню совість. Саме ця совість, яку нерідко називають голосом Божим, підказує людині, що вона зробила не так. І якщо ми прислуховуємося до голосу совісті — можемо уникнути багатьох небезпек та проблем. Яким чином? Засуджуючи свої неправильні вчинки та виправляючи їх. Саме про це я сказав цій жінці, що зателефонувала до мене: «Дякуйте Богові, що Ваша совість ще не завмерла, якщо підказує, де і що Ви неправильно зробили. І виправляйте зроблене».

Бо якщо нічого не робити, заглушувати совість, судити когось, а не себе, починає діяти друга частина згаданого духовного закону — тоді починає судити Бог. Це те, що і сталося у випадку із жінкою-псевдоінвалідом.

Суд Божий в житті людини

Рекомендуючи коринтянам (і, зрозуміло, усім християнам) судити себе і свої нехороші вчинки, слова та думки, апостол пояснює для чого це потрібно робити: «…Щоб засуджені ми не були. Та засуджені від Господа, караємося…»

Коли людина не хоче сама себе виправляти, у справу втручається Господь. Він посилає Свій батьківський суд, щоб людина через важкі обставини, через хворобу, втрати, біль, тощо могла зупинитися на своїй небезпечній дорозі. Скільки сьогодні є хворих християн тільки тому, що не бачили, чи не хотіли бачити своїх гріхів, які нехтували Божою милістю і не поспішали виправляти своє життя. Небесний Батько з любові змушений їх карати: «Не нехтуй Господньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі. Бо Господь кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина! Коли терпите кару, то робить Бог вам, як синам… Усяка кара в теперішній час не здається потіхою, але смутком, та згодом для навчених нею приносить мирний плід святості!» (Євр. 12:5-11).

Тому мудра людина, потрапивши у скрутну ситуацію, повинна перш за все запитати саму себе: «Що Бог хоче мені цим сказати? За які нехороші вчинки я не засудив себе, так що Господь змушений Сам братися за моє виховання?» І не забуваймо дякувати Небесному Батькові за це покарання, за цей суд, бо він для нас — вияв любові і милості Божої. Саме так, милості, бо якщо ми знехтуємо і цим уроком, якщо ми пропустипо без уваги Господній суд в нашому земному житті, ми ризикуємо потрапити на третій суд. Це вже не суд милості, а суд справедливості.

Суд Божий у вічності

Говорячи про суд Божий в житті людини, апостол Павло знову ж таки пояснює для чого Господь це робить: «…Засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено зі світом». Наш Творець дуже терплячий. Хоча Він справедливий Суддя, але використовує усі можливості, щоб людина не потрапила на останній суд, де вже не буде милості, де неслухняних буде засуджено на вічне покарання разом із сатаною. Але якщо людина вперто не хоче виправлятися, нехтує Божими попередженнями, вона власними руками будує собі вічну в’язницю. Там, у вічності, грішників, власне, судити буде навіть не Бог, а їхнє життя та вчинки: «Устами твоїми, злий рабе, суджу Я тебе» (Лк. 19:22); «Коли б же хто слів Моїх слухав та не вірував, Я того не суджу, бо Я не прийшов світ судити, але щоб спасти світ. Хто цурається Мене і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його!» (Iв. 12:47-48). Це буде суд, який не підкупити, не обминути, де вже немає амністії.

Тому вважаймо за Божу милість право судити самих себе і приймати від Господа суд ще тут, на землі. Бо «присуди Господа — правда, вони справедливі всі разом, дорожчі вони понад золото, і солодші за мед і за сік щільниковий, — раб Твій у них бережкий, а в дотримані їх — нагорода велика» (Пс. 18: 10-12).

Юрій ВАВРИНЮК,
"Благовісник", 2,2009