Проза

Різдво разом

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.

— За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!

— Вперед! За цісаря! Слава!

Ці кличі виривалися остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров'ю й вихаркувалися на сніг.

Із цими кличами падали — убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:

— За царя! За отечество!

— За цісаря! Слава!

І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік — люди без упину вбивали б людей цілий вік.

Але стало сутеніти — й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла — і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.

Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гарманті1, і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців2, коли російська атака захлинулася й відступила.

Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:

— Помоги, браток, помоги, солдатик.

— Зараз… щас… вашскородь3… Рад стараться… — І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль угамувався й Брусніцин замовк.

Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.

— Тиха ніч, свята ніч! — вихопився у Василенка спів колядки.

— Гей, зітри сльози з віч!.. — раптом почулося десь здалеку.

«Господи! — раптом згадав Василенко. — Се ж сьогодні Свят-вечір».

А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:

— Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов'ю спас.

Василенко підвів голову.

Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.

Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».

Доспівали і її.

Тоді зачулося:

— Христос ся раждає!

Василенко ніколи не чував такого вітання, відповів як знав:

— З Різдвом Христовим будь крепкий!

Тоді вони разом стали і — пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялися, поцілувалися на три боки і той, з австріяцьких шанців, спитав:

— Ну, брате, якої будемо співали?

— А хоча би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?

— Чом нє!

Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звізда», опісля «Гей високо в темнім небі»:

— Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила
Господнього Сина…

Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятий хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:

— Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!

Доспівав — і вже аж тоді осунувся на руки побратимові, й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.

— Гнатишак! Гнатишак! Негайно в окоп! — почулося німецькою, а потім українською.

Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні — таки удвох, і, либонь, вони удвох отак на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть — без числа, без числа, без міри…

Вічно.

Примітки
1) гармантя — артилерійський снаряд
2) шанці — окопи
3) вашскородь — так солдати вимовляли звертання «ваше високоблагородіє»

Віктор ГРЕБЕНЮК

"Благовісник", 4,2014