Роздуми над Словом Божим

Достойний гнобитель

Сьогодні одним із найскладніших і поки що дуже далеким від вирішення питанням є питання міжнаціональних відносин. Менші народи не хочуть більше терпіти своєї багатовікової залежності від сильніших сусідів, великі не можуть змиритися зі втратою того, що вони сторіччями вважали своїм. Йде жорстока боротьба за території, за ринки збуту, за енергоносії та ін. Все це неминуче переноситься на особисті стосунки між людьми: азербайджанці й вірмени, турки і курди, євреї й араби… Список може бути дуже довгий. Тут якщо не ненависть — то нездоланне провалля відчуження. Постійно хтось повстає і когось придушують, у когось щось відбирають. Нерідко ллється кров, а світ лише розгублено розводить руками. Жоден найавторитетніший міжнародний суд не в змозі ухвалити таке соломонове рішення, яке задовольняло б усіх. Тому більшість складних міждержавних питань сьогодні, як і тисячі років тому, вирішуються якщо не у відкритій війні, то за допомогою «цивілізованих» методів грубого тиску. І як завжди: переможцеві — трофеї і лаври, переможеному — рани і сльози. Ось і вся справедливість.

І не схоже, щоб світ хоч трохи заспокоївся в найближчі сто років. Навпаки, чим сильніша стає держава, тим більше їй кортить продемонструвати свою силу на інших. І не даремно у творах мистецтва сьогодні так багато насильства, жорстокості, своєрідних пророцтв про прийдешні світові побоїща між народами, — художник, навіть невіруючий, по-особливому чутливий до духу часу. А дух нашої сучасності вже відчутно пахне димом пожеж і трупами, що розкладаються.

Але вихід є, звичайно ж…

«В одного сотника слуга, який був йому дорогий, захворів і був при смерті. Коли він почув про Ісуса, то послав до Нього старійшин юдейських просити Його, щоб прийшов і зцілив слугу його» (Лк.7:2-7). Такий ось невеликий уривок з Євангелії. Тут ідеться про юдеїв і римського військовослужбовця, якщо ширше — про римлян. Євреї і римляни. Єврейська колись держава, а нині розірвана на клапті провінція (пам’ятаєте давній римський принцип: «розділяй і володарюй»?) — і великий, могутній, багатий Рим. Ситуація цілком впізнавана і для нашого сучасника. Поневолені нащадки Авраама палко мріють про звільнення, пристрасно чекають приходу «народного» царя, який подібно до старозавітних суддів очолить звитяжну визвольну війну, і так само палко ненавидять своїх поневолювачів. Очевидно, тим же платять їм і римляни. Палестина була однією з найнеспокійніших провінцій імперії і завдавала адміністрації масу клопоту. Примушували до миру традиційно: «У той час деякі прийшли і розповіли Йому про галілеян, кров яких Пілат змішав з їхніми жертвами» (Лк.13:1). Невеликий у масштабах імперії, але дуже характерний епізод: фізична розправа, глибока образа національних і релігійних почуттів. І це тривало впродовж століть.

Але в Капернаумі сталося те, що інакше, як великим дивом, не назвеш. Юдейські старійшини, прийшовши до Ісуса, «ревно благали Його, кажучи: «Він достойний, щоб Ти вчинив йому це, бо він любить народ наш». Тінь перемістилася і лягла у бік сонця. Ця велика приязнь виникла всупереч усім одвічним традиціям суспільного життя.

