Благовісник

Мовою притчі

6000 пунктів для неба

Карл Вебер прокинувся і побачив, що він лежить на підлозі в якомусь дивному білому приміщенні. Намагаючись пригадати, як він тут опинився, став на ноги й озирнувся. «Що трапилося? Де я, в лікарні?» — тільки й встигло промайнути в голові, перш ніж чоловік помітив за кроків тридцять від себе троє дверей. «Може, я потрапив в аварію, знепритомнів?» Оглянувши себе, не знайшов ніяких пошкоджень. На ньому був звичний костюм, у якому їздив на роботу. Карл добре пам'ятав загальну інформацію про себе: живе в Берліні, одружений, має доньку, працює менеджером в компанії «Schwartz&Co». Але от що це за місце?..

Троє дверей. Середні були цілком звичайними типовими дверима. Ті, що ліворуч, — здавалися прозорими від світла, що виходило з-за них. На треті Карл не встиг звернути особливої уваги, лише зазначив, що вони темною плямою виділялися на тлі загальної білизни кімнати.

Силкуючись згадати події останнього дня, чоловік інтуїтивно пішов на світло, що лилося крізь перші двері. Підійшовши ближче до них, він раптом усвідомив, що двері незвичайні, вони не ведуть до коридору або кабінету. За ними було щось неймовірне, непідвладне опису. Світло, що виходило звідти, огортало тіло теплотою, ніби проймаючи наскрізь приємним спокоєм. З наближенням до дверей спокій плавно переходив спочатку в радість, а потім у справжній незбагненний захват. Раптом почулися звуки музики, якої Карл до цього ніколи не чув. Кожна нота дарувала внутрішнє блаженство. Ще крок — і в серпанку десь удалині відкриється прекрасний краєвид, сповнений барв, яких не мало б бути, але їхня краса дарує очам насолоду. У цей момент Карлу вже не хотілося ні про що згадувати, ні про що більше думати, тільки б отак стояти і дивитися, і слухати, і відчувати. Усе його єство ототожнило себе з одним єдиним бажанням: скоріше відчинити двері й переступити поріг! Ось його рука вже лягає на ручку, чутно «клац» і...

— Величний вид, чи не так! — Карла ніби вирвали із солодкої млості слова незнайомця, що несподівано з'явився з сусідніх дверей. — Пане Вебер, ходіть за мною, будь ласка.

Незнайомець у класичному костюмі увійшов назад в кабінет, залишивши двері відчиненими. Здивований Карл пішов слідом за ним. Дивна безглузда думка промайнула в голові: «Десь я таке вже бачив. Невже... Ні, не може бути!» Порівнявшись із кабінетом, він раптом звернув увагу на двері праворуч. Утім, це були зовсім не двері, щось схоже на ґрати з важким замком, з-за яких зяяв морок і порожнеча. Коли Карл підійшов до них ближче, раптово на нього війнуло крижаним жахом, що пронизував усе тіло й сковував свідомість, у вухах почувся шум мільйонів криків, страждання і біль наповнили все єство — так, що хотілося бігти, не розбираючи шляху, тільки б подалі від цього місця! Карл відсахнувся від залізної решітки й поспіхом зайшов у кабінет до незнайомця.

— Сідайте, пане Вебер! — Запросив той, беручи з полиці якусь книжку й показуючи на крісло навпроти свого столу. — Прошу.

Карл нерішуче опустився на крісло. Незнайомець сів навпроти й сказав:

— Ну, от ви й прибули! Це сталося раніше, ніж ви планували, так?

«Значить, це правда — я помер!» — Бідний Карл нарешті озвучив про себе думку, яку відмовлявся сприймати. Запинаючись від страху, він запитав:

— Ви, тобто ти... Ви — Бог?

— Ні, я не Бог. Я лише перевіряю, що буде з вами далі.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви вже бачили там двоє дверей. Одні з них відчиняться для вас. Ми лише повинні з'ясувати, де ви будете проводити вічність.

— Безсумнівно — у тій чудовій країні! — із захопленням вигукнув Карл. — Я не хотів би потрапити в ту безодню!

— Так кажуть усі, хто потрапляє сюди.

— Ну, щодо мене, то це буде без проблем! — самовпевнено сказав пан Вебер. — Я хрещений, регулярно даю пожертви на церкву, іноді жертвую на добрі справи. Крім того, я завжди намагаюся вести благопристойне життя. Тобто старався... Я жив за принципом: «Чини правильно — і нікого не соромся!»

— Тому ви й тут, пане Вебер. Побачимо, що з цього вийде.

— Що ж мені потрібно зробити, щоб туди потрапити?

— Вам потрібно 6000 пунктів! — карбуючи кожне слово, виголосив незнайомець.

— 6000 пунктів? Ага! А як їх мати?

— Ну, наприклад, через добрі справи, безгрішне життя, добру мораль, ви ж знаєте...

