Життя, яке викликає заздрість

«Кажу бо я вам, поганам: через те, що я апостол поганів, я хвалю свою службу, може як викличу заздрість у своїх за тілом, і спасу декого з них» (Рим.11:13-14).

Апостол Павло, розповідаючи про своє служіння, зазначає одну цікаву деталь: він бажає своєю працею та її плодами викликати ревність у своїх одноплемінників і спонукати їх шукати Господа. Здається, що це звучить дивно, але Павло посилається на П’ятикнижжя Мойсеєве: «Я викличу заздрість у вас ненародом, роздражню вас нерозумним народом» (Рим.10:19).

Спробуємо зрозуміти це. Чи здатні ми з вами жити життям, яке б могло викликати ревність у серцях інших людей. Я не закликаю до місіонерства, до якогось особливого формату благовістя. Такі заклики ми дуже часто чуємо в останні роки з наших кафедр. Ми добре знаємо, що в нас працює, а що ні.

Я хочу запропонувати новий підхід до життя — жити так, щоб, дивлячись на нас, хтось став прагнути Бога, став заздрити нам, тобто забажав мати те, що маємо ми.

Чи такі почуття викликає твоя віра й твоє життя в оточуючих? Можливо, твоя машина викликає в когось заздрість, можливо, твій дім, може, ще щось? Ми зазвичай дбаємо про це. У наших церквах прекрасні співочі групи, хори — і це просто чудово! Але як щодо того, щоб мати життя такого рівня, щоб той, хто спостерігає за тобою, сказав: «О, я теж так хочу»?!

Я спробую окреслити хоч деякі аспекти життя, яке приваблює інших людей. Говоритиму не про красу наших храмів чи рівень наших заходів, а про таку якість нашого життя, про таку якість нашої віри, щоб кожен, хто знає нас, забажав, аби це прийшло й у його життя. Люди дивляться на те, як ми мислимо, які рішення приймаємо, як поводимося в критичні миті, який вибір робимо в житті. Люди слухають, про що ми розмовляємо в побуті, про що мріємо, щоб зрозуміти, хто ми є насправді.

Отже, що саме приваблює людей? По-перше, це справжність. Ми живемо у світі, де багато фальші, багато підробок і багато лицемірства: фальшиві гроші, продукти, виготовлені невідь із чого… Підроблені деталі до машини, які швидко зношуються, хоча на прилавку виглядають привабливо. Коли ж ставиш їх на те місце, де призначені стояти, і даєш те навантаження, яке повинні витримати, — вони швидко псуються, бо були неякісними.

Ми всі чудово виглядаємо на зібранні. Тут усе красиво, тут Божа присутність. А що відбувається, коли ти в механізмі життя? Як ти поводишся в контексті своїх буднів, своїх «напружень», своїх проблем, спокус та випробувань? Чи виглядаєш і там так само привабливим? Чи відкривається твоя фальшивість?

Ми живемо в час великих церков, у час спілкування он-лайн, коли нам легко вдається приховати фальш. Часто ми докладаємо зусилля не для того, щоб позбутися фальші, а щоб майстерніше її приховати.

Але якщо ми хочемо мати життя, яке б викликало ревність і позитивну заздрість у серцях тих, хто спостерігає за нами, ми повинні бути справжніми. Ти повинен бути справжнім! Твоя віра, твоя святість, твоя любов повинні бути щирими.

Ти насправді маєш на увазі те, про що співаєш? Хтось сказав, що християни не промовляють неправди, вони її співають. Тобто ми обманюємо й самих себе, і тих, хто довкола нас, саме своїми піснями — у них гарні слова, ми впевнено розповідаємо Богові про свою любов до Нього, про свою готовність йти за Ним, куди Він скаже! Але потім закриваємо свої папочки зі словами пісень — і йдемо туди, куди хочемо самі.

Нашу несправжність, наше лицемірство дуже відчувають інші люди. Навіть недосвідчений, навіть той, хто не знає людської психології, може відчути (хоч і не завжди правильно) підробку. Наприклад, іноді, слухаючи проповідника, ми відчуваємо — це не натурально, це не його цінності, це просто його слова. Ми відчуваємо, що людина не живе тим, про що розповідає.

Бути щирими й чесними — це те, чого ми повинні прагнути передусім, навіть якщо в нас не все добре, навіть якщо не все виходить. Не робімо вигляду, що в нас усе досконало. Не лицемірмо — бо це вбиває нашу совість, убиває нашу духовність. Як тільки ми втягуємося в життя в режимі лицемірства, то потрапляємо у велику пастку.

На жаль, уклад нашого церковного побуту інколи змушує нас лицемірити. Наприклад, ми приходимо на зібрання й згадуємо, що наш брат має щось проти нас. З Писання знаємо, що слід перше примиритися з братом, проте не будемо ж для цього переривати запланованого ходу служіння (проповідувати, соло співати й т. ін.). Ну, помиримося трохи пізніше. Так, це звучить дивно, але це реальність. І до такого способу життя та поведінки дуже легко звикнути. І це призводить до того, про що писав апостол Павло до Тимофія: «Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні… вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися» (2Тим.3:1-5).

Тут йдеться про невідповідність, про несправжність, про фальшивість благочестя. На наш сором, ми іноді й вигляду благочестя не маємо. Та якщо маємо лише вигляд благочестя, а самі позбавлені його внутрішньої сутності, — то ми лицеміри. Може, ти красиво співаєш, але не шануєш батьків — переставай співати, поки не вирішиш цього питання!

