Проза

Град Божий

— Віра!

— Майна!

— Харош!

Ці слова на будмайданчику — з ранку до вечора, як і матюки у стройбаті. Матюкаються ж усі, крім Христосика. Ніхто й не пам’ятає, як його звати, — Христосик та й Христосик. Хто в чомусь винен? — Христосик. Кого куди послати? — Христосика! Усі на перекур — а Христосик вкалуй.

Бувало, спитають для сміху:

— Ану-ка, Христосик, расскажи нам че-ньть из Библии.

Той попервах було й казав:

— Вот мы строим военный городок. А придет время — и все города в мире рассыплются в прах. Да и храмы рассыплются. А на Небе — Божий град, его-то и надо строить. Сказано в Писании: каждый, кто верует, — это живой камешек того храма, что во веки веков.

Говорить — а ті лише регочуться. То згодом став одмовчуватися: що метати бісер перед свинями. Відійде та й молиться собі подумки, бо тихенько не дають: як запримітили було, що молиться, то тільки й чути — «подай то», «подай это», «да побыстрее, что ты там копаешься!». Як же стали помічати, що почав молитися мовчки, то й тоді спокою не давали, тож мусив говорити з Господом, сидячи з ними трохи збоку на перекурі.

Бо ж бували дні, що переважно перекурювали. Немає розчину, нема цегли, цвяхів катма, струму не стало, того бракує, сього... То вже всі анекдоти на світі розкажуть, у карти награються. Ну а Христосик хоч намолиться.

Сьогодні треба наздогнати план. Кілька днів працювали «спустя рукава», тепер же треба наздогнати. Аврал! Під кінець місяця повинні ж відрапортувати начальству про виконання плану, та й саме начальство має звичку нагрянути десь ближче до кінця місяця, обов’язково чуба нам’яти, навіть якщо все йде нормально. А чим цього разу відрапортувати, що показати? Аврал!

Заметушилися, забігали, закричали, заматюжилися не триповерховими, а цілими хмарочосами! А поміж тим, що «для связки слов», раз по раз чути:

— Віра! Віра!

«Була б наша віра хоч би такою, як цей кран», — промайнуло в думці Христосику.

Та часу на думання нема:

— Давай, братва, побыстрее. Да побольше, побольше кладите.

— Так не выдержит же, товарищ старшина... — хтось всмілився засумніватись цього разу.

— Выдержит, ни хрена не будет, хрен с ним. Христосик, побольше ложи! Вира!

Важконавантажений піддон із цеглою, жалібно скрипнувши, поволеньки пішов угору. Троси, натягнуті, мов струни, здавалося, аж бриніли. Помалу, помалу, потихеньку. Поскрипував, наче нарікаючи на нещасливу долю, та все ж угору, вгору.

— Пошло, пошло. Говорил же, ни черта не будет, — трохи не пошепки промовив старшина, ніби гучним словом боявся різонути по тросах.

Усією бригадою вони стояли під краном і наче заворожені дивилися, як поволеньки пливе у вишину перевантажений піддон. Закинувши голови, стояли й дивилися. Піддон їм займав трохи не всеньке небо.

Та раптом те небо зірвалося і стрімко рушилось на них! Грюкіт піддона, що обірвався, крики солдатиків і гуркіт розсипаної цегли злилися водно!!!

Христосик підвівся, обтрусився, оглянув себе — і зчудовано подивився навкруж. І товариш старшина, і кожен із їхньої бригади лежали навсібіч, побиті, поранені, покалічені злощасним піддоном.

Мерщій узявся витягати співслуживців із-під уламків, бо ж один-єдиний зі взводу лишився неушкодженим.

Віктор ГРЕБЕНЮК

"Благовісник", 2,2015