Домініка ДЕМ

* * *
Іду додому... Тихо навкруги.
Ні голосу. Ні шереху. Ні звуку.
Та поруч мене йдеш нечутно Ти
І міцно так мою тримаєш руку.

Іду додому… Дуже сумно йти,
А кожен крок у темряві все важче,
Але зі мною йдеш нечутно Ти,
І не дозволиш скривдити нізащо.

В землі тривог, недолі й марноти,
Так часто серце проситься спочити...
Але я йду — і йдеш нечутно Ти,
Ласкаво, як дитя, навчаєш жити.

* * *
Благословенна хвиля тиші,
Неоціненною єси!
Стає і легше, і вільніше,
Коли стихають голоси…

Над пругом «завтра», де «сьогодні»
Згасає попелястий слід,
Долоні люблячі, Господні,
Натхненно творять новий світ.

На тій вечері — лише звані,
Й немає місця суєті,
Вітаю, мов шляхетну пані,
Ясновельможність самоти.

Вже впізнаю хітон нетканий.
Ти тут, Ти близько, мій Ісус…
І прохолодними устами
Подолу Вічності торкнусь.

* * *
Коли благословляється на день
Й троянда сходу пишно рожевіє,
Даруй мені довір’я і надії, —
Коли благословляється на день…

Коли спадає вранішня роса,
В зеніті сонце, безліч барв і звуків,
Тримай же, Господи, мене за руку, —
Коли спадає вранішня роса…

Як надвечір’я завітає в сад,
І образ ясний в темряві потоне,
Дозволь Твого торкнутися хітону, —
Як надвечір’я завітає в сад…

Коли засяють міріади зір
Та ніч небавом гострий серп свій вийме,
Візьми мене у Батьківські обійми, —
Коли засяють міріади зір…

* * *
Нічого не загадуй наперед,
Бо дійсність — то така мінлива жінка,
Закине часом ложку дьогтю в мед
І розсміється радісно та дзвінко.

Шляхетний хист — в любові віддавать
За «просто так» нікому не дається,
А звиклим по життю байдикувать —
Вселенським катуванням видається.

У круговерті дріб’язків й марнот,
Де кожен щось хоч може, та не хоче,
Напевно, найчесніша із чеснот —
Завжди дивитись прямо в власні очі.

Примиреність з байдужістю в собі —
Найвпертіша з відомих гравітацій,
Що часто возить верхи на горбі
Знекровленість душі в немитій таці.

Потреба Слова — як потреба жить,
Хоча в ріки бува й круті пороги.
Жива вода призначена, щоб пить,
А не для того, щоб в ній мити ноги.

Шукаймо завжди ближньому добра,
Собі — вогню для світочу в темряві.
Лише пряма дорога — дорога,
А манівці… вони завжди лукаві.

* * *
Якщо поміркувати, як годиться,
То випливає, що вряди-годи
Життя — одна химерна плутаниця,
Й даремна річ — розплутувать її.

Життя — така незграбна теорема,
Кому і що тут можна довести?
Шматочок неба в просвітку Едема
Та вирубка людської самоти.

Затятість, із якою все ж шукаєш
Одне єдине з тисячі облич
Крізь гадки, що на вилицях палають
Вогнем сумління, кинутого в піч.

А мусиш, мов еквілібрист на дроті,
Тримати рівновагу в голові...
Тож кажуть люди: «В тихому болоті…»,
То ви, напевно, людоньки, й праві…

У злі ґрунти пшеницю не засіють,
Бо знищить жаром перший буревій.
Коли душа звершає літургію,
То розум в ноги кланяється їй.

* * *
Цар верхи на ослі, а не на огирі...
Скидали свити, вистеляли шлях.
Всі закамарки заходили ходором
В Єрусалимі: «Ось Він, Машіах!»

Хтось згадував пророцтва згортка древнього,
Хтось предків, що за волю полягли,
Хтось віття різав, хтось, віддавши кревного,
Увічнити момент благав майстрів.

А Цар не схожим був на тріумфатора,
Цар розчинився в кіптяві юрми,
Той Назарянин знав її до атома
Він чув таке ж амбітне: «Розіпни!»

І хто впізнає царський вияв милості,
Як на дорогу хресну ступить Він,
Щоб сповістити зболеним «Звершилося!» —
Амністію цим смертникам земним?!

Не гіллям вербним буде стежка мощена,
Там не «Осанна!» — зрадницьке виття.
От, кажуть в людях, є неділя прощена,
А я сказала б — прощене життя.

Пилат скептично морщив переносицю:
«Memento mori», хто б не був такий.
…Світало втретє, бігла Мироносиця,
Вона вже знала, що Христос — живий!

Благовісник, 4,2019