Благовісник

Щоб люди любили, сам полюби

Кожен, хто чинить гріх, той раб гріха… Коли Син, отже, зробить вас вільними, то справді ви будете вільні
Ів.8:34,36

Недописана дисертація вже кілька місяців лежала на столі, припадаючи пилом. Василеві не було до неї, як і до всього іншого, ніякого діла. Цього ранку його погляд не спинився жодного разу на стосику списаних паперів — не до паперів, коли в голові — порожнеча й тупий біль.

З кухні долинав передзвін тарілок; крізь прочинені двері доносився запах смаженої цибулі. Колись у дитинстві він дуже любив смажену цибулю, але зараз, щойно подумав про їжу, як до горла підступила неприємна нудота… Аби перебити її, дістав із кишені піджака цигарку й почовгав на кухню, хоч знав, що там його й не чекали.

— Що, пияку, прочумався? — накинулася дружина. — І скільки, скажи, ти травитимеш мою душу? Ти ж і свою, і мою долю вже давно втопив у горілці. Доки мені ще терпіти?

Жінка докоряла й плакала. Василеві було шкода її, але він не знав, що треба сказати, аби втішити. Доки терпітиме? Хтозна. Важко з пияком? Звісно, важко, а хіба йому самому легше щодня терпіти оцей тупий біль і вирішувати одну й ту ж проблему: де похмелитися? Про це ж ніхто не питає.

— Василю, іди краще від нас, — мов вирок, прозвучали слова дружини. Поруч із нею — донька, вона також аж палахкотіла ненавистю.

— Оце так, — озвався хрипко, — поки працював, приносив додому гроші, то був потрібен, але тільки-но скривдили мене й витурили з роботи, то вже й виганяєте?

Дружина говорила ще щось, підкидала слово-друге й дочка, але Василь не чув їх. Чийсь голос шепотів йому на вухо: «Вони не пробачать, ніколи не пробачать, ти ж зав’язав їм світ. Візьми мотузок — і гайда до парку. Налякаємо їх…»

Не довго думаючи, Василь і справді дістав із шухляди мотузок. «Якщо й не налякаю, — думав, — то бодай звільню їх від своєї присутності». — «Гайда, гайда, весело буде!» — хихикав усе той же голос.

Василь вийшов із дому й попрямував до парку, аби, нарешті, покінчити назавжди з цим остогидлим життям…

— Синку, синку, — почув позад себе чийсь голос. Озирнувся — край дороги стояла бабуся.

— Допоможи мені перейти дорогу, — попросила вона, — машин багато, боюся, що зіб’ють із ніг.

Оте «синку» розбудило в серці щось світле й приємне. Так у дитинстві називала його матуся. Вона дуже любила свого сина-одинака, пишалася тим, що він — перший учень у школі, потім — в інституті… Мама — це була єдина людина, яка вже й у дорослому віці леліяла його, мов малу дитину. Нема вже мами… Нема…

Горбик землі на цвинтарі — ось усе, що лишилося від неї. Та ще — син-одинак, який уже давно викликає у всіх не гордість, а зневагу. «Нічого, — сам собі сказав подумки, — сьогодні поруч із маминою могилкою з’явиться й моя… Поруч лежатимемо — ось тільки бабусю переведу через дорогу».

Василь підійшов до старенької, взяв із її немічних рук важезну сумку.

— Пішли, бабусю, швидше, я поспішаю, — сказав заклопотано.

Коли вже були на протилежному боці вулиці, бабуся, лагідно глянувши в очі Василеві, із материнською теплотою в голосі сказала:

— Поспішаєш, кажеш? Шкода, бо думала, що й сумку мені донесеш. Я тут неподалік живу, синочку.

Якою б важкою після вчорашньої пиятики не була Василева голова, він не міг відмовити цій немолодій жінці — не міг, бо так навчила його матуся: шанувати старість. До того ж, на свіжому повітрі почувався трішечки краще, ніж дома. Та й куди, власне, поспішати? Здійснити свій задум встигне й через годину.

Він провів бабусю до самісінького дому й покірно сів поруч із нею на лавці, поки старенька трішечки відпочине з дороги.

— Як тебе, синочку, звати? — почув лагідний голос.

— Василем кличуть.

— Значить, Василько.

Василько… Знову так, як називала його тільки мама. Чомусь ставало спокійно й затишно біля цієї незнайомої людини, про існування якої ще півгодини тому навіть не здогадувався. Та й бабуся, здавалося, не помічала його перепитого, посинілого лиця.

— А куди ти поспішав, Васильку? — розпитувала далі старенька.

— Та… — знітився Василь, не знаючи, що відповісти: брехати не смів, а сказати правду... Нащо вона, цій добрій людині, його правда?

— Не кажи нічого, дитино, — зітхнула бабуся, — я вже давно помітила, що мотузок у тебе з кишені звисає. Не бери лихого до голови, синочку; гріх таке й думати, — не те, що робити.

— Гріх? — вражено перепитав Василь. — Але ж я нікому в цьому світі не потрібен, усі мене ненавидять, усі зневажають.

— Господь тебе, сину, любить, — торкнулася бабуся Василевої руки. — А щоб любили й люди, ти сам полюби: і їх, і себе. Для початку ж звільнися від того, хто нашіптує тобі про самогубство.

— Як, бабусю? — Василь, мов маленький, витер сльози, що з’явилися в куточках очей.

— Ти не соромся, плач, синку, плач… Ці сльози очистять душу й відкриють твоє серце перед Богом. Плач…

…Того ж вечора щирі сльози покаяння з Василевих повік падали прямо на підлогу дому молитви, залишаючи на ній мокрий слід невимовного болю та відчаю. Тут він уперше за багато років схилив свої коліна перед Богом. Додому чоловік повертався вже оновленою людиною — людиною, яка прийняла безцінний дар Божого спасіння.

Світлана БЕРЕЗА

Благовісник, 1,2017