Я думаю, кожному з нас варто було б переглянути список, окреслений апостолом Павлом у 2Тим.3:1-5, і подумати, чи немає цього в нашому житті, щоб нам не набути зовнішньої набожності без внутрішнього смислу. Павло радить подалі триматися від таких людей, які мають лише вигляд благочестя, але їхня сутність зовсім інша.

Справжність — це те, що по-особливому приваблює людей. Людей не відштовхне, коли щось так пішло в якомусь заході чи хтось нечисто заспівав. Але якщо люди в нас, християнах, помічають фальш — це відштовхує більше, ніж будь-що інше.

Написано: «Ви — сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо…» (Мт.5:13). Наші цінності, наші рішення повинні завжди мати, як та сіль, особливий смак і особливі властивості. Пригадайте унікальні приклади справжності Йосипа, Даниїла та інших Божих мужів, довкола яких змінювалися обставини не в кращий бік, але вони все одно були благочестивими людьми. Усі ці зміни, усі скачки в їхньому житті показали, що ці люди справжні.

Наша справжність виявляється не лише в складних обставинах життя, а й тоді, коли ми залишаємося самі. Це відомо лише нам і Богові. Але й тут ми повинні пильнувати й працювати над цим аспектом свого життя.

Другий момент — посвята. Якщо ти в певній справі просто любитель — тобі нічого сказати іншим. Твоє життя не вражає. Якщо ми хочемо мати життя, яке викликатиме ревність чи заздрість у інших людей, то повинні пам’ятати, що для нас поставлена висока планка посвяти Богові, яка опирається на слідування за Ним і побудову стосунків із Ним. У твоєму житті постійно повинні відбуватися глибокі внутрішні процеси. Неглибоке християнство не викликає ні поваги, ні, тим більше, ревності чи заздрості.

Запитайте себе: чиє життя викликає у вас ревність чи заздрість? Людей глибокої посвяти. На таких ми натрапляємо на сторінках Біблії, у християнських книгах та й у реальному житті. Це люди, життя яких посвячене служінню Богові. Це не любителі, не ті, хто живе поверхневим життям. Це ті, хто повністю віддався Господу. І в їхньому житті чітко проглядається Божий почерк, яскраво помітна Божа благодать. Це приваблює інших людей і викликає ревність у тих, хто спостерігає за ними.

Люди посвяти в основу свого життя поклали віру, що ми бачимо в одинадцятому розділі Послання до євреїв. Вона й визначала їхній життєвий шлях, їхню посвяту. Що нині є твоєю основою? На що опираєшся ти, роблячи свій життєвий вибір, і чим ти керуєшся в повсякденних справах та вчинках? Тож, як би це банально не звучало на перший погляд, саме віра визначає рівень нашої посвяти. У цьому глибинний смисл, який ми повинні віднайти для себе.

І третій момент — помазання. Мені здається, що в сучасному сприйняті це слово набуло не зовсім правильного відтінку. Коли ми говоримо про помазання, то уявляємо особливих служителів, які виконують великі справи. Ми згадуємо особливі зібрання, де відчувалася Божа присутність, ніби помазання — лише для особливих моментів чи особливих людей. Але це не так. Помазання призначене не для помазаних зібрань, а для помазаного життя. Це не те, що Бог виливає на особливі церковні заходи. Це те, чим Він хоче наділити Свій народ для високого стандарту життя. І якщо ми хочемо, щоб наше життя викликало заздрість та ревність у тих, хто спостерігає за нами, ми повинні мати це помазання — присутність Бога всередині нас.

Ми, п’ятидесятники, молимося за хрещення Святим Духом, отримуємо Його, але чи живемо з помазанням Божим? Для цього потрібно не просто один раз відчути Божу силу й заговорити іншими мовами. Для цього потрібно посвятити себе стосункам із Духом Святим, бо твоє життя нічим не відрізнятиметься від життя інших. Потрібно ревнувати про це, прагнути побудувати більш глибокі стосунки з Богом.

У книзі Лестера Самрала написано про одну молоду місіонерку з Данії, яка приїхала для проповіді Євангелії в Індонезію. Через деякий час до неї підійшов місцевий шаман і сказав, що в племені може бути лише один чаклун, тому вона повинна покинути це місце. Дівчина запевняла, що не має нічого спільного з шаманством, але він наполягав, що це не так. Оскільки вона не погоджувалася покинути ту місцевість, він назначив своєрідний турнір, який мав би визначити, хто сильніший. Місіонерка молилася й постила, очікуючи цей день.

Побачити це змагання зібралося все селище. Розпочав шаман. Він ліг на землю, витягнувся й став повільно підніматися вгору. Дівчина подумала: «Ну, все, я програла», але раптом відчула в серці Боже повеління: «Наступи на нього ногою». Після деяких сумнівів вона зробила це, а тоді Бог звелів їй: «Виганяй із нього демона». Місіонерка стала молитися — і нечистий дух вийшов із шамана. Отямившись, цей чоловік попросив: «Я хочу мати те, що маєш ти. Молись за мене. Я хочу пізнати твого Бога!»

Цей чоловік зіткнувся з силою Божою, із помазанням, яке було в цій простій дівчині. Згодом він отримав таке ж помазання у своєму житті, став мером, а місіонерка — його радником. А невдовзі до Бога навернулося й усе селище.

Помазання — це твої глибокі стосунки з Богом, через які ти маєш таке, що важко описати словами. Це відчувають ті, хто бачить тебе. Люди відчувають Божу присутність, коли спілкуються з тобою.
Я хочу закликати нас усіх до життя, до віри саме такого рівня, саме такого стандарту, бо таке життя викликає ревність у людей, викликає в них бажання йти за таким великим Богом, Якого бачать у нашому житті.

Павло ФЕДОРУК

"Благовісник", 4,2017