Роздуми над Словом Божим

Ревність за домом Твоїм...

«Ревність за домом Твоїм з’їдає мене» (Пс. 68:10). Сердечний біль Давида… Очевидно, що й тоді в домі Божому було не все о’кей. Але дім устояв. Велична й прекрасна оселя Його Духа стоїть і понині. Ми, святі останніх часів, прийняли дім Божий «на баланс», автоматично взявши на себе зобов’язання підтримувати його в належному стані.

Починаючи Своє служіння у світі, перше, що зробив Ісус — це очистив храм.

«Наближалася Пасха юдейська, і прийшов Ісус в Єрусалим. І знайшов, що у храмі продавали волів, овець і голубів, і сиділи міняльники грошей. І зробивши бич з мотузків, Він вигнав усіх з храму, і овець, і волів, а гроші міняльникам розсипав, поперевертавши їхні столи. А продавцям голубів сказав: «Заберіть це звідси і не робіть дому Отця Мого домом торгівлі» (Ів.2:13-16).

Ай-ай-ай… Ізраїлю, народе Божий, як же ви докотилися до такого?! Віруючі, ревнителі закону, на що ви перетворили святилище?! – Та ми ж для ближніх старалися, людям служили, як велів Бог. Прибув чоловік з далекої сторони, хоче принести жертву — не гнати ж йому худобу з Кіпру чи Єгипту! Потрібно шукати тут, купити, потім тягнути неповоротку худобину через усе місто, потім чекати, коли підійде твоя черга до жертовника, — життю будеш не радий. А тут усе на місці. І для бідних, і для багатих. Причому це ж не у Святому, і — Боже збав! — не у Святому Святих! А двір, він і є двір…

З грошима та ж історія. Не тільки різних там тугриків, але навіть римських монет, як пожертвування, виявляється, в храмі не приймали, оскільки на них часто стояли поганські знаки. Отже, хочеш не хочеш, а без «обмінних пунктів» також ніяк не обійтися.

Ну добре, прихожани як прихожани, але священство, воно то мусило пильнувати! Куди ж дивилося? Та куди… Священики що, не люди? Сім’ї треба годувати, храм ремонтувати, самому виглядати пристойно, щоб не бути спокусою для мирських, програми різні здійснювати і так далі. А пожертвування, самі знаєте, які. От і мали законне «базарне» — ніякого гріха і всі задоволені.

Друзі, сатана, не випадково носить образ змія. Він рідко коли вламується з гуркотом і криком. Він вповзає. Без шуму, непомітно, витончено згинаючись, щоб не перекинути наші посудини, кадила та інші «священні» предмети — і наближається до жертви, що задрімала після ситного обіду. Змій підступно намагається вповзти не тільки в храм церкви, але і в храми наших тіл. Починається торгівля з Богом. «Якщо Ти мені це, то я Тобі — те». Є непорушний закон: що посіє людина, те і пожне. Але змій прослизає в саме наше сокровенне — в мотивацію і вносить туди свою істотну поправку: сій-благословляй не просто так, але щоб більше отримати. І побільше, і всього. Будь сильним, успішним, багатим, не поступайся синам пітьми, адже ти син Царя царів! Цього хоче для тебе Отець твій Небесний. Чи, може, ти не віриш, що Він тебе любить?

Ісус очистив храм від плодів плотських пожадань, попередив віруючих: «Не робіть дому Отця Мого домом торгівлі», а Сам пішов трудитися: навчати народ, зцілювати хворих, виганяти демонів. Так минуло три роки. І ось завершення великої місії. Господь урочисто в’їжджає в Єрусалим і — прямісінько до храму. І що ж Він там бачить? «Ісус увійшов у храм і почав виганяти тих, що продавали у храмі, і поперевертав столи міняльникам і ослони продавцям голубів і не дозволяв, щоб хтось переносив яку річ через храм (Мк.11:15-17). Все те ж саме… Бізнес у поті чола — тягнуть мішки, бурдюки, вносять, виносять: свято ж наближається, як же пропустити момент!

