Благовісник

Прощений

* * *

— Ну довго ще чекати? Вже третя година ночі, а ти ніяк не можеш розібрати той димохід, — сердито говорив Сашко, сидячи на даху триповерхового будинку.

— Ти думаєш, це так легко? Тут кожна цеглина мов приросла одна до одної. Не можу я швидше! А ти не плач, пильнуй краще, щоб ніхто не йшов!

— Пильную я, пильную! Та нам ще потрібно цю всю цеглу якось знести з даху, а через годину вже світатиме, тому поспіши! Я через твою цеглу не хочу знову за ґратами опинитися.

Сказавши це, Сашко, переступаючи з ноги на ногу, спостерігав за роботою друга. «Знову він мене змусив, — подумав. — І чому я згодився?.. Боже, що ж я знову роблю?»

— Майже все, — повідомив Олег. — Залишилося завантажити на тачку — і ми з тобою заробимо трошки грошенят.

— Слухай, а якщо хтось побачить? — стривожено запитав Сашко, оглядаючи залишки димоходу.

— Не хвилюйся! Кому потрібен цей димохід? Ніхто й не помітить. Ти краще швиденько подавай мені цеглу, а я буду зносити її на землю.

Завантаживши всю цеглу в тачку, двоє хлопців попрямували до найближчої будови, щоб її продати.

* * *

Теплий літній ранок. У маленькому селищі Зірка, де всі один про одного знають, люди, як зазвичай буває в суботу, клопоталися домашніми справами. Жінки виносили на вулицю щойно випраний одяг і розвішували його на довгих шнурках біля будинків. Діти босоніж наввипередки бігали по ще росистій траві й намагалися зловити метеликів у свої банки. У повітрі відчувався запах прального порошку й свіжості.

У маленькій квартирі на першому поверсі Тетяна зі своїми двома донечками також взялася за домашні справи. От, правда, якось на серці в неї було тривожно. Здається, гарний ранок, світить сонце, донечки крутяться біля ніг, та щось не давало спокою, щось її тривожило… А ще й сон якийсь дивний тієї ночі приснився…

— Мамо, ми сьогодні підемо до тітки Люби в гості? Пам’ятаєш, ти обіцяла?

— Добре, Олю! Тільки в нас ще багато роботи сьогодні. Не кожен день я маю вихідний, тому хочеться все зробити.

— Тоді що нам робити? Ми зараз із Оксанкою швидко тобі допоможемо!

— Мої господиньки! — усміхнулась мама. — Можете начистити картоплі на обід, а я тим часом піду у ванну, виперу одяг.

Дівчата швиденько взялися за доручене мамою завдання. І вже через деякий час на плиті стояла повна каструля картоплі.

— Мамо, усе готово! — відкривши двері ванної кімнати, сказала Оля.

— Добре, доню! Можете поки що відпочити, бо я ще маю багато прання.

Дівчатка, взявшись за свої ляльки, тихенько гралися в кімнаті. Та раптом Оля відчула неприємний біль у голові, шум у вухах, усе її тіло стало млявим і неслухняним. Їй захотілось спати. Оксана побігла кликати на допомогу маму. Тетяна дала донечці таблетку та положила її спати. А сама — знову взялася за прання.

«Чому так тривожно? — думала вона. — Напевно, то — перевтома дає про себе знати. Кожен день працюю. І завтра ще одну зміну поставили. Добре, що хоч сьогодні маю можливість побути з дітьми й зробити всі домашні справи. Дякую Богові за все. Нема мені на що жалітися. Маю здоров’я, можу працювати. А он сусідка Валя геть, бідна, злягла. Ой, не знає вона Бога… Скільки їй не розказую — не хоче приймати Його дар спасіння! А я… я — щаслива, маю вічне життя. Ще з Його допомогою діток на ноги поставлю! А сон… Що ж то за сон такий? Не дає він мені спокою…»

У своїх роздумах Тетяна й не помітила, як закінчила прання. Вийшовши з ванної, вона пішла в кімнату. Оля й Оксанка спокійно спали. «Дивно, то їх не можна вложити, а тут у такий сонячний день вони сплять…» — подумала вона. Підійшовши ближче до них, жінка відчула, як холодок пробіг по її тілу — діти були без свідомості. Маленькі рученята покрилися синюшними плямами. Прислухаючись до вдихів, жінка на хвилю зраділа, що живі, та вже хотіла бігти, кликати на допомогу, — та сама відчула слабкість у ногах, запаморочення… І як би розум не кричав, тіло вже його не слухало… Упавши на коліна біля ліжечка, жінка ледь-ледь шепотіла: «Боже, дітей не забирай. Боже…»

