Роздуми над Словом Божим

Поезія Божого Слова

«Хай потемніють зорі поранку її, нехай має надію на світло й не буде його, і хай вона не побачить тремтячих повік зорі ранньої…» (Йов.3:9), – так Йов проклинає ніч свого зачаття. Йому болять тіло й душа – і немає рятунку від болю, навіть надії на оздоровлення. Але як красиво сказано: «Хай вона не побачить тремтячих повік зорі ранньої». Уявляю зірку в мигтливому ореолі променів. Автор Книги Йова – поет, він не висловився так банально, як це зробив би багато хто з нас: «Промені зірки». Він сказав: «Тремтячі повіки зорі ранньої»

Бог не байдужий до слів. Йому не все одно, яке слово вжити, як це буває в багатьох з нас. Він і не скупий на слово, Його звернення не нагадують телеграму, але Він і не багатослівний, коли сказано багато й нічого.

Бог любить красиве глибоке слово, Йому подобаються місткі образи, які викликають в уяві яскраві картини, а в серці – розмаїття почуттів. Як-от у цьому уривку: «І сказав Господь Каїнові: Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати. /…/ І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі» (1М.4:6, 7, 10-12).

Богові було мало сказати: «Чого ти розгнівався». Він ще додав: «Чого похилилось обличчя твоє». Навіщо це доповнення? Щоб цим рядком допомогти нам збагнути міру Каїнового гніву. Він розгнівався до люті, так, що й не хотів нікого й нічого бачити. Йому були немилі матір, батько, поля, що він доглядав, плоди, які він зібрав, чудові пейзажі навколо, небо, де мешкає Той, на Кого він особливо образився. Він похилив обличчя своє! Господь уточнює: «Коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє». Що означає: «Ти похилив обличчя не тому, що Я такий недобрий до тебе; ти похилив обличчя не тому, що Я нібито безпричинно образив тебе, а тому, що ти зробив зло, бо ті, хто творить добро, піднімають обличчя свої». Ось цими кількома фразами Бог розкрив Каїнові причину його пригніченого стану: «Тобі погано тільки тому, що ти згрішив. І ніхто в цьому не винен, окрім тебе самого».

А далі Бог висловлюється не менш поетично: «В дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати». А чому Господь не сказав простіше: «Остерігайся гріха, багато спокус навколо, але ти маєш собою володіти»? А тому, що це «просте» попередження аж надто абстрактне й не зачіпає нашої уяви й не зворушує серця, а значить – не запам'ятовується. Тому Бог висловився і метафорично – і одночасно дуже зрозуміло. Цей гріх, який підстерігає, – наче голодний лев, який готовий розірвати жертву за будь-який необережний порух. Як же потрібно пильнувати за собою, щоб гріх не стрибнув на нас, мов хижак на свою необачну здобич! Чому ж саме біля порога підстерігає той звір-гріх? Це глибоко символічно. Поріг дому – це межа, яка відділяє наше звичне середовище, наш затишок, наш душевний і духовний комфорт від світу за стінами дому – світу, повного небезпек. Крім того, наша віра має свій поріг, наші почуття, бажання мають також свій поріг. Як це зрозуміти? У своїй вірі, почуттях, бажаннях ми маємо межу, переступивши яку, потрапляємо в небезпеку. Якщо я вірю, що красти – гріх, то я цього не роблю, інакше потраплю в халепу. Якщо мені щось пропонують зробити, але я не впевнений, не маю віри, що це вийде на добре – я цього не робитиму, щоб потім не жалкувати. Це чудово перегукується зі словами апостола Павла: «Що не від віри, те гріх» (Рим.14:23).

Так само є межа нашим почуттям радості, гніву, кохання, переступивши яку, нам болить серце, люди стають ворогами, злочинцями чи перелюбниками. Отож, «сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф.4:26), і не тільки у гніві, а й усіх наших почуттях, щоб вони не стали надмірними й не зашкодили нам.
Є межа й нашим бажанням. Їх потрібно зіставляти зі своїми можливостями, з Божою волею, з Божими заповідями. «Не бажай» нічого з того, що належить твоєму ближньому (5М.5:21). Що понад це – те вже за порогом, за межею духовного комфорту.

Отож, ти думаєш, що ти в безпеці, що ти захищений, ти думаєш, що ти маєш віру, що ти мудрий, багатий, сильний, але будь обережний, бо біля порогу твоєї віри, твого захистку, мудрості, багатства й сили на тебе пантрує гріх. «До тебе його пожадання». Ти йому подобаєшся до пристрасті. Він пожирає тебе своїми очима. Необачний крок – і ти в його полоні, як необережний горобець в пазурах кота.

Що ж тоді робити? Сидіти в своїй комфортній хаті й не висовувати носа за її поріг? Зовсім ні! «Ти мусиш над ним панувати!» А як панувати над левом? Це ж не домашній кіт.

А приблизно так, як дресирувальник панує над своїми звірами. Він не виявляє перед ними свого страху. Він не показує їм своєї спини, а завжди дивиться в очі. Коли ж вони збунтуються, він утихомирює їх рішучим протистоянням, шмагаючи бичем. Він їхній володар – вони мусять йому впокоритися. До цього ж закликає й апостол Яків: «Спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас» (Як.4:7).

Цим звіром, цим левом чи тигром можуть бути наші почуття, наші бажання, наша лінь, які не піддаються жодному контролю. Вони не мають нами керувати. «Мною ніщо володіти не повинно» (1Кор.6:12), – сказав апостол Павло. Ми маємо ними володіти, а не вони нами.

Ці слова Господні – також поезія. «Голос крови брата твого взиває до Мене з землі». Можна було б висловитися простіше: «Твій злочин заслуговує покарання». Але в Божих устах кров ожила й відчайдушно просить покарати злочинця. Перед очима нашого серця постає художнє полотно. А це вже мистецтво!

У наступних віршах Господь говорить не менш метафорично: «А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки». Бог пропонує нашій уяві глибокі образи з великим асоціативним полем. Земля постає перед нами живою істотою, милосердною, пристрасною й справедливою. Вона прийняла Авелеву кров із глибоким співчуттям до нього й великим жалем за вчинений злочин. Однак вона не змирилася зі злочином Каїна, а буде переслідувати його як проклятого. Висловивши Свої почуття через уособлену землю, Господь торкнувся глибин нашого розуму.

Так промовляє наш Бог! Так промовляв наш Господь Ісус! Так промовляли Божі пророки! Яскраво, змістовно, кожним словом малюючи незабутні картини, викликаючи повінь почуттів та думок. Малювати словом – це і є поезія. І коли чую, як сини Кореєві захоплено кажуть Господові: «У Твоїх устах розлита краса та добро» (Пс.44:3), то благоговійно промовляю: «Амінь!»

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 2,2014