Роздуми над Словом Божим

Парадокси миротворництва

Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!
Iв.14:27
Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча.
Мт.10:34

Перед тим, як сісти за написання цієї статті, зазирнув в інтернет із запитом «миротворці». Google-зображення на цей запит на 99 відсотків подають фото озброєних до зубів найсучаснішим військовим знаряддям міцних хлопців із суворими зосередженими поглядами. Так-так, це і є сучасні миротворці.
Парадокс? Авжеж. Слово, у корені якого присутнє таке тепле та оптимістичне «мир», асоціюється перш за все з військовим контингентом і усім, що йде за цим: збройними сутичками, вбивствами, біженцями, кров'ю та руйнуваннями. Якщо абстрактно зобразити миротворця, використавши загальноприйнятий символ миру — голуба, то цього голуба потрібно зодягнути в бушлат кольору хакі з автоматом Калашникова у дзьобі. Погодьтеся, якась гротескна карикатура виходить.

Що ж, така реальність, саме таким і є сучасний миротворець.

А як у духовному вимірі? Яким є образ миротворця, згаданого Ісусом у Своїй знаменитій проповіді?
Як це не дивно, але він багато в чому схожий до того, який подає інтернет. Як це не парадоксально, але один з образів духовного миротворця — образ воїна.

Щоб зрозуміти це, повернімося до миротворців, які вже стали звичним фрагментом складної мозаїки за назвою міжнародні відносини.

Уже саме слово «миротворець» підказує: десь є дві або більше сторін, які між собою ворогують і самостійно не можуть примиритися. Тоді їм на допомогу приходить нейтральна сторона, яка намагається усунути конфлікт і припинити ворожнечу. Як правило, насамперед за цю справу беруться дипломати, які вирішують проблему мирним шляхом, як кажуть, «за столом переговорів». Але далеко не завжди це приводить до бажаних результатів. Тоді на допомогу приходять миротворці зі зброєю в руках. Cуть їхньої місії зводиться до наступного: силовими методами за допомогою зброї вони роблять одну або обидві сторони небоєздатними і непридатними до подальшого конфлікту та змушують прийняти умови, вироблені дипломатами. Народ дотепно назвав такий метод: «Клин клином вибивається».

Причина того, що миротворці змушені брати зброю, що призводить до обов'язкових при цьому «побічних» ефектів: загибелі мирного населення, руйнації, падіння економіки тощо, та, що мирні, цивілізовані методи просто не діють. Така жорстока реальність. Зло, жорстокість, непримиренність набули такого поширення і сили у суспільстві, що іншого виходу просто немає. Ця істина стає ще більш страшною, коли скажемо, що мирно вирішити конфлікт не під силу навіть Самому Богові…

Запам'ятаймо роль та причини «військових миротворців» і перейдімо до найбільш жахного конфлікту за всю історію homo sapiens. Сталася вона багато тисячоліть тому, коли наші пращури, створені Творцем для щасливого та мирного життя, збунтувалися. Цей бунт виразився в тому, що через намовляння диявола вони засумнівалися в Господній турботі та вирішили жити самостійно. Іншими словами, як казали колись американські індіанці, «стали на стежку війни» із самим Богом.

Але, як це зазвичай буває, коли дві сторони стають по різні боки барикад, ситуація вийшла з-під контролю. Несподіваним та болючим наслідком «громадянської війни» в Едемі став інший конфлікт, який бумерангом вдарив по Адамові та його нащадках. Людина стала ворогом сама собі.

Про це точно та оригінально пише апостол Павло. «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (Рим.7:15-25).

Думаю, що не варто особливо пояснювати слова апостола: ми кожен на власному прикладі добре знаємо, що мав на увазі Павло. Ми кожен день, кожну хвилину переживаємо та відчуваємо той конфлікт, який розриває нас на частини, як громадянська війна країну. Ми роздвоюємося між бажанням бути добрими та хорошими і спокусами, які тягнуть у свій бік. І ця війна безперервно продовжується вже не одне століття в не одній сотні поколінь. Це відлуння Божого вироку, проголошеного ще в раю: «Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п'яту» (1М.3:15).

Ми розуміємо, що «дипломатичним» шляхом вирішити цей конфлікт неможливо. Неможливо «вмовити» гріх, який живе в нашому тілі, нашому характері, наших вподобаннях, неможливо погасити конфлікт ні жертвоприношеннями, ні обіцянками самому собі: «Ну, все, завтра, починаю поводитися чемно та правильно!» І це розумів навіть такий духовний чоловік як апостол Павло. Тверезо зваживши усі обставини конфлікту, у нього не залишається нічого іншого, як приречено вигукнути: «Нещасна я людина!»
І людство було б навічно приреченим на таку долю, якби не Миротворець, Який втрутився в конфлікт. Зауважмо, навіть Всемогутній Бог, роблячи відчайдушні кроки до примирення з людиною, і примиренням людини з собою, не досяг бажаного результату. Якщо й були окремі люди, такі як Енох, Ной чи Авраам, які майже впритул наблизилися до потрібного духовного стану, вони були все-таки винятками на фоні всезагальної війни. Не принесли успіху ні Мойсеїв закон, ні прямі вказівки Бога Єгови через священників та пророків. Кожного разу, коли, здавалося б, ситуація починає залагоджуватися, гріх проривався, як вода з пошкодженої греблі.

