Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Роздуми над Словом Божим

Поклоніння в істині

В Біблії розкриті основні істини, необхідні людині в її житті. Про ці істини йдеться з Книги Буття до Книги Об’явлення. Одна з таких істин — пристрасне бажання Бога мати спілкування з людиною і наблизити її до Себе. Бог дійсно хоче наблизитися до нас, причому хоче цього більше, ніж ми!

Ісус каже нам, що «наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді (в іншому перекладі «істині»), бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Ів. 4:23-24). Грецьке слово «істина», яке вживається тут, звучить як «алетейя». Вайн дає таке тлумачення цьому слову: «Реальність, що лежить в основі видимого чи того, що здається. Проявлена і достовірна сутність питання».

Мені подобається це визначення, тому що воно детально пояснює те, про що говорив Ісус. Ісус цими словами стверджує, що істинне поклоніння лежить в основі людської істоти, а саме в її серці. Щоб висловитися зрозуміліше, розповім про три рівні спілкування людей.

Перший і найнижчий рівень спілкування — це вербальна комунікація. Ісус пояснив це на прикладі батька, який просив двох синів піти попрацювати у винограднику (див. Мт. 21:28-31). Один син відповів, що піде, але не пішов. Інший же сказав: «Не хочу», але потім, розкаявшись, пішов працювати, незважаючи на попередню відмову. Таким чином, підтвердження дією — це вища форма комунікації порівняно зі словесною формою.

Яків також говорить про вербальну комунікацію нижчого рівня в уривку: «Коли ж брат чи сестра будуть нагі і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: «Ідіть з миром, грійтесь та їжте», та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе?» (Як. 2:15-16). Апостол Іван підтвердив цю істину, сказавши: «А хто має достаток на світі і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?» (1 Ів. 3:17).

Прояв цієї істини можна побачити в багатьох ситуаціях. Наприклад, чоловік говорить своїй дружині, що любить її, але ніколи не проводить з нею часу. Чи, наприклад, жінка говорить чоловікові, що любить, але ніколи не прислухається до його порад. Думаю, вам відомі подібні ситуації, і цей список можна продовжувати до безкінечності. Іван продовжує розмірковувати над цією темою у своєму посланні: «Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1 Ів. 3:18). Ми обов’язково маємо говорити людям слова любові, але було б нестерпним лицемірством, якби у підтвердження своїх слів ми не почали любити ділом та правдою (істиною). Саме це два більш високі рівні комунікації.

Вчинки – другий після вербального рівень комунікації. Однак це не вищий рівень спілкування, і тут легко заплутатися, тому що слова можуть суперечити істині. Наприклад, Павло каже: «І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!» (1 Кор. 13:3). Він описує вчинки, які можуть видатися вищим вираженням любові, однак попереджує, що можна звершувати такі, здавалося б, славні діла без любові Божої в серці.

Це й підводить нас до найвищого рівня спілкування, а воно здійснюється у наших серцях. Саме цей рівень мають на увазі Іван та Ісус, говорячи про істину. Помисли і наміри сердечні розкривають істину в мотивації нашого поклоніння, однак розрізнити їх можна лише з допомогою Божого Слова. Саме тому понад усе, що ми бережемо, нам Писання радить зберігати своє серце, тому що з нього — джерела життя. А серце, яке не має Божого водіння і Його Духа, дуже легко обманути.

Бог повідомляє Своєму народові: «Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати» (Іс. 1:19). Зверніть увагу: Бог не каже, що просто треба слухатися, але стверджує, що передусім ми маємо цього захотіти. Бажання чи готовність до послуху характеризує ставлення нашого серця. Коли я попроситиму свого сина щось зробити, він може одразу ж підкоритися і виглядати повністю слухняним, але в серці своєму висловлювати нарікання та невдоволення. Реальність у тому, що він не підкоряється в істині, але тільки прикидається слухняним. Іван каже нам, що ми маємо любити свого ближнього як ділом, так і істиною, а це і є рівень серця. Іван каже нам: «Із цього довідуємось, що ми з правди, і впокорюєм наші серця перед Ним, бо коли винуватить нас серце, то Бог більший від нашого серця та відає все!» (1 Ів. 3:19).

Ніколи не забуду тієї миті, коли Бог заговорив до мене про це. Я й до того докладав немало зусиль, щоб ніколи не нарікати і не бурчати. Я розумів, що Бога ображають наші скарги, тому що своїм наріканням та невдоволенням ми ніби говоримо Йому: «Мені не подобається те, що Ти робиш, і я на Твоєму місці вчинив би по-іншому!» В сутності, саме через таке ставлення до Бога сини Ізраїлеві не увійшли в землю обітовану. Отож, я певний час на словах ні на що не скаржився і дуже пишався цим фактом. Але одного ранку я почув, як Дух Святий суворо сказав мені: «Я чую невдоволення у твоєму серці!» Мене впіймали на «місці злочину». Я був шокований, розуміючи, наскільки я обманувся у своїй гордині. Моє поклоніння не було істинним, і потрібне було Слово від Бога, щоб викрити помилки у моєму серці.

Звернімося ще раз до визначення слова «істина» у словнику Вайна. В ньому йдеться, що істина означає реальність, котра лежить в основі видимого і того, що здається. Це прояв достовірної сутності питання. Ми так легко відходимо від істини! Наведу приклад. Ми можемо молитися і співати хвалу Господу, але при цьому жодне слово може не походити з серця. Весь час, поки ми співаємо, ми можемо думати про те, що ми голодні, згадувати, як вчора посварилися діти, які чудові справи заплановані у нас після богослужіння і т.і. Ми можемо молитися й казати: «Господи, я такий вдячний Тобі!» І в той же час протягом багатьох днів нарікати на складну ситуацію, в якій ми опинилися. Чи дійсно ми вдячні Богові, чи десь глибоко у своєму серці ми звинувачуємо Його за те, що Він не влаштував усе так, як ми вважаємо правильним?

