Проза

Несподіване щастя

Сергій метався по кімнаті, мов зранений звір у клітці; зазирав до кожної шухляди, в кожен закуток, аби нічого не забути в цьому остогидлому, хоч і затишному домі. Скидав докупи свої сорочки, краватки, светри, шкарпетки і навіть носовички — все, до останньої дрібнички, забере з собою.

— Оце так нажився! — мов з лука, цілив словами в бік дружини Оленки, яка, стоячи біля дверей, мовчки спостерігала за чоловіковою метушнею. — Увесь світ мені зав’язала! Життя перевернула!.. І чого, чого тобі тільки бракувало? Посадив, мов принцесу, вдома: рости доньку, доглядай чоловіка… Себе не шкодував, працював до знемоги, щоб вдосталь усього мати, щоб все не згірше, як у людей. А ти?.. Віддячила!.. «Бога прийняла в своє серце», — передражнив дружину, ще більше закипаючи з люті. — Який Бог?! Я для тебе мав би бути богом, бо ж за моєю спиною жила-розкошувала…

Оленка пополотніла.

— Сергійку, — промовила стиха, — не гріши словами, помовч краще…
— Це тобі не можна грішити, — огризнувся, — ти ж у нас свята, а я ще наполовину грішний, мені можна.

Ноги чоловіка заплуталися в манатті, скиданому ним докупи просто на підлозі. Спересердя почав піднімати сорочки і безладно засовувати їх у валізи. Восьмирічна донечка Софійка, причаївшись у куточку, злякано переводила погляд з мами на тата і тихенько схлипувала. Те дитяче хлипання не збудило жалю в татовому серці — навпаки, стало іскрою для нового спалаху гніву.

— Не реви! — наказав суворо (хай таким запам’ятає батька!) — Плакати ви всі тут майстрині. Може, скажеш, шкода татка? А не шкода було тоді, коли з мамою щонеділі до церкви бігала, коли замість естрадних пісень псалми виспівувала, а замість «Казки про Колобка» читала про Дитятко в яслах? Мені зі знайомими соромно зустрітися, все підсміюються: мовляв, ще не зробили й тебе святим твої домашні?.. Ні, з мене — досить! Ситий — по саме нікуди! Моліться до свого Бога, а я жити хочу по-людськи.

Сорочки, як не старався Сергій, висовувалися з валіз — начебто не хотіли ніяк залишати домівку і господиню, яка так дбайливо їх прала та прасувала. Оленка підійшла до чоловіка.

— Давай, допоможу, — промовила стримано, хоч голос (так, принаймні, здалося Сергієві) звучав, мов натягнута тятива: ось-ось лопне — і тоді жінка зайдеться голосними риданнями. Йому навіть хотілося, щоб вона плакала, щоб благала залишитися, щоб обіцяла, що заради нього, заради збереження родини ладна на все – навіть стосунки з Богом розірвати… Але Оленка мовчала, і це мовчання каменем тиснуло на його серце.

— Що ж, склади хоч речі на прощання, — мовив глумливо, — як-не-як, і досі законна…

…Коли за Сергієм зачинилися двері, в кімнаті настала німотна тиша, навіть Софійка перестала плакати: пригорнулася до матері і допитливо дивилася їй в очі, наче хотіла там прочитати, що ж насправді сталося щойно в їхній родині. Оленка мовчки пестила пшеничне волосся доньки, стараючись нічим не виявити свого болю. Ненароком зиркнула у вікно — там білопінним цвітом кипіла весна; жвавим щебетом про щось перемовлялося птаство; галасувала дітвора, бавлячись у піжмурки… Все — як завжди, от тільки немає більше в її житті Сергія… Якими ж то шляхами ходитиме він тепер? Як вестиметься йому в цьому розбурханому світі?.. «Поживемо-побачимо», — сама собі сказала подумки, а вголос озвалася до доньки:

— Подивися, як сонячно надворі. Може, погуляємо трохи?

— І морозива купимо, мамусю?

— Можна й морозива…

Взяла до рук скарбничку, в якій, зазвичай, зберігалися гроші — і мало не скрикнула: в ній було порожньо, тільки якийсь невеличкий папірець нахабно просився до рук. Розгорнула його і прочитала: «Мені жити треба, а вам хай ваш Бог допоможе»…

Записка впала на підлогу, і Оленка зайшлася плачем. «Чому він з нами так? — сама себе запитувала. — Ми ж не вчинили йому ніякого зла. Чому?»

Софійка стояла поруч і з жалем дивилася на матір: чим же її втішити, чим?..

— Не плач, мамусю, — сказала те єдине, що спало враз на думку. — Знаєш, я передумала, мені навіть не хочеться того морозива.

— Сонечко любе моє, — пригорнула мати доньку, — як же ми жити далі будемо? Нічого нема — ані копійки за душею.

