Проза

Розмова з Богом

Життя хилилося до заходу. Старий циган стояв на недужих, охоплених пекучим болем колінах, і розмовляв з Богом.

— Мій Боже, — казав він, — який я вдячний, що для Тебе всі люди рівні: білі й чорні, багаті й бідні, здорові й каліки. І навіть злочинцеві, якщо він у каятті відкриває своє серце, Ти даєш спокій. У цьому світі Ти вийшов назустріч і мені. Пам'ятаєш це?! Пам'ятаєш, як це було?!!

З цими словами старий став дихати глибоко й уривчасто, стиснувши зуби, наче боявся випустити назовні свої почуття. А його зношене серце застукало прискорено, невпопад. І незабаром це биття нагадувало дрібний перестук, хаотичний і ледь чутний.

Якби Ти не сотворив в сім'ї моїй дива, — шепотів старий, — хіба б я увірував? Хіба нині відрізнявся б чимось від моїх родичів-циган, від діда й прадіда?

А спогади, ніби швидкі коні, вже мчали степом його життя.

Давно це було, здавалося, в іншому вікуванні. Васько, син, у пошуках металобрухту на покинутій фермі в лісі заліз у трансформатор. Десять тисяч вольт. Горів як електрод. Потім три години лежав під деревом при свідомості. Поки шукали машину — поливали з пляшки. Вода на його обгорілій плоті шипіла і піднімалася паром.

Я пам'ятав, як мені подзвонили: приїжджай до лікарні, Васько, мовляв, з циркулярки впав. Але він відразу серцем відчув — біда! А синові йшов двадцятий рік, тільки одружився.

У дворі лікарні повно циганів: «Не хвилюйся... обгорів... кріпися...»

Поставили стілець біля дверей реанімації. Я виліз на нього, потягнувся до вікна — потворний бинтовий кокон, з якого стирчали обвуглені кисті рук. Ваську, Ваську, синку! І звалився зі стільця.

Хірург, який вийшов поговорити, сказав: дев'яносто три відсотки опіків...

— Скільки, скільки треба грошей? — Звернувся до нього з надією.

— З тебе нічого не візьму.

— Чому ж... — Розгубився.

— Надії немає ніякої. Навіть одного відсотка — до понеділка не доживе.

Я розвернувся і пішов. А він з жалем дивився мені вслід. Але раптом — покликав.

— Чекай...

Зрадів: невже надія все-таки є!

— Ось, що скажу тобі... Сам я атеїст — і в чудеса не вірю. Але тут всі, хто чекає операції, звертаються до Бога. Знай: тільки Він може тобі допомогти.

До Бога... до Бога... — Стукало в голові. — Але як звертатися до Нього? — хотів було запитати. Кинувся до машини, де завжди возив іконки святих — і зупинився розгублений. Тужлива безвихідь вдарила в саме серце.

І тоді я впав біля сходинок на коліна, звів руки до неба і закричав що було сили:

— Ві-і-ін сказа-а-ав!

— Ві-і-ін сказа-а-ав!

— Ві-і-ін сказа-а-ав!

Великі сльози бігли по обличчю старого, струмували в зморшках, скапували з підборіддя.

І в цих двох жалюгідних словах була вся моя молитва: і бездонний відчай, і тонка нитка надії. Я хотів сказати, що лікар каже: тільки на Бога надійся. І кричав: «Він сказав!» А люди навколо подумали: збожеволів.

Але Ти почув цей крик мій. І вийшов мені назустріч. Як світанок! Як ранкова зірка розсіяв темряву моєї ночі. І промовив: «Ось Я».

Настав понеділок — а син все ще був живий. І тільки тоді його відправили в опіковий центр. Кисті рук довелося ампутувати, але одужання йшло не по днях, а по годинах. А невістонька моя — не циганського роду, слов'янка. Хіба міг я навіть подумати, що вона залишиться з моїм сином-калікою. Залишилася. І вісім місяців не відходила від нього. Казала: тільки я знаю, як з ним бути.

І спостерігаючи за милістю Твоєю, пообіцяв я в серці своєму, що відтепер життя моє буде належати тільки Тобі.

У моєму будинку були ікони. Я подовгу розмовляв з ними, цілував їх — думав: Тобі це буде приємно. Але я не знав Тебе. І навіть, коли читав Слово Твоє, не розумів його.

А якось одного разу прочитав: «Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди йде: так буває і з кожним народженим від Духа». І подумав тоді: про що це? Як таке може бути?

І знову Ти зглянувся на мене. Пам'ятаєш, як в один з днів їхав я через ліс — і раптом почув голос Твій: «Ось — входжу». І я відчув, як єство моє наповнюється чимось. Незвичайний спокій, що вищий від усякого розуміння, зійшов на мене. Здавалося, Якір всесвіту знайшов притулок у моїм серці.

І знову почув я голос: «Ось — виходжу. Коли увіруєш — увійду й буду жити».

Тоді уста мої з благоговінням прошепотіли: «Господи мій і Боже мій».

Тим часом серце моє змінилося в мені. Так, що я не впізнавав його. Став я нікчемним в очах своїх. І робити будь-що без Тебе вже не міг. Але Ти був зі мною. І в мені. І страх людський перед життям цим покинув мене.

З тих пір я вже не зважав на себе, але на поклик Твій завжди піднімався і йшов. А слова Твої: «...Я був голодний — і ви нагодували Мене; Я хотів пити — і ви напоїли Мене; Я шукав притулку — і ви запросили Мене в свій будинок. Я був нагий — і ви одягнули Мене; Я був хворий — і ви доглядали за Мною, Я був у в'язниці — і ви прийшли провідати Мене» — стали сенсом мого життя.

Навіть зараз, розповідав старий, коли тіло моє, цю стару оболонку зовсім зруйновано, Ти, як і колись, у мені. І я невпинно простягаю руки до Тебе — за багатостраждальні народи моєї країни, за тих, які покликані правити нами, щоб даровані були їм співчуття і любов до малих цих. А також — мудрість, щоб жили ми завжди в мирі й спокої.

Але стопи мої зараз вже прямують дорогою всіх жителів землі, стежкою смертної тіні — і від очікування зустрічі з Тобою серце моє радіє і співає.

Я вірю... Ні, є правдиве свідчення в мені! Я знаю, Ти скажеш: вже не раб, але — друг, змаганням добрим ти змагався, біг закінчив, віру зберіг...

Старий замовк. Пекучий біль переливався в зболілих колінах, розгойдувався, повз угору, намагаючись здолати його. Але він з сумною усмішкою нехтував ним. Немов добрий вояк, що став на варту.

Володимир ПОВАР

"Благовісник", 3,2013