Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Роздуми над Словом Божим

Померти, щоб принести плід

«Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя» (Iв. 12:23-25).

Люди часто помиляються, плутаючи смерть із небуттям, а життя з буттям, але це дуже різні речі. «Душа, що грішить, вона помре»; вона ніколи не перестане існувати, але помре, буде відокремлена від Бога. Є багато людей, які існують, але не мають справжнього життя і не побачать життя, але «гнів Божий на них». Пшеничне зерно, покладене в землю, вмирає, але чи воно перестає існувати? Зовсім ні. Що таке смерть? Це розкладання чого-небудь, що має життя, на початкові елементи. Для нас смерть — це розставання тіла з душею, а для пшеничного зерна це розкладання на елементи його складників.

Наш Господь після смерті не побачив тління. Його душа покинула тіло на деякий час. І якщо б Він не помер буквально і реально, то не зміг би дати життя нікому з нас. У цьому криється життєво важливе питання християнства: смерть Христа — це життя Його вчення. Дивіться: якби найголовнішою була проповідь Христа або Його приклад, то Він приніс би плід і примножив кількість християн за допомогою проповіді та особистого прикладу. Але Він заявляє, що якщо не помре, то не принесе плоду. Уявімо, що наш Господь вважав за краще жити далі. Якщо б Він перебував тут, постійно ходячи по світу, проповідуючи та живучи згідно Свого вчення, якби Він і далі творив чудеса і використовував ту чудову притягальну силу, яка завжди супроводжувала Його, за Ним, напевно, пішло б багато учнів. Якщо Його вчення і життя були засобом, за допомогою якого могло бути дароване духовне життя без спокути Кров’ю, то чому б Спасителю не продовжити життя на землі? Але факт залишається фактом: немає іншого шляху, що дозволяє досягти пізнання Бога, окрім як через дорогоцінну Кров Ісуса Христа, завдяки якій ми маємо доступ до Отця.

Усе існуюче у світі духовне життя — результат смерті Христа. Ми вмираємо з Христом, поховані з Христом і оживаємо з Ним. У цьому світі немає справжнього духовного життя, крім того, яке приходить до нас через смерть, поховання і воскресіння з Христом. Якщо б Христос безгрішно прожив тут усі ці століття аж до наших днів, з величним і простим красномовством навчаючи кожну людину всім Своїм чудовим заповідям, Він не виправив би жодного атома духовного життя людських синів. Без смерті Він не приніс би плоду.

Якщо ти хочеш жити, ти не знайдеш життя через спробу наслідувати приклад Христа. Йдучи таким шляхом, ти отримаєш певне благо, але ніколи не отримаєш духовного життя і вічного спасіння. Ти повинен повірити в Ісуса, що Він помер за тебе. Ти повинен зрозуміти, що Кров Ісуса Христа, Божого Сина, очищує нас від усякого гріха. Ти повинен народитися згори. Засвоївши ці істини, ти станеш вивчати Його життя з користю для себе. Але якщо ти не визнаєш, що пшеничне зерно, кинуте в землю, має померти, ти ніколи не знайдеш ніякого плоду від нього у своїй душі і не побачиш плоду в душах інших.

Ми ще не знаємо, скільки плоду виросте з нашого Господа Ісуса. Я чекаю дня, коли пізнання слави Бога покриє землю, як води покривають море, коли царі впадуть ниць перед Сином Божим і всі народи будуть кликати Його благословенним. «Очікувати такого — це вже занадто, — скаже хтось. — Місіонерська діяльність поширюється дуже повільно». Я це знаю, але ж місії — це зерно; усе, чого ми очікуємо, має вийти з того пшеничного зерна, яке впало в землю і померло, а значить, принесе багато плоду.

Хочу зазначити ще один момент: те, що стосується Христа, певною мірою стосується й кожного Божого дитяти: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе». Це можна віднести й до нас, як вказує наступний вірш: «Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя».