— То давай помолимося, — защебетала Софійка. — Господь допоможе, нам в недільній школі казали, що Він допомагає всім, кому важко і хто звертається до Нього.

Донька торкнулася маминої руки — і раптом з її вуст злетіли слова, від яких сльози вмить висохли на Оленчиному лиці — мов і не було.

— Дорогий Ісусе, — молилася дівчинка, — благослови нашого татка. Зроби так, щоб він полюбив Тебе, як любимо ми з мамою, щоб повернувся додому і щоб ми знову стали щасливими… А ще подбай, аби ми не були голодними навіть тоді, коли в нас зовсім немає грошей…

Проста дитяча молитва збадьорила обох — і за кілька хвилин на плиті вже закипав чайник, а на столі з’явилося печиво, масло, варення. Життя навіть без Сергія поверталося в звичне русло…

Раптом у дверях заспівав свою веселеньку мелодію дзвінок — хто б це? Нікого ж не чекали. «Невже Сергій?» — майнуло в голові Оленки. «Може, татко повернувся?» — схоже подумала й Софійка. Але то був не татко — на порозі стояв сусід дядько Іван.

— Оленко, вибач, — звернувся він до сусідки, — я ж уже два місяці ваш з Сергієм боржник. Пам’ятаєш, позичав, коли купував пральну машину. Думав, на кілька днів беру, а нам зарплату затримали; потім так закрутився з роботою, що зовсім забув про борг. Сьогодні ж зненацька — мов окропом хто обдав: згадав! Вибач, що змусив так довго чекати…

— Все гаразд, Іване, — посміхнулась Оленка. — Дякую, що зайшов. Ти нагодився вчасно.

Жінка тримала в руках купюри — і на душі раптом стало так погідно й сонячно, як буває хіба що після теплого травневого дощу. Байдуже, що тих грошей вистачить ненадовго і вони не зарадять скруті, яка увійшла в їх оселю. Головне — Господь почув їх молитву! Його поміч сьогодні надійшла вчасно, мов манна небесна — Він допоможе і в завтрашньому дні, бо ніколи не спізнюється, ніколи…

* * *
Сергій з’явився так само несподівано, як і пішов, але через десять літ. Всі оці десять літ ні Олена, ні Софійка і гадки не мали, куди він щез — мов у воду канув. Обидві молилися за нього, проте на зустріч уже й не сподівалися — аж тут раптом переступив таки поріг колись рідної домівки. Стараючись не зустрічатися поглядом з дружиною, яка відкрила йому двері, ніяково, мов чужий, озирався довкола. Дивно, він сподівався застати вбогу оселю, сумну (можливо, вже й посивілу від безвиході) дружину — аж ні, все інакше: нові меблі, нові килимки на підлозі; на столі поруч з букетом розкішних троянд у кришталевій вазі — Біблія в дорогій оправі. А Оленка… Вона зовсім не змінилася за ці десять літ, хіба що стала трохи статечнішою. Все інше — як раніше: ямочки на щоках, які колись так вабили Сергія; дбайливо викладена віночком на голові коса; лагідний і проникливо-довгий (наче в самісіньке серце зазирає) погляд волошкових очей. Сергій почувався перед дружиною, неначе побитий пес: прийшов, бач… Для чого? Ти тут — чужий…

— Добридень, Сергію, — приязно, хоча й дещо стримано, посміхнулась Оленка. — Чого став, мов укопаний? Це ж скільки літ не бачилися? Проходь, влаштовуйся зручніше. Зараз чайник швиденько поставлю — я щойно тістечка свіженькі з магазину принесла, наче відчувала, що матиму гостя. Поп’ємо чаю, поговоримо (Ти ж, напевно, для цього прийшов, правда?). А там, дивись, і Софійка додому повернеться — ти її вже й не впізнаєш, зовсім дорослою стала.

Сергієві забракло слів. Такої зустрічі він не сподівався. Чекав докорів, сліз, звинувачень (він всього цього, без сумніву, заслужив), але гостинності… Чому, власне, до нього мають виявляти гостинність? Він же залишив родину напризволяще, забравши все до копійки. Хіба таке прощається?.. Схоже, прощається — он як приязно посміхається його Оленка: ні болю, ні неприязні, ні лукавства не видно в очах.

— Розповідай, Сергію, — Оленка поставила на столі чомусь чотири чашки («Третя, зрозуміло, для Софійки, — здогадався чоловік. — А четверта? Цікаво, для кого четверта? Хто ж іще в них є?»). — Як живеш? Де пропадав усі ці десять літ?