Є чудеса, які відбуваються воднораз, – зцілення сухої руки, вигнання демона тощо, а є такі, які вимагають тривалої і часто дуже трудомісткої підготовки. Щоб море розступилося перед Ізраїлем, треба було народитися, вирости і дозріти духовно Мойсеєві, треба було більшості людей в народі запалитися бажанням віднайти свободу, повірити, що це можливо. Жінці, що страждала на кровотечу, довелося обійти всіх відомих лікарів, витратити всі свої заощадження, переконатися таким чином, що ніхто з людей допомогти їй не може, — і лише тоді вірою прийняти зцілення від Ісуса. Сотник, абсолютно очевидно, дуже багато потрудився, щоб народ, який ненавидів його, перестав сумніватися в щирості незвичних для завойовника почуттів. «Любить народ наш і побудував нам синагогу». Абсолютно нехарактерні для імперії стосунки складалися в маленькому містечку Капернаумі роками, і побудована синагога була, звичайно ж, лише одним із кроків назустріч приниженим і ображеним. І, звернімо увагу, це почалося задовго до появи Ісуса. Ніхто сотникові ще не проповідував про те, що треба любити ворогів своїх, що треба підставляти щоку та інше. Якось сам здогадався, посміхнемося ми. Значить, можна здогадатися, навіть не будучи причетним до вчення миру й любові, а просто маючи живу совість і чутливість до Духа Божого, Який віє на наших життєвих нивах скрізь і завжди в один бік, у бік злагоди і добра.

«Ісус пішов з ними. І коли Він вже був недалеко від дому, сотник послав до Нього друзів сказати Йому: «Господи, не трудися! бо я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій». Я недостойний! Ось ключ до успіхів сотника. Йому вдалося упокорити свою імперську пиху. Поставити себе на один рівень із підкореним народом, погодитися з рівноправ'ям. Це не було лукавство, – не той випадок, коли можна надіти привітну маску. Маски виручають підступних лише на короткий час, а тут – багато років лицем до лиця. Нічого не приховаєш. Як у сім'ї.

З цього все й почалося: з приборкання шовіністичної гордині. А потім вже пішли численні добрі справи, різна допомога й розбудова стосунків на принципах приязні та взаємної поваги.

Звернімо увагу: впродовж багатьох років, дотримуючись нетипових для римлянина поглядів, сотник перебував в рядах збройних сил, не викликаючи незадоволення своїх командирів — інакше його відправили б у відставку або ще гірше. Очевидно, старші за званням не бачили в нім ненадійного солдата або якогось дисидента. Знову ж таки — диво. І могло воно здійснитися тільки за однієї умови: юдеї просто старалися не підводити свого коменданта. Всі питання вирішувалися мирно, при обопільній поступливості і взаєморозумінні, а Господь, природно, благословляв такі стосунки й не посилав цим людям нездоланних випробувань.

Допомога йшла, звичайно, в основному від сотника, як сторони сильнішої фізично, але настала черга попросити допомоги і йому. Виручити міг тільки єврей Ісус. Ситуація, що склалася, стала серйозною перевіркою щирості римського офіцера. І він гідно її пройшов, сказавши: «Я недостойний». Це не було приниженням для сотника, він абсолютно щиро так вважав. Ось приклад справжнього смирення. Свої теплі почуття довели і юдейські старійшини, хоч і не поспішали визнавати себе недостойними ні перед сотником, ні перед Ісусом. Їх прихильність виявилася в тому, що вони «ревно благали» Христа.

Нарешті, хворий слуга. Нічого ні про його хворобу, ні про нього самого ми не знаємо. Навряд чи він був євреєм. Маловірогідним здається і його римське походження. Швидше за все, він був вихідцем з тих народів, які вірно служили метрополії, змирилися зі становищем слуг, абсолютно добровільно віддаючи їй все, чим багаті, а серед усього цього найцінніше – своїх синів та дочок. Можливо, тяжко придавила його ностальгія за далекою батьківщиною, можливо, підхопив десь, як кажуть сьогодні росіяни, вірус «нєзальожності», або просто з'їв чогось, – хто його знає. Та це не має значення. Важливо, як поставився до його хвороби господар. Він не зачинив нещасного під замок з вартою – щоб, бува, не заразив ще когось, і не відправив кудись подалі, узявши собі здорового слугу. Він виявив до нього не меншу турботу, ніж до кого-небудь зі своєї сім'ї. Він приніс слузі найцінніші ліки – слово Ісуса, Який не тільки міг зцілити від будь-якої хвороби, але був носієм любові і миру, здорової поміркованості й порядку. І слуга видужав, звільнився від свого вірусу й став далі служити Риму, сповнений великої вдячності Ісусові, а також і своєму господареві. І це було значно надійніше, ніж відданість, прищеплена за багато сторіч за допомогою нагайки.

Віктор КОТОВСЬКИЙ

"Благовісник", 1,2011