* * *

Старенький вокзал. Дідусь Іван вийшов із електрички — і поспіхом відразу на рейсовий автобус до селища Зірка. Там живуть його дві дочки. Хоч і сам здоров’я вже не має, та до дітей в гості їде. А хто ж, як не він, буде про них піклуватися. Таня ще такою молодою залишилася вдовою, та й старшій дочці нелегко буває. От і їздить дід Іван до своїх: щось привезе чи по господарству допоможе.

Уже на горизонті видно перші будинки, парк і зупинку, на якій зазвичай виходив дідусь. Спочатку вирішив піти до своєї старшої дочки, але відчув, як щось направляє його в протилежний бік, до Тані. Він зрозумів, що потрібно поспішати туди.

Знайомий триповерховий будинок, під’їзд і квартира на першому поверсі. Постукав, та не отримав ніякої відповіді. Дід уже вирішив іти. «Та ні, — подумав він, — субота ж, мають бути вдома. Може, не чують?» Ще декілька разів тиснув на дзвінок, чекав, та у відповідь — тиша. Переступаючи з ноги на ногу, дідусь міркував, де вони можуть бути. Аж раптом чує…

— Хто там?

— Таню, це я, твій тато!

Двері ще декілька хвилин були замкнуті. Коли вони відчинилися, перше, що відчув дідусь, — запах горілої картоплі. А на землі побачив Таню, яка лежала, підперши собою двері…

— Тату… Мені та дітям погано… Викликайте швидку…

Не розгубившись, дідусь побіг до сусідів, щоб вони дзвонили до лікарів, а сам зі сльозам на очах відчиняв вікна у квартирі й молився. Плакав і молився…

* * *

Олег сидів у своїй кімнаті й думав, де ще можна було б грошей підзаробити. Напозичався… А до понеділка треба все віддати. А в нього нічого нема. За ту цеглу багато не дали. А ще довелося із Сашком поділитися, щоб мовчав і нікому не розказував. От і знову доводиться думати, де ті гроші взяти. «Може, ще якийсь димохід розібрати? — подумав він. — А що — легкі гроші!» Його думки перервав стукіт у двері. На порозі стояв блідий Сашко.

— Ти чув, що сталося? — ледь вимовив він.

— А що сталося? Я спав, нічого не знаю…

— У тому будинку, де ми димохід розібрали, кажуть, ціла сім’я постраждала та потрапила до лікарні через отруєння чадним газом. Лікарі не дають ніяких шансів на життя…

— А ми тут до чого?

— Олег, ти що, не розумієш? Ми в тому винні. Усі говорять, що хтось на даху розібрав димохід, і уламки цегли закрили прохід для виходу чадного газу, тому він весь повертався у квартиру… Це ж ми зробили!

— Ти хоч нікому такого не говори! Чуєш! Мовчи й нікому не розказуй! Нас не знайдуть…

Хлопці закрившись у квартирі, вирішили перечекати, поки все не вляжеться.

Усе селище говорило про страшну біду, яка сталася з молодою вдовою та її дітьми. Ніхто не міг повірити, що комусь потрібно було розбирати той димохід. «Чи виживуть? — говорили один одному. — Лікарі не дають жодних шансів на життя, кажуть, довго у квартирі з чадним газом перебували. А якщо й будуть живі, то хтозна, чи будуть мати здоров’я».

Хтось із місцевих доніс у поліцію про купівлю вже використаної цегли. Стали й відомі імена хлопців, які це зробили…

* * *

Розплющивши очі, Тетяна побачила, що лежить на великому лікарняному ліжку. Біля неї стояли ще два ліжка, на яких — підключені до крапельниць її діти. «Живі! — зраділа вона. — Вони живі!» Жінка намагалася згадати, що сталося. Смутні картинки появлялися в її пам’яті. Вона розуміла, що сталося щось жахливе, та що саме — згадати не змогла. Десь далеко почула мотив до болю знайомої пісні… І з кожною секундою ця пісня щораз голосніше й голосніше звучала в її розумі. «Та це ж моя улюблена пісня! — згадала Таня. — «Косарі на лугу відмахали вже гострими косами…»

Сльози виступили на очі… Жінка співала пісню, яка звучала в її серці. У палату зайшла медсестра. Побачивши, що пацієнтка при тямі, з хвилюванням стала розказувати, як усі лікарі за них переживали. Як кожен день до їхньої палати приходили односельчани, церковні люди та молилися. Усі чекали дива — і воно сталося. Слухаючи розповідь медсестри, жінка стала все згадувати…

— А ви не скажете, де ми є?

