Роздуми над Словом Божим

Доки не судиш?

Двадцять перший розділ Євангелії від Матвія не вписується у наше звичне уявлення про Ісуса. Ми звикли уявляти Його з обіймами, розпростертими назустріч всім струдженим та обтяженим, які прагнуть спокою. З розпростертими руками, щоб обійняти і благословити дітей, яким належить Царство Небесне. З розпростертими вздовж поперечного бруса хреста, на якому Він викупляє вину всіх грішників. Наш милий образ доброго Ісуса — Ісуса, Який закликає, а не відкидає і не проганяє грішників. Але Євангелія іноді готує нам сюрпризи.

Спершу Ісус як довгожданий Месія, подібно до Соломона, колись помазаного на царство поза містом (1 Цар. 1:33-40), тріумфально в’їхав у Єрусалим. Все місто заворушилося і запитувало: «Хто Оцей?» Але замість того, щоб, покаравши ворогів і вигнавши противників, сісти на престолі, назаретський Пророк вирушає в храм і влаштовує там дебош.

Кому заважали ті міняйли?! Не у святилищі ж вони торгували! У зовнішньому дворі, дворі язичників. Язичники були не проти — їх там взагалі не було; а всім віруючим — величезна користь. Так, прийдеш в Храм, приведеш найкраще ягня для жертвоприношення, а священик знайде в ньому якийсь недолік — що робити? А тут, дуже доречно, можна прямо на місці придбати схвалену, сертифіковану тварину. Чи, скажімо, грошове приношення чи храмовий податок. На всіх грошах, якими офіційно послуговувалися в імперії, були зображені ідоли язичницьких народів. Такі гроші нечисті за визначенням. Та що там язичницькі гроші — в шекелях впевненості немає! Може, вони також нечисті. Може, ними платили за ідоложертвенне м’ясо чи вино? Чи за вбивство? Чи за зраду? А тут, знову ж таки доречно, можна обміняти нечисті гроші на чисті. Причому, за непоганим курсом. Нікому від цього жодної шкоди — сама користь. А вже яка користь для самих міняйл! Всі задоволені — один тесля-провінціал бешкетує.
Та далі — більше. Раненько, повертаючись в місто, зголоднів; і побачив при дорозі фігове дерево. Підійшов до нього і, нічого не знайшовши на нім, крім листя, каже: «Хай не буде від тебе плоду повік!» І дерево одразу ж всохло. Звідки ж на ньому було взятися плодам? Березень! Чи Той, Хто створив його, не знає, коли час врожаю?
Не дивно, що після всього цього до Ісуса підійшли священики і старійшини і запитали: «Якою Ти владою чиниш оце? Хто Тобі цю владу дав?» (Мт. 21:23). І хоча нам, хто знає продовження історії, відповідь на це запитання відома, легше від цього не стає, бо це — єдиний розділ, де Ісус скористався і Своєю владою і Своєю надприродною силою не для зцілення і відновлення, а для руйнування. Він не був тим Ісусом, таким милим нашій душі.

Відповідь в тому, що Господь дійсно зацарював! Жителі Єрусалима, які кричали Сину Давидовому: «Осанна!» (тобто «спаси ж», «вибав же», «наділи ж благом»), тим самим визнали за Ним царські права, бо саме в цьому був обов’язок царя щодо народу: спасти, вибавити і наділити благом, принести мир і змінити хід історії. І вістка про прихід царя, здатного на таке, називалася «Євангелія», тобто добра новина, радісна звістка. Так напис 9 р. після Р.Х., знайдений у Прієні (побережжя Малої Азії), який стосується саме посвячення на царювання першого Римського імператора Августа у 31 році до Р.X., що поклало кінець затяжній громадянській війні, гласив: «Провидінню, яке турботливо і премудро влаштовує все наше життя, було вгодно визначити втіленням всіх людських досконалостей Августа, обдарувати його добродійністю, щоб він своїми трудами міг наділяти благом інших людей, і послати в ньому спасителя нам і нашим нащадкам, щоб він поклав кінець війні і встановив повсюди новий порядок… Народження бога (Августа) принесло у світ радісну звістку…»

Отож, добра новина очевидна — Цар зійшов на престол. А перше, що кожен цар робить за правом при царюванні, — вершить суд. І починається суд не десь там, а з царського дому, з двору. Так чинили, зійшовши на престол, всі царі, включаючи й Августа, і Давида, і Соломона. Так чинить й Ісус. Тільки дім Його виявився іншим, не тим, на який сподівалися, — не замком, а Храмом.

Ісусу, як нікому іншому, було відомо, що нині не час для урожаю і намарно чекати плоду. Але, проклинаючи фігове дерево, покрите самим лише листям, Він попереджає народ: час суду настав!

Дійсно, яких плодів можна чекати від світу, знівеченого гріхом? Але до Ізраїлю як до обраної смоківниці в Господа особливі вимоги! Ізраїль мав бути Божим глашатаєм. Він мав нести світло всім, хто живе в темряві, слово Боже тим, хто не знає Господа. Споконвічною метою, для якої Бог обрав нащадків Авраама, було привести через них до Себе всі народи. Листя храмових служінь, догматичних шкіл, побутових правил і постанов, яке так буйно розпустилося, — все свідчило про достатню зрілість Ізраїлю для плодоношення.