Як бачимо, у Єрусалимському храмі зовні нічого не змінилося. Не тільки в сенсі ґешефту, — богослужіння здійснювалося вельми пунктуально за всіма одвічними постановами: приносилися необхідні жертви, горіла менора, покладалися священні хліби, проводилося навчання для молоді, обслуговувалися прихожани. Богослужба велася на потрібній висоті. Була стабільність. А стабільність, погодьтеся, прекрасна річ. Я в своїй церкві багато років, і храм наш теж на своєму місці. Той же пастор, ті ж проповіді, майже стільки ж людей у залі. Прийдеш зі скуйовдженою душею після якої-небудь життєвої бурі, окинеш поглядом рідні святі стіни — і відразу знаходиш жаданий спокій. Все те, що можна побачити звичайним людським поглядом, нітрохи не змінилося в гірший бік.

Але якби прийшов Ісус, Він би не дивився на красиві штори на вікнах. Що ж відбулося за три роки з храмом, за оцінкою Господа? «Ви зробили його вертепом розбійників». Храм із дрібноторговельного базарчика перетворився на добре замасковану кримінальну структуру.

Ось така метаморфоза...

Якщо я перескочу з цим у наш час, хтось обуриться: у нас такого немає, це у них там, вони ще під законом ходили, а ми християни! Пробачте, якщо згущую фарби, та все ж, якщо Господь нас учить, якщо показує, то ми повинні бачити.

Тільки один приклад із нашого життя. Є в Києві відома на цілий світ церква, де пастором — не менш відома особистість. Висока була гора, красива, вся в зелені та квітах, гордовито підносилася не лише над Україною. Але пішли дощі, подули вітри — і гора поповзла у різні боки. Багато потерпілих як фінансово, так і духовно. Триває слідство з боку судової влади… Моє глибоке переконання: на гіркому досвіді цієї церкви Господь показав усім нам, до чого може привести тісна дружба з мамоною. Дай Бог, щоб це була одна така церква на весь наш християнський світ.

Ніхто, звичайно, не прагнув до такого фіналу, всі хотіли як краще. Поступово, майже непомітно, дуже тихо змій уповзав у заборонену для нього зону через щілини цілком нормальних потреб плоті. До того, щоб йому оголосити себе повноправним господарем в єрусалимському храмі, залишалося зовсім небагато. Але прийшов Ісус, порвав і викинув усі сіті лукавого. Обурення, очевидно, було велике. Священство заховало злість, а торговельники пообурювались, половили овець, позбирали свої тугрики, сіли і — стали слухати Вчителя. Почали стікатися в храм сліпі, кульгаві... Почалися чудеса, явилася слава Божа.

Хто з нас про це не мріє... Багато хто наполегливо цього шукає, але змій дуже непогано навчився відволікати святих від головного, від простих, зрозумілих кожному і дуже ефективних відповідей. Тому Господь тут же, де говорить про розбійницьке кубло, дає простий рецепт: «Написано: дім Мій назветься домом молитви». Домом молитви, друзі! Не навчальним центром, не благодійним фондом, не бізнесклубом і, природно, не залою для релігійних шоу. Звичайно, без навчання не обійтися, добрі справи ми просто зобов’язані творити, щоб не омертвіла віра, і в різних заходах для наших дітей та молоді чимала користь, але все це на другому, третьому і так далі місцях. На першому ж і найголовнішому місці — молитва. «Дім молитви»!

Якщо більшість віруючих у церкві не любить молитися, то в ній не утворюється молитовна атмосфера, Ісус з’являтиметься в таку церкву як простий прихожанин, а не як Той, що має силу і владу для її очищення. Якщо церква втратила орієнтацію, йдучи за Ісусом, втомилася й почала облаштовувати місце на узбіччі для приємного відпочинку, то це евтаназія, або, іншими словами, безболісне усунення зі світу живих.

Деякі кажуть: я не знаю про що молитися. Розумію: кількість родичів обмежена, знайомі теж якось примудряються більше ходити здоровими. Ісус сказав: «Убогих ви завжди маєте…» (Ів.12:8). Маєте і будете мати. Ми добре розуміємо, що убогий — це не тільки той, хто ходить по вагонах метро і жалісливим голосом благає: «Люди добрі…» Це кожний, хто, маючи велику потребу, випробував усі методи і у кого залишилася єдина надія — на Бога. Озирніться уважно у своїй церкві, врешті-решт, почитайте християнську пресу — і ви знайдете десятки душ, яким можна «подати» через посилену щиру молитву. І виконається відразу три великих справи: духовно зростете ви, духовно зміцниться ваша церква і отримає істотну допомогу людина, що має потребу. Адже дуже «багато може щира молитва праведного» (Як. 5:16).

Віктор КОТОВСЬКИЙ,
Київська обл.

"Благовісник", 4,2010