Поклонятися Богу в істині означає не лише коритися Йому, але й радіти тому, що Він велить тобі зробити. Поклонятися — значить говорити Йому те, що дійсно лежить у тебе на серці, а не те, що треба говорити у відповідному випадку. Мені подобається, як казав Давид: «Мій народе, кожного часу надійтесь на Нього, серце своє перед Ним виливайте, Бог для нас пристановище!» (Пс. 61:9).

Я виявив: коли я абсолютно відвертий з Богом, Він стає ближчим до мене. Але коли я щось намагаюся приховувати, це заважає мені, і я не можу просунутися далі в молитві. Мені доводиться вести справжню боротьбу з самим собою, тому що я втрачаю з Ним зв’язок. Він шукає тих, хто готовий приблизитися до Нього в чистоті серця, без всякого лукавства. Коли я дивлюся на людей у зібранні і чую, як вони кажуть: «Я дякую Тобі, Ісусе!», то замислююся, чи вони просто повторюють ці слова, ніби практикуються в засвоєнні професійної християнської мови, чи ж ці почуття і думки йдуть у них з глибини серця? Потоки хвалебних псалмоспівів витікають з життя істинного поклоніння, яке по своїй суті є послухом. В Тілі Христовому є люди, які особливо обдаровані для виконання пісень хвали і поклоніння. Це сучасні псалмоспівці. Деякі з них живуть життям істинного поклоніння, інші ведуть життя чуттєве, світське. Але навіть ті, хто заплямив себе нечистотою, як і раніше, завдяки своєму таланту, можуть співати чудові за силою почуттів пісні. Однак під час їх виконання не вистачає священної присутності Господа, а хвала і поклоніння з уст чистих виконавців супроводжується славною присутністю Бога, коли вони служать Йому і Його народу від щирого серця.

Поклонятися в істині значить поклонятися Богові від чистого серця. Це означає боятися і шанувати Його у найглибшому сенсі цього слова. Ті, хто істинно поклоняється Богові, будуть ходити у Його присутності. Вони будуть знати Його близько, тому що Він явить Себе цим людям. Ісус сказав про це так: «Ще недовго, і вже світ Мене не побачить, але ви Мене бачити будете, бо живу Я і ви жити будете! Того дня пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас. Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю Його, і об’явлюсь йому Сам» (Ів. 14:19-21). Тільки люди, які поклоняються Богові в істині, дійсно знають Його. Він відкриває їм Себе, і вони стають для Нього дорогими друзями.

Є багато християн, обдарованих Святим Духом, які, на жаль, не виконують слова Свого Господа від щирого серця. І ці люди дуже легко обманюються. Вони не відрізняються від Валаама, який був обдарованим пророком і перебував на певному ступені Господньої присутності щоразу, коли в ньому діяв Божий дар. Однак він був досить далеко від Божого серця.

Помилкою таких людей є те, що вони вважають Божу присутність на їхніх служіннях ознакою Його схвалення їхнього життя в цілому і помилково приймають Його присутність за доказ своєї близькості з Ним. Для пояснення цього можна привести такий приклад: працівник може хибно уявляти собі, що, оскільки він перебуває у присутності свого роботодавця протягом цілого дня, він добре його знає. Як ви розумієте, така думка по суті неправильна. Ісус сказав, що багато з тих, хто сповідує Його ім’я, зрештою стикнуться з серйозною проблемою: «Як устане Господар та двері замкне, ви зачнете вистоювати ізнадвору, та стукати в двері й казати: «Господи, відчини нам!» А Він вам у відповідь скаже: Не знаю Я вас, звідки ви!» Тоді станете ви говорити: «Ми їли й пили перед Тобою і на вулицях наших навчав Ти...» А Він вам відкаже: «Говорю вам, не знаю Я, звідки ви. Відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду!» (Лк. 13:25-27). Якщо прочитати ці слова паралельно з оповіддю з Євангелії від Матвія, то можна виявити, що ці ж запитання задавали Ісусові люди, які Його іменем творили великі чуда. Вони були обдарованими, але вважали, що Божа присутність, яка супроводжувала їхні дари, є еквівалентом Його схвалення чи близькості. Але ви бачите, що цих людей, які були впевнені, що знають Його, не впустили у Його присутність. Дуже важливо, щоб ми зрозуміли, що між постійною Божою присутністю і Його присутністю, що супроводжує служіння, є велика різниця.

Господь чинить собі оселю в людях, які поклоняються Йому в істині і від щирого серця виконують Боже Слово (див. Ів. 14:22-24). Мені подобається це слово «оселя», або по-іншому житло, місцеперебування. Віруючі, які поклоняються Богові в дусі та істині — корячись щирим і ревним серцем — переживають у своєму житті Його постійну присутність. Таким людям Бог відкриє Себе. О, яке дивне спілкування чекає тоді нас! Як можуть віруючі перебувати у непокорі чи поблажливому ставленні до світського, коли нам пропонуються такі немислимі скарби!

Він обіцяв зробити нас своєю оселею, обіцяв пробувати в нас як в особливому місці і таким чином явити Себе нам чи відкрити Свій істинний характер. Уявіть собі, що таке спілкування призначене для нас! І не лише для майбутнього, але й для теперішнього життя, тут і зараз! І єдине, що потрібно для цього, — поклонятися Богові в дусі та істині.

Джон БІВЕР

"Благовісник", 3,2009


 

Українська християнська поезія