— Так, звісно, саме таким і було моє життя! Я непогана людина. Зрештою, ви й самі тут нагорі повинні це знати. За все своє життя я нікого не вбив, ніколи не крав, прагнув бути доброзичливим до всіх людей, регулярно ходив до церкви... або майже регулярно...

— Прошу вас, зачекайте, — безіменний незнайомець-секретар узяв зі столу аркуш паперу й олівець. — Ми відзначимо все за порядком, щоб підрахувати пункти.

— Он як? Чудово! Мені починати чи ви будете ставити питання?

— Так, звичайно, починайте!

— Хм... Це не так уже й просто! Зрештою, я ж не вів книги про свої добрі вчинки...

— А ми вели! — секретар показав рукою на полицю, заставлену товстими томами. — Не турбуйтеся за це.

Карл проковтнув слину, тільки уявивши, що може бути записано в тих книгах. Але, опанувавши себе, продовжив:

— Тааак... Отже, почнемо з моєї дружини. Я завжди до неї добре ставився, ніколи не бив! У грошах вона теж не мала потреби. Я важко працював, щоб її життя було чудовим — по 60 годин на тиждень!..

Карл розповідав і розповідав, розтікався мислями по древу, прикрашав, прихвалював себе самого. А секретар ставив позначки на папері.

— Зрештою, погляньте на мою дочку — я викохав її вельми ґречною і люб'язною дівчиною! — Карл звернув увагу, що секретар поставив всього одну позначку. — Що ви робите? Один єдиний пункт за це? А як же всі ті ночі, коли вона хворіла? Ми стільки за нею доглядали!

— Наскільки мені відомо, всі ті ночі підуть на рахунок вашої дружини. Про решту ми поговоримо окремо.

— Ну, гаразд, давайте далі. Ніколи б не подумав, що тут так прискіпливо до всього чіпляються! — І Карл вирішив згадати вчинки, які, на його думку, дали б йому багато балів. — От моя теща була злою людиною! Але я був із нею завжди ввічливим!

І знову секретар зарахував тільки один пункт.

— Тільки один пункт? Та ви знаєте, що це мені коштувало?

— Знаємо. Але ви повинні були її любити!

— Що? Мою тещу?! Та ви просто її не знали! Її — любити... Це ж абсолютно неможливо! — Карл так розпалився, аж у нього виступив піт на лобі. Без особливого ентузіазму він продовжив:

— Ще я часто допомагав сусідам...

— Хвилинку! — перебив секретар, розкриваючи взяту з полиці книгу. — Ви маєте на увазі пана Карстена? А в нас тут написано, що ви з ним ворогували останнім часом — через високе дерево на ділянці.

— Ну, так, звичайно! Та як з ним можна було мирно жити?! — роздратовано відповів Карл. — Скільки там у мене пунктів? Мені все це набридло!

— 32, — крижаним голосом промовив секретар.

— Що-о?! Та так мені й 50-ти пунктів не набрати! — пан Вебер вже не говорив, а кричав. Він підхопився з крісла й навис над секретарем. — Ви нечесні зі мною! Подивіться на інших людей! Я не гірший за інших — дивіться: вбивці, розбещувачі малолітніх!..

— Пане Вебер, але ж ми зараз розглядаємо ваше життя, а не інших, — спокійним рівним тоном сказав секретар.

— Ну, хоч за щось я можу отримати більше пунктів? Спробуймо з 10 заповідей, я майже всіх дотримувався.

— О, так. Це могло б дати вам дуже багато пунктів!

— Значить так, почнемо із заповіді «не вкради», — Карл стомлено опустився на крісло. — Я завжди був чесним. Візьміть, наприклад, мого брата — він крав із самого дитинства! А я — ніколи.

— Як щодо податків? — секретар неквапливо струсив стружку від заточеного олівця на підлогу. — Ви завжди були чесні?

— Але ж це не крадіжка, — обличчя Карла спотворила кисла гримаса. — Це усі робили...

— Якщо це роблять усі, ще ж не означає, що це правильно. На жаль, несплатою податків ви обкрадали державу. А як у тому випадку зі страховкою, коли ви...

— Це теж злодійство?! О, облишмо це... Якщо вже ви тут такі дріб'язкові, тоді про заповідь «не свідчи неправдиво» і згадувати не варто! Звичайно, мені потрібно було іноді трохи прибрехати. Але я завжди остерігався великої, брудної брехні! Гаразд, візьмімо наступну — «не вбий». Тут вже я абсолютно впевнений, що не переступив цієї заповіді! Скільки пунктів буде за це?

— Стривайте, спочатку подивимося тут... — секретар перегорнув кілька сторінок у книзі. — Ось! Ви пам'ятаєте свої слова, коли суд оправдав вашого сусіда? Ви сказали: «Я йому шию скручу!»

— Ну, це ж так просто кажуть... — тепер Карл виглядав зовсім розгубленим і збентеженим. — Я ж цього не зробив — і ви повинні це врахувати!

— А як часто ви підраховували, скільки залишилося жити вашій тещі з її хворобою, щоб отримати спадщину? Хіба ви не казали лікареві, щоб він не продовжував їй життя?