Пора вже переповнитися житницям і переливатися вином чавилам! Дім Господній має стати домом молитви для всіх народів! Двір язичників, Божа житниця, має бути наповнений плодами. А він порожній. Але замість того, щоб замислитися, як наповнити його для користі Царства, народ Божий вирішує, як краще використовувати спорожніле місце для власної вигоди, по-розбійницьки присвоюючи те, що «погано лежить». І якщо якогось язичника, як от вельможу-ефіопа, все ж заносить туди, він потрапляє на торжища, і повертається, не отримавши відповіді на питання, яке постає перед ним: «Як же можу (розуміти), як ніхто не напутить мене?» (Дії 8:31).

Цар зголоднів! Цар прагне води з колодязя Віфлеємського! Цар хоче плодів від Своєї обраної смоківниці, а вона безплідна, як і інші! Тому — Цар вершить суд. «І нагло прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви, і Ангол заповіту, Якого жадаєте. — Ось іде Він, — говорить Господь Саваот! — І хто витерпить день Його прибуття, і хто встоїть, коли Він з’явиться? Бо Він, як вогонь той у золотаря, і як у пральників луг» (Мал. 3:1-2). Час суду настав! І починається суд не з беззаконників, а з обраних, бо час початися суду з дому Божого (див. 1 Петра 4:17). З тих, хто, за задумом Творця, на відміну від інших, мав би плодоносити, а виявився безплідним, як і інші.

Дім Божий — місце особливої присутності слави Господньої. Під час освячення Соломоном щойно побудованого Храму, дім Господній наповнила хмара, і не могли священики стояти на служінні через ту хмару, тому що слава Господня наповнила дім Божий (див. 2 Хр. 5:13-14; 1 Цар. 8:10-11). Люди зі світу й дотепер приходять в дім Божий, щоб побачити цю славу, випробувати її, причаститися до неї. Що ж вони там бачать? Успішну торгівлю. І ця торгівля не зводиться до продажу свічок чи індульгенцій.

Ми торгуємо в Божому домі становищем Церкви в суспільстві — мало який кандидат на високу посаду не спекулює нині на своїй релігійності. У вік споживацтва ми закликаємо перехожих, рекламуючи власний релігійний товар: наша, мовляв, традиція правильніша, чи обряди — прадавніші, чи музика духовніша, чи пастор більш красномовніший. В церкві панує культ світських цінностей, коли матеріальні «благословення» стають мірилом «духовності». Мовляв, — гляньте, наш Бог благословив наших служителів! Причому, нікого навіть не дивує те, що в Ісуса подібних «благословень» не було взагалі — Він не мав ні замків, ні колісниць. Ніде Йому було голову прихилити, і на Його духовності це ніяк не відображалося.

Поширене нині в Церкві й просто бездумне поклоніння релігійним ідолам — формам і стилям богослужіння; ретельності дотримання ритуалу; належності до певної общини, братства, традиції, деномінації, сповіданню певних приватних богословських думок — всьому, що прийнято називати релігійністю.

Пророк Єзекіїль у восьмому розділі своєї книги описує, що якось сидів він у себе вдома в присутності старійшин народу Божого — і побачив видіння. Рука Господня підняла його вгору за волосся, як шкодливого кота за шкірку, і принесла до Храму. І там, через підкоп під стіною пророк потрапляє в потайну кімнату, на стінах якої зображені різні ідоли дому ізраїлевого, а посеред кімнати стоять сімдесят старійшин дому ізраїлевого, і в кожного в руці своє кадило, і густа хмара кадіння підіймається вгору. Люди, як і раніше, входять в дім Божий, прагнучи споглядати славу Божу, а замість цього бачать лиш саморобний дим з саморобних кадил, який наповняє храм.

Ми, народ Божий, робимо безліч потрібних і корисних справ. Ми постійно зайняті різноманітними служіннями. Та щоразу нам треба випробовувати себе: чи це дійсно те, чого чекає від нас Господь, чи ж це — листя на безплідній смоківниці? Ми насправді служимо Богові чи ж — ідолам церкви, які в останній час все менше відрізняються від ідолів цього світу: політичні ігри, здоров’я, благополуччя, благоустрій і т.і.? Що відчуває у нашій присутності колега по роботі чи сусід по квартирі, чи близька нам людина — Божу присутність чи саморобний дим з саморобних кадильниць? Чи захочеться людині, яка сидить поруч в маршрутці, розділити з нами радість спасіння у Христі? Як зайде до нас ефіоп, євнух, гомосексуаліст, наркоман, екстреміст, бомж — то чи отримає він відповіді на свої запитання? Чи, побачивши нашу стурбованість людськими ідеями, вченнями, ритуалами і традиціями, так і піде розгублений — «Як можу зрозуміти, як ніхто не напутить мене?»

* * *
Іноді, терплячи беззаконня з боку невіруючих, хочеться вигукнути: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш тим, хто живе на землі?» А Господь довготерпить нас, не бажаючи, щоб хто загинув, але щоб всі прийшли до покаяння. Він прагне бачити всіх у Своїх житницях. Він бариться з судом з милості — не лише до невіруючих, але й до нас, віруючих. Бо суд Божий має початися з дому Божого, і не хочеться Йому у відповідь на «Чи не Твоїм ім’ям?..» сказати: «А хіба ми знайомі?»

Засохла смоківниця — попередження нам, Його народу. Господа не тішить буйна зелень нашої релігійності — це свідчить про те, що ми достатньо зрілі, щоб плодоносити. Але шукає Господь саме плоду.

Сергій ГОЛОВІН,

www.bez-sten.com
"Благовісник", 2,2009