— Ви в реанімації. На дев’ятому поверсі, у 936 палаті. Вашу сім’ю декілька днів назад привезли сюди через отруєння чадним газом, — сказала медсестра й вийшла з палати.

Аж тепер жінка усвідомила все пережите. Вона ніби знову побачила свій сон, який снився їй напередодні трагедії. Адже саме уві сні вона вже бачила стіни цієї палати, лікарняні ліжка й чула цю інформацію від медсестри. «Який дивний Бог! Він все наперед мені показав! Він не приховав від мене цього», — сльози вдячності котились по блідих щоках жінки…

* * *

У четвер зранку до Тетяни прийшов поліцейський. Оля з Оксаною, сидячи на своїх лікарняних ліжках, пильно слідкували за довгою розмовою мами з великим чоловіком у формі. Чути було, що він ставив багато запитань, а мама важко на кожне відповідала. Та в якусь хвилину поліцейський замовк. Трішки помовчавши, він перепитав.

— Ви впевнені у своєму рішенні?

— Так, я абсолютно впевнена, — відповіла жінка. — Я прощаю… Хай їх Бог благословить!

Поліцейський дістав якийсь аркуш і дав мамі підписати його. Після того він більше не приходив. А через декілька днів щасливу й здорову сім’ю виписали з лікарні. Для лікарів це було справжнім дивом. Хтось казав, що вперше в їхній медичній практиці люди вижили після такого довгого перебування в квартирі з чадним газом. Хтось говорив, що ще будуть наслідки, просто вони проявляться з роками. І тільки Тетяна, йдучи додому зі своїми дітьми, розуміла, що її Бог є автором чудес. Він показує, що попри діагнози лікарів — життя людини в Його руках, а історія її сім’ї — цьому підтвердження…

* * *

Сашко сидів на даху того самого триповерхового будинку й роздумував над усім, що він сьогодні почув. Люди говорять, що жінка, яка потрапила до лікарні з дітьми, відмовилася відкривати кримінальну справу, а натомість сказала, що їм прощає та благословляє їх. «Як таке можливо? — думав він. — Хто вона така? Вона ж мала засудити мене... Вона віруюча, ходить у дім молитви, так говорили люди. О, Боже, я мало не вбив її сім’ю, а вона пробачила та благословила мене…»

У свої двадцять він уже встиг відсидіти два роки за крадіжку. І це, можливо, знову б повторилося, якби не ця жінка... Вона все пробачила йому. Ніколи ніхто не пробачав, за все доводилося платити. А вона пробачила… Його ніколи не благословляли. Ніхто не казав йому, що є краще життя. Що є люди, які вміють прощати та благословляти. Він заплакав… Перед його очима з’явилася картина з минулого — п’яний батько, який каже: «Ти будеш таким, як я!» Тоді він у це повірив… О, як йому захотілося познайомитися з тією жінкою, попросити пробачення і при нагоді розпитати про ту віру, яка дає їй стільки сили та допомагає прощати…

* * *

У понеділок зранку, викладаючи цеглину за цеглиною, Сашко відновлював зруйнований димохід. Цього разу він уже не озирався навколо, не боявся, що хтось побачить. У його серці замість тривоги й неспокою панували мир та радість. Учора на ранковому богослужінні він відчув, що таке бути по-справжньому прощеним. Сашко пережив ту радість, яка наповняє людину, коли вона в молитві звертається до Бога та просить вибачення за всі скоєні гріхи. Він зрозумів: навіть якщо до цього його життя було повністю «розбите», Бог має силу відбудувати зруйноване й простити кожного грішника, який приходить до Нього…

(Оповідання, подане на Літературний конкурс ім. Джона Буньяна-2020)

Юлія САВОНІК

"Благовісник", 4,2020