Мовою притчі

Історія підкови

У запиленому й темному кутку кузні підкові було дуже затишно та спокійно. І навіть подобався запах пилу. Інші предмети стогнали й скаржилися, мріючи швидше потрапити на ковадло. Але підкова зовсім не хотіла, щоб сильні руки майстра витягли її з купи непотрібного заліза, поклали в палюче полум’я, а потім били важким молотом. Ну ні! Її влаштовувало тихе й спокійне життя, яке вона тепер провадила.

А колись-же було зовсім по-іншому. Вона була підковою на конячій нозі, причому на передній правій. Звичайно, усі труднощі падали на неї — підкову. Вона й дотепер пам’ятає, як її постійно било об дорогу, як гострі камінці впивалися в неї, а колючки нещадно кололи.

Підкова не переставала скаржитися на свою долю. Їй було найгірше — вона була в цьому впевнена. Тому варто було тільки коневі спинитися, як підкова починала бурчати. Зазвичай ніхто не смів їй перечити. Та й зробити це було неможливо. Скажу вам по секрету, підкова була надто балакучою. Тому й колеса, і віз, і кінь слухали її мовчки. Але вони їй зовсім не співчували, тому що самі щодня важко працювали, допомагаючи людям.

Тільки плуг одного разу сказав їй, як глибоко вона помиляється. А сталося це навесні в полі, де підкова побачила, як він своїм єдиним гострим зубом глибоко прорізує землю.

— Оце-то роботка! — позаздрила вона плугові. — Рий собі м’яку землю, і жодних проблем. Та кращу від твоєї роботи я знаю тільки одну — висіти над дверима дому й приносити щастя. Моя подруга потрапила на цю службу, і я тепер пристрасно мрію стати щасливою підковою. Але мені ніяк не вдається загубитися.

— Ой, підково, яка ж ти нерозумна. Кожному з нас дана праця по силі. Повір мені — орати землю не так вже й легко. Мене також дряпає каміння і коріння рослин, а орач налягає на мене всім тілом, щоб глибше зворушити землю. А висіти над дверима нерозумно. Це не приносить жодної користі. Ми не можемо нікому принести щастя, коли байдикуємо.

Але підкову не вразили ці слова, вона, як і раніше, вважала, що орати землю набагато легше, ніж бути підковою на нозі коня. Бачачи це, плуг вирішив навести останній, найважливіший аргумент.

— До того ж, я дуже швидко ржавію. Ось поглянь, — і він висунув із землі свій гострий зуб, який справді був укритий іржею.

— Який жах, — вигукнула підкова, — І ти дозволяєш так знущатися над собою? Для чого це тобі? Дійсно, твоя праця найбільш неблагородна.

— Помиляєшся, — відповів плуг, — я готую ґрунти до посіву. Потім сіяч кидає туди зерно, і воно принесе багатий урожай. Ось що справді приносить людям щастя — хліб, який рятує їх від голодної смерті. А ми з тобою допомагаємо хлібові рости.

— Фу, — відповіла підкова, — Як все це нудно й одноманітно, та ще й до того ж боляче.

З того дня мрія загубитися, а потім бути знайденою кимось невідступно переслідувала її. Вона скаржилася й нарікала ще більше. Коли кінь пускався галопом, підкова намагалася оминути камінці, скло чи колючки, які завдавали їй болю. Зрештою, вона вже й не так міцно трималася на копиті. А в один прекрасний день здійснилася її мрія. Оминаючи великий камінь, підкова злетіла з ноги коня. Вона не змогла стриматися від радісного вигуку, коли зрозуміла, що вільна. Гучно дзенькнувши, підкова відлетіла в придорожню траву.

— Ну, от, — подумала вона, задихаючись від радості, — зараз мене знайдуть, а потім повісять на ґанку, прямо над дверима, і я стану важливою та благородною особою.

Вона хотіла підстрибнути, але це їй не вдалося. Тепер, лежачи в траві, вона не могла рухатися. Ну, нічого, ще зовсім трохи — і в неї почнеться інше світле життя. Підкова напружено чекала, прислухаючись і вдивляючись у далечінь. Але все, що вона чула — шум трави та спів пташок, а бачила над собою лише стеблини рослин і павучків та жучків. Та її зовсім не тішило споглядання природи, до того ж земля була вологою, а це дуже шкідливо для її залізного тіла.

— Якщо на те ваша воля, я прикрию вас своїм широким листком, — звернувся до підкови старий лопух. Він був дуже радий новій сусідці.

— У жодному разі, — обурилася підкова. — Я не просто підкова, я приношу щастя. Мене мають от-от знайти.

Лопух замовк, ображений. А сонце припікало, і до полудня навіть густа трава не рятувала підкову від палючого проміння.

