Василь МАРТИНЮК

* * *
Благає сонце лагідно: «Любіть!»
Тче кожному з проміння шати.
«Дарую вам тепло: беріть, світіть,
Щоб не згасати».

Усміхнено торкається землі.
Світ чує пісню у його безмов'ї.
Протуберанці в сонця на чолі —
На свідчення безмежної любові.

«Беріть тепло, що шлю вам віддаля,
Горнись до мене, все живе, з жагою...»
I прикро сонцю, шкода, що земля
Безмірно заклопотана собою.

Бокує вперто від ласкавих вiч,
А рухи невблаганні й гонорові...
Пізнавши морок i пізнавши ніч,
Вертається до джерела любові.

* * *
...Йому дамо звіт!
Послання до євреїв, 4:13

Хоч я в тяжкій роботі дні та ночі
І не ховаюсь від морозу й злив,
Та, як з'явлюся перед ясні очі,
Спитає Він мене, як я любив.

І не подивиться на мозолясті руки.
Плоть струджена спасіння не дає.
У час і радості всесвітньої, й розпуки
Він тільки в серце зазирне моє.

О, як пектиме погляд, як на споді
Лишилась заздрість, вигода чи — гнів.
Тоді кричатиму: — О Господи мій, годі,
Прости, що всіх любити не зумів!

Прости, що не зберігся у любові,
Що лагідним довершено не став!
А Ти, коли Твоїй сміялись крові,
Усім прощав.

Тож зараз, Господи, коли іще не пізно,
Навчи любити, щоб жертовно жив.
Бо знаю: як труба заграє грізно,
Спитаєш Ти мене, як я любив.

* * *
Ніхто не може без надії жити,
Ніхто не може без надії спати.
І зрощують надії, наче квіти,
Вдягаються в надії, ніби в шати.

Купують і вимінюють надії,
Їх заробляють, їх оберігають,
Щоб дощ не змив, не вбили суховії,
А ще бояться, що надії вкрадуть.

Які ж вони! Подивишся, аж дивно:
Рожеві є, смугасті є, строкаті.
Збирають їх, леліють неупинно, —
А час показує, чого вони всі варті.

Страхи, хвороби — наче чорні птахи…
Ламаються надії під вагою…
А сльози відчаю, а стогони невдахи —
Течуть гірською повною рікою.

Не тішмося надіями пустими.
Згадаймо про любов Христову вічну, —
Вона руками ніжними своїми
Нас порятує в мить найбільш критичну.

* * *
За Тебе промовило серце моє...
Псалом 26:8

Говорить Бог мені вустами серця,
I чую я удень i уночі:
— Слова Мої — оце тобі ключі,
Усе таємне ними відімкнеться.

Побачиш гріх, що за тобою в'ється,
Як святість викликає на борню,
I прірву розпачу, i озеро вогню —
Й душа твоя здригнеться.

В яскравім світлі, що із неба ллється,
Зречешся геть минулого життя.
Пізнавши таємницю каяття,
Гукнеш Мене — i Дух Мій відізветься.

Душа твоя блаженно усміхнеться,
Ввійшовши у найкращу з таємниць:
Бог роздає любов з ясних криниць
Безмірно — стільки, скільки заманеться.

О, ця любов із тих часів дається,
Коли Христос за нас помер, воскрес,
У пеклі був, піднявся до небес —
I там Його зустріти доведеться.

Говорить Бог мені вустами серця,
I чую я удень i уночі:
— Слова Мої — оце тобі ключі,
I тільки ними небо відімкнеться.

* * *
Буду радісно вранці хвалити Твою милість.
Псалом 58:17

Щоб Господу віддати щиру шану,
Я, пізно лігши, рано встану.
Бо в суєті ясного дня —
Сама важка борня,

Слова подяки в'ялі, неглибокі,
Турботи різні відбирають спокій.
У поспіху поміж буденних справ
Безсиле все, щоб не сказав.

Уранці ж серце сповнене надії,
Йому далекі всі земні події.
I поки не зазнало ран,
То лине в Божий стан.

Слова молитви трепетні та сильні,
Не скуті часом, впевнені та вільні.
I що не скажуть Господу вуста:
Подяка й слава вдячна i проста.

Радіє дух у спілкуванні з Богом,
Що не розділений земним порогом,
Що дивна пісня серця ожила...
Хвала! Хвала! Хвала!

* * *
Стражденне серце в Бога на долоні:
Господь давно уже порахував
Всі рани, всі печалі, що завдав
Гріх у диявольськім полоні.

I гоїть Він теплом Своїх очей.
I любо серцю в ніжному промінні,
Вбирає світло у благоговінні
Для найтемніших на землі ночей.

I серце пещене у Бога на долоні.
Та бачить тільки наш Господь один
Усе число його жаских пухлин,
Хоча воно здорове й гарне ззовні.

Йому рука Господня — наче жар,
А очі Господа — безжалісно сліпучі.
О, як його любов небесна мучить —
Сховалося б у щонайглибший яр.

Але Господь i цей огонь остудить,
Бо й пещені серця Він дуже любить.

Вік двадцять перший

Вік двадцять перший — гордий і тривожний.
Вік двадцять перший — впертий і безбожний.
Ввібрав у себе сяйво і сваволю,
І океани болю.

Бундючно правду Господа відкинув
І гордовито топчеться по ній.
Злом дихає, мов триголовий змій,
На світ і на людину.

Лютує, наче виринув з безодні,
До слави рветься, до її корон.
І що йому мораль, і що йому закон
Й усі слова Господні?

Він сам собі мораль і бог верховний.
Лиш золота і влади дика хіть
Керує ним, і що вона звелить —
Він безвідмовний.

Вогонь реклам і непокора владі...
Сліпучий штучний блиск приворожив —
І бачить світ у ньому диво з див
Усупереч всій правді.

Та як йому болить !.. О віче двадцять перший,
Бунтуєш проти неба ти не перший.
Господь зупинить твій свавільний бунт
За декілька секунд.

Розкрає блискавка надземні небеса —
Згорить твоя і гордість, і краса,
А Він ногою стане переможно
На все, чим ти гордився так безбожно.

О, як тобі болить, мій віче двадцять перший!
Останнім ти уславився не перший.
В тобі сльоза надій не висихає
На небо мирне, чисте і безкрає,
Вона волає на усі світи.
— Мій Господи, прийди!

"Благовісник", 1,2012