Благовісник

Поезія

Лідія ВУДВУД

* * *
Душа моя ще юна, мов колись,
Хоч за плечима невблаганні роки,
Все ще літає в позахмарну вись,
Та вічності уже вчуває кроки.

Сприймає світ не в сяєві чудес,
А бачить все сердечними очима:
Їй Бог дає прозріння із небес,
Щоб пізнавати суть речей незриму.

Помітити не те, що, мов роса,
Умить із першим променем зникає,
Відкрита їй нев’януча краса
Того, що разом з нами не вмирає.

Усі ми, наче квіти на землі,
Буяємо недовго пишним цвітом
І гаснемо, мов свічі у імлі.
Що після себе зможемо лишити?

Якщо Господню прийняли Любов,
То проростемо із її насіння.
У ній колись воскреснемо ми знов,
Щоби ніколи не зазнати тління.

Хоч і зів’яне весен буйний цвіт,
Життя земне, як в небі птах, пролине,
Моє нетлінне «Я» в новий увійде світ,
Безсмертне «Ти» у вічності зустріне!

 

Розмова з Богом

Я відкриваю вічне Боже Слово,
Щоб із Тобою в тиші говорить.
І замовкають всі земні розмови,
Коли Твій голос у душі бринить.

Вслухаюся в мелодію високу,
Її приймаю всім своїм єством
І відчуваю в серці десь глибоко,
Як сповнюється дух мій торжеством.

Душа моя полинула до Тебе,
У небеса, неначе білий птах.
Забулися усі земні потреби,
Лише пісні хваління на устах.

Тяжіння до землі не відчуваю,
Не розділяє нас уже межа,
І Дух Святий на крилах підіймає —
З Тобою поєдналася душа.


Берег любові

Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає берег любий знову.

Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?

Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?

Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі та далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.

Та промінь несподівано погас…
І вдарилась вона в холодні скелі…
Опам’ятавшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?

Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіти, душе, о, розваж?
Кому ти виллєш безутішне горе?

Враз морок несподівано розтав —
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Який беріг її від лиха.

А голос ніжний, лагідний такий
Умить долинув з сяйва неземного…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!

Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.

Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег обітований знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.

 

Скрипка

Немов забута скрипка чарівна,
Що у футлярі в темряві лежала
І мовчки сумувала там сама,
З надією на скрипаля чекала, —
Так я чекала, доки прийде час —
І ніжно серце хтось моє відкриє,
Воно, мов птаха, стрепенеться враз
І оживе заснула в нім надія.
Та несподівано прийшов, Ісусе, Ти,
Торкнувся струн забутих, що мовчали,
Моє любов’ю серце освітив —
І раптом струни серця зазвучали.
Твоя ж я скрипка, ніжний мій скрипаль,
Бери мене, Ісусе, в добрі руки,
Нехай відійде вся земна печаль,
З Тобою хай не буде вже розлуки.
О грай, о грай, хай струни не мовчать,
Новину добру людям сповіщають
І в унісон серця їм зазвучать,
Коли любов небесна їх осяє.
Вона дарує мир і радість всім,
Нікого одиноким не лишає.
Хто серцем віднайде її своїм —
Його мелодія ніколи не змовкає.


Як довго Тебе я шукала

Як довго Тебе я шукала,
Як довго до Тебе ішла.
Пісні свої іншим співала,
Любов свою іншим несла.

Чекав Ти на мене терпляче,
Ніколи Ти не докоряв,
Ти бачив: душа моя плаче, —
Зі мною Ти разом страждав.

Коли моє серце боліло,
Розбившись об кригу сердець,
Його лікував щиро й сили
Мені додавав мій Отець.

Коли в темноті я блукала,
Верстала дороги сумні
І щастя в цім світі шукала, —
Зорею світив Ти мені.

Прости, мій Ісусе коханий,
Зневірене серце моє.
Не знала я: скарб незрівнянний
Безсмертна любов Твоя є.

Вона мені в темряві — світло,
У спеку — живе джерело,
Вона, мов лілея, розквітла,
Де лиш попелище було.

Не зможе любові купити
Ніхто за багатства земні,
Та крові ціну заплатив Ти,
Щоб вічну придбати мені.


Прийдуть жнива

Біжать роки невпинно наші вдаль,
Ми їм услід: «Роки, не поспішайте,
Не кидайте на плечі срібну шаль,
Погожим днем потішитись нам дайте!»

Та їхній не спинить шалений біг,
Вони — неначе плин ріки гірської,
Крізь урвища і гори шлях проліг,
Життя людське не відає спокою.

Здається, вчора лиш цвіли сади
І ніжно усміхались жовті ниви,
Та осінь вже — пора збирать плоди…
Які вони: чи добрі, чи правдиві?

Хай кожен чесно в серце зазирне!
Що він ростив: кукіль, а чи пшеницю?
Чи добре виплекав, а чи марне,
Чи нива колосом, як золотом, іскриться?

Чи хочемо того ми, а чи ні,
Нам доведеться перед Богом стати,
І щоб тоді у серця глибині
Нам про шляхи свої не жалкувати.

Тож дорожімо кожним Божим днем —
Бо наближаються жнива Господні.
Які плоди у вічність принесем?
Про них подбаймо, люди, вже сьогодні.

Нехай любов’ю повняться серця
І будуть на добро завжди багаті,
Щоб всім у домі нашого Отця,
У Царстві Божім вічно пробувати.