— Але... Вона ж померла звичайною смертю! Я не вбивав її, — на Карла шкода було дивитися.

— Проте таке бажання було у вашому серці, пане Вебер. Як у випадку з тещею, так і з сусідом.
Карл витер спітнілий лоб.

— А через один єдиний випадок подружньої зради я теж не отримаю жодного пункту?

Секретар мовчки, але зі співчуттям похитав головою.

— Незважаючи на те, що вам відомо, я був вірний їй 37 довгих років. Адже це була всього одна єдина дурна помилка! Я ж не з тих, хто мріє про оголених жінок...

— Ваші думки вам добре відомі.

— Мої думки? Ви що, жартуєте? Та чого тільки людина не уявить в своїх думках? — Карл знову підвівся й перейшов на відчайдушний вереск. Він розумів, що з кожною заповіддю його шанси на порятунок тануть.

— Я ніколи не був негідником! Я був звичайною людиною! Чому ви такі педантичні тут нагорі?!

— Пане Вебер, у нас нагорі дуже справедливий суд, — тим же мирним голосом відповів секретар. — Скільки разів ви закликали Божу справедливість, щоб побачити її? Ось тут вона і є. Бог нікого не залишив у невіданні, що кожен у кінці життя прийде на суд. Ви теж про це чули, чи не так?

— Ну так! Але я не думав, що я настільки поганий, щоб бути засудженим. — Карл знеможено сів. Раптом іскорка надії запалилася десь у глибині його пам'яті. — Але ж хіба Бог не послав Свого Сина померти за грішників? Хіба десь у Біблії не написано, що віруючий в Ісуса Христа не прийде на суд?

— Написано. Бачу, ви добре обізнані. Але зізнайтеся чесно, ви ж ніколи в Нього не вірили.

— Я ніколи не відкидав Його існування!

— Добре, скажу інакше: ви Йому не довірилися. Життя і смерть Ісуса Христа не мали ніякого значення для вас. Ви хотіли своїми ділами потрапити на небо. Про те, що за ваше життя Син Божий заплатив ціну, ви й чути не хотіли. Інакше помітили б, що ви грішник. Але у своїх власних очах ви були не таким вже й поганим.

— Так... Але я навіть не пам'ятаю, щоб мені хтось сказав, що тут нагорі все так строго! Може, у мене є хоч якась можливість врятуватися? Я ж не був гіршим за інших! — жалібно благав Карл.

— Усі ваші діла записані нами в книгах. Можемо підрахувати пункти. Якщо набереться 6000 — ви спасетеся, — безкомпромісно відповів секретар.

— Ах, облишмо це... — махнув рукою пан Вебер. — Але одне скажу вам. Ви жодного уявлення не маєте, яке життя там, на землі. Тоді взагалі ніхто не врятується! Звідки беруться люди, гідні ввійти сюди? Б'юсь об заклад — вони так само цього не заслужили, як і я. Хіба їм вистачило грошей заплатити за вхід?

— Ви так і не зрозуміли, що я хотів вам сказати. Ці люди отримали перепустку.

— Я так і думав!

— Але вони не платили грошей за вхід. Ніхто не зміг би оплатити пропуск на небо. Тільки Ісус Христос міг за них заплатити. Картки на 6000 пунктів роздавалися на землі безкоштовно. Той, хто відкинув свою гордість, розуміючи, що ніколи сам не заробить 6000 пунктів, і прийняв у подарунок цей вхідний квиток, той і має навічно вільний вхід.

— Але чому мені про це ніхто не сказав? Я б відразу це зробив! Я був неправильно поінформований! Я думав, потрібно просто намагатися правильно жити. Ви ж знаєте мій життєвий принцип: «Роби правильно — і нікого не соромся!» Я завжди цього тримався! Ви ж можете підтвердити це на мій захист?

Але ангел-секретар тільки заперечливо похитав головою і повільно розтанув, залишивши порожнє крісло. У жаху Карл продовжував кричати, чіпляючись за останню надію, намагаючись якомога на більше відтягнути ув'язнення в похмурій безодні:

— Ні! Ні! Не йдіть! Поверніться! Я хочу глянути у свою книгу! Я не хочу в це жахливе місце! Ні! Ні!

Тим часом стіни кабінету стали танути, занурюючи пана Вебера в морок. Його крик ще лунав із порожнечі, безнадійний, відчайдушний, залишений без відповіді...

— Карле, що сталося?

Пан Вебер сидів на ліжку із заплющеними очима і кричав. Дружина схопила його за руку:

— Любий, що таке? Страшний сон наснився?

— Що? Що ти тут робиш? — Карл ще не усвідомив, що він у безпеці й удома. — То це був сон? Так, це лише сон...

Він заспокоїв дружину і, витерши з чола холодний піт, вже мав намір сам вкластися спати. Як раптом почув знайомий голос нізвідки:

— До скорої зустрічі, пане Вебер!

Дмитро ДОВБУШ,
за сюжетом однойменного фільму Інгмара Кюхна

"Благовісник", 4,2014