Перш за все, ми повинні померти для того, щоб жити. Немає духовного життя ні для вас, ні для мене, ні для будь-кого іншого, окрім як через смерть за нього. Ви прикриваєтеся хитро сплетеною власною праведністю? Вона повинна померти. Ви вірите в самих себе? Така віра має померти. Ви повинні носити в собі смертний вирок, і тоді ви ввійдете в життя. Перш, ніж відчути оживляючий вплив Духа Божого, необхідно випробувати Його нищівну силу: «Трава засихає, а квітка зів’яне, коли повіє на них дух Господній». Меч Духа повинен убити вас перед тим, як подих Духа оживить вас.

Потім ми повинні віддати все, щоб зберегти життя. «Хто кохає душу свою, той погубить її». Ти ніколи не зможеш мати духовне життя, надію, радість, мир, небо, окрім як через віддачу всього свого в руки Бога. Якщо ти готовий відмовитися від усього свого, ти все знайдеш у Христі. Ти повинен кинути на землю свою зброю заколоту, зронити пір’я пихи, віддати в руку Божу все, чим ти є і чим володієш. Якщо ти не погодишся добровільно зробити це, то дійсно втратиш усе, що ще не втратив. Повна віддача всього Богу — єдиний спосіб зберегти його.

Ми повинні втратити своє «я» для того, щоб знайти його. «Хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя». Ви повинні повністю відмовитися від життя для себе — і тоді будете жити. Людина, яка живе для себе, не живе, вона втрачає суть, задоволення, вінець існування. Але якщо ви живете для інших і для Бога, то знайдете повноту життя. «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, і все це вам додасться». Неможливо знайти більшу радість для себе самого, ніж втратити себе, приносячи радість іншим.

І останнє: якщо ви бажаєте бути засобом життя для інших, ви повинні певним чином померти самі. «Ах, — скажете ви, — чи дійсно справа дійде до смерті?» Може, й ні, але ви повинні бути готові до цього, якщо потрібно. Хто став найбільшим благословенням для нинішнього століття? Я скажу вам. Я вірю, що ми в боргу за свободу Євангелії в основному перед тими бідними чоловіками і жінками, які були живими спалені за свою віру. Називайте їх лоллардами, анабаптистами або як хочете — люди, які померли за віру, дали життя святій справі. Це зробили люди всіх рангів: від єпископів до хлопчиків-бідняків. Багато хто з них не могли проповідувати з кафедр, але з в’язанок хмизу сказали більш піднесені проповіді, ніж всі реформатори проголосили зі своїх кафедр. Вони полягли в землю і померли, і їхнього «багато плоду» перебуває аж до цього дня. Жертовна смерть святих Церкви була її життям і ростом.

Якщо ми бажаємо досягти великої мети, встановити велику істину і пробудити велику силу на звершення добра, це має відбутися через віддачу самих себе, навіть всього свого життя, заради цієї всепоглинаючої мети. Інакше ми не будемо мати успіху. Віддавати іншим, не віднімаючи багато чого від себе, неможливо. Тому, хто служить Богові і вважає, що це легко, буде важко дати звіт в кінці. Проповідь, яка ні в що не обійшлася, не має ніякої цінності; якщо вона не вийшла з серця, вона і не досягне серця. Такий закон божественного ведення справ: зростання приходить через смерть.

І ти, дорогий друже, не повинен говорити: «Ах, я більше не можу викладати в недільній школі; я так важко працюю весь тиждень, що я... я... я...» Закінчити це речення замість тебе? Ти так важко працюєш для себе весь тиждень, що не можеш попрацювати для Бога один день на тиждень. Чи не так? «Ні, не зовсім, просто я так втомився». Цілком правильно, але подумай про свого Господа. Він знав, що значить утома, і все ж Він не втомлювався робити добро. Ти, найімовірніше, ніколи не дійдеш до того, щоб з твого чола, як з Його, стікав піт краплями крові.

То чи не будеш ти пшеничним зерном, покладеним на полицю? Чи ти уподібнишся пшениці в руці мумії, безплідної й забутої, чи будеш зростати? Я чую твої слова: «Посійте мене куди-небудь».
Тому присвятімо себе тому, що більш гідне нашого Господа і Його славної справи; уподібнюймося ж тій пшениці, яка покладена в землю, часто залишається на самоті і змушена померти, та все ж плодоносить для слави нашого Господа.

Чарльз СПЕРДЖЕН,
"Благовісник", 3,2010

Українська християнська поезія