— Немає нічого гіршого, як лежати на вологій землі під палючим сонячним промінням, — поскаржилася вона лопухові. Але той нічого не відповів їй, і, звичайно ж, не запропонував свого листя як парасолю.
Чи варто оповідати про те, як довго підкові довелося пролежати в траві? Спочатку вона всім розповідала, що приносить щастя, і люди просто з ніг збилися, намагаючись знайти її. Та через місяць її оптимізм вичерпався, і вона майже мріяла опинитися на минулому місці служби — на кінському копиті. Через кілька тижнів вона виявила на своєму тілі страшні плями. Підкова ржавіла! Вона тихо заплакала, соромлячись сусідів, на яких раніше споглядала зверхньо.

Усе навкруг жило, росло, трудилося, і тільки вона змушена була лежати без діла й ржавіти. Ой, чому вона не дорожила своїм місцем і становищем у суспільстві? Чому була такою нерозумною й гордою?

Та ось одного разу, коли підкова вже й не сподівалася, що в її житті щось зміниться, почулися дивні звуки: «Вжик-вжик, вжик-вжик». А через деякий час щось гостре черкнуло її: «Дзінь». Підкова не встигла ні зрадіти, ні злякатися, як вже лежала в сильних мускулистих руках селянина, який косив траву.

— Глянь-но, підкова, — здивувався він і поклав її до кишені.

«Нарешті настав мій час! — раділа підкова, — Ради цього варто терпіти дощ і сонце. Тепер-то я точно стану щасливою!» Вона зразу ж забула, як, лежачи в траві, мріяла про попередню славну просту роботу.

Але з нею обійшлися вкрай зневажливо. Підкову не повісили над дверима, мріючи про щастя, а кинули в темний закуток в купу заржавілого заліза. Ось так вона опинилася в кузні. Їй дуже не подобалися вбогі та ржаві сусіди. Осліплена гордістю, вона не помічала, що нічим не відрізняється від них. Але існування в закутку мало свої принади — там було тепло й сухо, а значить можна було не турбуватися про здоров’я. У підкови навіть з’явився приятель — товстий мохнатий павук. Він мило бесідував з нею після того, як з’їдав на обід чергову муху.

Єдине, що лякало підкову, — ковадло. Вона дуже не хотіла потрапити майстрові до рук. Навіть перспектива нового корисного життя не вабила її, тому що шлях у це життя лежав через те ж ковадло. Та й лінь їй було трудитися. Розслабленість та млість дедалі сильніше оволодівали нею.

Одного разу в кузню принесли покручений ржавий плуг. Підкова впізнала свого колишнього знайомого і здивувалася, як сильно побило його життя.

— Може, викинути його? — спитав син коваля.

— Ну, ти що? — відповів майстер, ласкаво кладучи великі трудолюбиві долоні на рукоятки плуга. — Він, трудяга, годував велику сім’ю. Я думаю, йому можна допомогти. Викуймо цьому плугові нове вістря. Нумо, синку, знайди в цій купі заліза щось підходяще.

Хлопчик заповзявся допомагати батькові. Всі предмети зраділи, кожному хотілося вибратися з цього запиленого темного кутка.

— Мене, мене, будь ласка, візьми мене! — благала стара мотика. Хлопчик показав її батькові.

— Ні, — відповів коваль. — Її треба вирівняти й підточити, буде кращою за нову.

— Ну, тоді я підійду, — почала благати лопата. Хлопчик підняв її над головою.

— І вона не підходить, — сказав батько. — Ця лопата ще послужить, у неї тільки тріснуло кільце. Знайди щось непотрібне, але міцне.

Хлопчик уважно оглянув купу залізних речей. Підкова намагалася злитися з земляною долівкою, лежала тихо-тихо. Та саме її поніс батькові хлопчик.

— Ану поклади мене на місце, — обурено закричала підкова, — Я не непотрібна річ. Я приношу щастя й удачу. Мені протипоказано важку працю.

Але, як відомо, люди не розуміють мови речей.

— Те, що треба, синку, — сказав коваль.

Довгими кліщами він схопив підкову і поклав її у вогонь.

— О ні, — закричала вона. — Я не хочу, мені боляче. Киньте мене в мій улюблений куток. Їй справді було дуже боляче, вогонь охопив її всю, а син коваля роздував полум’я міхами, і воно ставало яскравішим та гарячішим.

У якусь мить підкова стала м’якою. У неї вже не було сил кричати й сваритися, вона заплакала, підкоряючись вогню. А коваль поклав її на ковадло й став нещадно бити величезним молотом.

І в цю мить сталося чудо — підкова заспівала. Її дзвінка пісня наповнила кузню, вирвалася на волю й полинула над селом. Кожен думав про щось своє. Але той, хто мав чутливе серце, почув, що підкова співає про бажання служити іншим, що вона плаче про безцільно прожиті дні й повністю віддає своє життя в руки майстра. З останнім звуком пісні закінчилося життя підкови…

Знову прийшла весна, наповнивши світ суєтою й турботами. Старий селянин оглянув зоране поле, очі його зволожилися. Земля маслянисто блистіла при світлі вечірньої зорі. Поряд відпочивав плуг. Він бачив те ж, що й господар: через кілька місяців тут буде колоситися жито, і прийдуть женці з гострими серпами, щоб продовжити почату працю…

Наталія ТАРАСОВА
"Благовісник", 3,2012