— Та що там розповідати, — махнув рукою Сергій, — Не склалося в мене життя. Може, й справді прогнівив Бога чи просто фортуна від мене відвернулася — тільки розлетівся мій бізнес десь через півроку, як пішов від вас. Поневірявся по всіх усюдах, мов те перекотиполе. Зійшовся, було, з однією жінкою… Спершу наче подобалася, та вже за кілька місяців почалися щоденні сварки: кому, скажи, потрібен чоловік без статків? Знайшла через якийсь час моя Риточка-Маргариточка іншого, заможнішого, — та й подалася з ним кудись. Я ж перебивався тимчасовими заробітками, поневірявся по найманих кутках. Отак і сьогодні — не живу, а животію…

— Чому ж додому не повертався? — в куточках Оленчиних очей блиснула сльоза.

— Соромно було, Оленко, — важко зітхнув. — Та й з чим повертатися? Що я міг вам дати? Навіть те, що прихопив з собою, коли йшов від вас, спливло, мов за водою… Я й зараз довго думав: зайти чи ні? Кому я такий потрібен?

— Даремно ти так. Потрібен, передусім, Господу, хоч ніяк не хочеш повірити в це. Та й нам із Софійкою завжди був потрібен. Ми й досі молимося за тебе. А гроші… Хіба в них щастя? Сьогодні їх нема, а завтра, дивись, з’являться. Був час, ти ж знаєш, Сергію, коли й нам з Софійкою було ой як сутужно.

— Це тоді, коли я залишив вас, обібравши, мов липку? Прости, — Сергій, згоряючи від сорому, потупив очі — тільки б не зустрітися поглядом з дружиною.

— Важко вам дуже жилося, правда?

— Важко, але я ж завжди казала тобі: Господь ніколи не залишає Своїх дітей у біді.

— І як же вам вдалося подолати скруту?

— Як?.. — машинально перепитала Оленка, зволікаючи час, аби зважити: розповідати про щось чи ні…

Та, пам’ять уже воскресила той вечір, коли її донечка, лаштуючись до сну, мовила:

— Мамо, завтра наш клас іде до лялькового театру, але я не піду, залишуся з тобою.

— Чому? — щиро здивувалася, знаючи, як її дитина любить лялькові вистави.

— Розумієш, — сказала по-дорослому серйозно, — усім дівчатам купили нові святкові сукні, а в нас же грошей нема…

Наче блискавка обпекла Оленчине серце. Швиденько сказала доньці «На добраніч» — і метнулася до шафи, де висіли її сукні. Вона любила і вміла гарно вбратися, вирізнялася поміж подруг вишуканим смаком. До того ж, ще до заміжжя вивчилася на швачку — невже ж не зуміє за ніч справити донечці обнову, перешивши одну зі своїх суконь?..

Вранці, коли Софійка прокинулася, на неї вже чекало святкове вбрання — та таке, що, либонь, ні в кого з дівчат схожого не було. На радощах дівчинка кружляла по кімнаті, зовсім не помічаючи червоних від безсоння маминих очей. А надвечір до них завітала одна з Софійчиних однокласниць разом зі своєю мамою: дуже вже захотілося мати й собі таку ж сукню... Потім приходили люди ще і ще — нікому не відмовляла, всіх обшивала.

— Ось так я розпочинала свою справу, — посміхнулася Оленка. — Сьогодні вже маю власну майстерню…

Рипнули двері — і до кімнати увійшла Софійка, ведучи за руку якесь дівча з кумедними косичками і великими бантиками-метеликами.

— Татусю, привіт! — Софійка кинулася батькові на шию. — Як добре, що ти прийшов до нас. Ми з мамою так скучили за тобою. Правда, мамусю?

— І я скучила. Привіт! — незнайоме дівча й собі підійшло до Сергія.

«Отже, в Оленки є ще одна донечка, — щось недобре ворухнулося в Сергієвому серці. — От тобі й християнка»… З подивом зиркнув на дружину.

— Познайомся, Сергію, це — Ганнуся. Її батьки, наші сусіди, рік тому загинули в автокатастрофі…

— Зараз вони на небі, — додала малеча, пильно вдивляючись у незнайомого дядька, якого Софійка назвала татком.

— Так, на небі, — Оленка посадила дівчатко собі на коліна. — Ганнусі також дісталося в тій аварії…

Тільки тепер Сергій помітив, що в дівчинки по лікоть відтята ліва ручка. В його серці раптом спалахнули і жалість, і любов до цієї дитини, яка ще мить тому була йому зовсім байдужою.

— Рідні в них не було ніякої, — продовжувала Оленка. — Аби дівчинці не спізнати сирітської долі в притулку, я й вирішила оформити опіку. Адже в Святому Письмі записано: «Хто приймає цю дитину в ім’я Моє, той Мене приймає» . До того ж, втрьох нам веселіше. Ганнуся — це моя друга донечка…

— А ти будеш моїм другим татком, правда? — дівчинка спритно перелізла з Оленчиних колін на Сергієві і обхопила його за шию. Сергій і собі обійняв малечу, прихилившись лицем до її голівки, аби ніхто не побачив, як зволожилися його очі. Від болю?.. Чи від щастя?..

Світлана БЕРЕЗА

"Благовісник", 2,2010