Володимир САД
* * *
Треба бути сліпим,
Щоб не бачити спалаху осені
І осяяних золотом
Віковічних розкішних лісів.
Ще природа не спить.
Літо бабине мріє у просині
І повітря п'янке
Переспівує оду росі.
Треба бути глухим,
Щоб не вчути плачу журавлиного,
Як зітхають дощі,
Поливаючи ниву сумну,
Як душа промовля
Про дочасність життя швидкоплинного
І як вітер шумить
Про коротку стежину земну.
Треба бути німим,
Щоб уста не озвались подякою
За осінні дари,
Вересневі дозрілі літа…
Хай не буде в душі
Ані трохи негоди ніякої!
Хай джерела дзвенять
І земля, мов Едем, розквіта!
* * *
Тиждень тому гриміла хвала
І «осанна», і віття — під ноги.
А сьогодні пречорна хула
Супроводжує хресну дорогу.
Від хвали до хули — тільки мить,
Лише крок від любові до зради.
Як же можна за мить розлюбить
Й шаленіти під злобні тиради?
Від співзвуччя до фальші — півтон,
А від щастя півтон до печалі…
Де знайти для душі камертон,
Щоб гармонія завжди звучала?
* * *
Глумилися над гідністю Месії
Цинічно й страшно. Відвернулась ніч.
Земну скорботну ниву вже засіяв.
Вона зародить через дим сторіч.
Далеко ще до чорного світання.
Доба жахлива і кривавий слід.
І свист бича. У відповідь — мовчання
І злобні лиця на багрянім тлі.
Холодна ніч — остання перед стратою,
І смерть уже здавалася відрадою.
Хтось клав життя в наругах і прокляттях
У темний час печалей і журби.
А хтось принишк, мов тінь, біля багаття:
Немов з Христом… Та ближче до юрби.
«Ні меч, ні спис не залякають нині,
А те, що гріюсь — скільки ж тут вини?..»
Зненацька голос дівчини-рабині:
«І ти був з Ним!»
Вогонь не грів. Горіло у середині.
Блаженні, що ніким не будуть зведені.
І клятвенно: «Не знаю цього мужа,
Не відаю, що кажете мені…»
Лиш серце стукотіло дуже-дуже,
Немов ішов босоніж по стерні.
І заспівали пісню про відречення…
Душа аж застогнала понівечена.
Два погляди: один такий тужливий,
Що в серце учня всунулась гора…
І полилася вмить гаряча злива
З очей Петра.
* * *
Ми всі підзвітні перед вічністю, панове,
За мить коротку гостювання на землі.
І від зерна колись відсіється полова,
В одній шерензі стануть блазні й королі.
Коли ж ми ниву наших днів земних досіємо,
Напевно, буде все — як в справжньому кіно.
За кадром кадр піде — і все ми зрозуміємо,
Коли у вічність нам відкриється вікно.
* * *
Після відвідин дитячого
онковідділення лікарні.
Двері несміло тихцем відхилю.
Там за порогом — розпука.
Серце стискається, повне жалю,
Болю німого і муки.
Погляд дорослий дитячих зіниць.
Неба шматочок не блисне,
Мов би на дні пересохлих криниць,
Сум і скорбота зависли.
Погляд дитячий дорослих очей:
Хочеться вірити в диво.
Скільки благальних безсонних ночей:
«Господи, будь милостивий!»
Забавок, іграшок тут досхочу,
Наче в казковому місті,
І молитов за тремтливу свічу —
В горі нема атеїстів.
Є тільки душі оцих ангелят,
Котрим ще рано додому.
Їм ще по квіти в луги і в поля
Бігти, відкинувши втому.
Не допущу собі в серце гріха
Не помолитися щиро,
Щоб їх минула година лиха,
Щоб не покинула віра.
А поза вікнами осінь цвіте,
Чимось подібна до літа.
Хай ще сюди милосердя прийде
Душі дитячі зігріти.
* * *
Ще не загасла зірка
З віщим ім'ям Полин.
Гірко. Боже, як гірко!
Терпне душа, болить.
Холод обійме в спеку…
Це лиш слабке «курли».
Десь стороною лелеки
В засвіти пропливли.
Зірка, що впала болем,
Скорбний лишила гук.
Бродить забутим полем
Чорний самотній крук.
Стежки нема до храму,
Дзвони лиш в серці б'ють.
Боже, помилуй маму
Й тих, що іще живуть.
Птахів зустрінуть весни,
Благовіст зазвучить,
Поле сухе воскресне…
Чом же душа мовчить?
* * *
Посеред міста сліпий хлопчина.
Фальшивить сумно старий баян.
Промінчик сонця на сорочині.
Хтось, відвернувшись, пройшов, а я…
Спинився тихо, зажура в серці.
А очі в хлопця — сама печаль.
Зітхають міхи забутим скерцо
І линуть звуки в блакитну даль.
У місті гамір, цвітуть каштани,
Ракова свіжість — бери і пий.
А десь далеко пливуть тумани.
Весна на дворі, а він — сліпий.
Хтось кине гривню, хтось копійчину.
Блажен, хто бідному подає.
А може, нам шкодувать хлопчину
Потрібно так, як дитя своє?
Дістаньмо з серця любов і ласку,
Зігріймо душу своїм теплом,
Знімімо з себе байдужу маску —
І просвітліє його чоло.
Знайдім хоч краплю добра єлею —
Стече сльозою він по щоці.
Не уподібнюймось фарисею
З потертим гривеником в руці.
На місці хлопця міг бути кожний…
Не обминаймо чужу біду!
Нехай не буде душа порожня!
Пульсує в серці струна тривожно…
А я сюди ще не раз прийду.
"Благовісник", 2,2014 |