І тоді Господь іде на останній «непопулярний» крок: від Свого імені посилає на територію збройних сутичок Свого миротворця. «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого» (Рим.7:25) — радісно закінчує свою сумну оповідь Павло.

У Віфлеємі народився Той, Кого назвуть: «Князь миру».

Уже будучи дорослим, виконуючи служіння, на яке Він і прийшов на землю, Божий Син сказав: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Iв.14:27). Не буду зараз пояснювати, як саме Ісус втілив у життя план миру, це вже інша тема, і про це віруючі добре знають. У 2 Посланні до коринтян той самий Павло пояснює: «Усе ж від Бога, що нас примирив із Собою Ісусом Христом і дав нам служіння примирення, бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення» (5:18,19). Ісус Своєю голгофською смертю примирив людину з Богом і усунув внутрішній конфлікт у людині, народивши її до нового життя. Правда, поки людина ще живе в тому ж гріховному тілі, успадкованому від прабатька Адама, відлуння тих конфліктів ще озивається в нашій душі. Але навіть якщо й стаються якісь тимчасові «локальні» сутички, ми маємо Духа Святого, Який живучи в нас, допомагає швидко втихомирити бунтівника.

Але звернімо увагу, яким методом Ісус погасив цей одвічний конфлікт. А зробив Він це «військовим» методом, методом зброї та військового втручання. Диявол, який і був головною рушійною силою конфлікту, не здавався ні за яких умов. Це можна було зробити лише за допомогою сили. Син Божий вступив у жорстоку сутичку з ворогом і зробив усе, щоб обеззброїти його, щоб не дати можливості й далі продовжувати свою руйнівну справу. Хоча ми тут і використовуємо військову термінологію, зрозуміло, що ця війна проходила в духовній площині. «І вас, що мертві були в гріхах, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті!» (Кол.2:13-15). Божий Син у повному Божому всеозброєнні вийшов проти сатани, який наробив стільки біди й регулярно підкидав дрова в багаття духовної війни. Там, на голгофському хресті відбулася найбільш драматична битва в людській історії. І коли Ісус переможно вигукнув «Звершилося!», як видимий знак перемоги, завіса у храмі, що уособлювала стіну між Богом та людиною, впала непотрібною купою лахміття. «Мир Мій даю Вам!»

Але в Ісусових проповідях звучали й інші слова, які йшли всупереч тому, що Він казав раніше й що мав зробити на Голгофі. «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча, — сказав Він одного разу і додав неприємні слова: — Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір'ю, і невістку з свекрухою її» (Мт.10:34). Учителю, який же Ти тоді миротворець? Ти ж вносиш розбрат, розпалюєш конфлікти навіть між рідними та близькими людьми!

Так. На жаль, саме так. І причина полягає в тому, що Бог, бажаючи миру усім людям, подарувавши їм цей мир, не хоче вручати його насильно. Конфлікти, про які ми говорили, ще палають тисячами вогнів по всій землі. І не тому, що Ісусова перемога не була повною чи була тимчасовою, а тому, що є багато людей, які просто не хочуть цього примирення. Вони свідомо обирають дорогу війни з Богом, стають на бік Божого ворога й продовжують жити у стані бунту проти Творця й власної совісті. Тому люди, які живуть в одній хаті, можуть стояти по різний бік барикад: раніше всі були на одному боці — диявола. Коли ж хтось, як блудний син, вирішує залишити протистояння Богові, перейшовши на Його бік, він автоматично стає чужим для тих, хто залишився на протилежній стороні. Така духовна реальність.

Але Ісус не лише миротворець: Він Учитель миротворців. У згаданому вище місці Писання (2Кор.5) апостол каже, що Господь «поклав у нас слово примирення. Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (19,20). На нас покладений обов'язок примиряти людей із Богом! Однак тут не уникнути того образу миротворця, про який ми говорили на початку: це образ воїна, який зі зброєю в руках завойовує мир іншим. Слово Боже говорить і про це. «Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности» (Еф.6:11-14). Як це не дивно, духовний миротворець — це духовний воїн, який веде війну за мир проти диявола, гріха, несправедливості, розбещення і навіть проти себе, проти залишків гріховної природи Адама у власному тілі та думках.

Миротворницька місія Христа принесла успіх: «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров'ю. Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши. І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця» (Еф.2:13-18).

Але, на жаль, не всі хочуть жити в мирі з Богом. Це і є причиною того, що для багатьох Ісус приніс не мир, а меч, розділивши світ на дві частини: тих, хто визнав Його Спасителем та Посередником між ними та Богом, і тих, хто продовжує жити в стані війни з Творцем: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається» (Як.4:4).

Можливо, в роздумах над цією парадоксальною ситуацією, коли Христос одночасно приніс на землю і мир, і війну, ми можемо краще зрозуміти суть слів великого Вчителя: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть». Ті, у серці яких поселився мир із Богом, які стали на дорогу миротворництва, свідкуючи людям про дорогу до миру, згідно з Господніми обітницями стають синами Небесного Отця. Тими, хто має право на успадкування вічності з Христом, на вічний мир у Божому царстві.
«А Бог миру нехай буде зо всіма вами» (Рим. 15:33).

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 4,2013