Поезія

Олеся Білоус

* * *
Думки й слова — дві грані, дві межі.
Які ви схожі — і тим більш далекі!
Як стежки дві: від розуму й душі,
Як два крила злетілого лелеки.
Там тільки правда, де слова — думки,
Тоді вони воістину правдиві:
Слова в думках — троянди пелюстки,
Перо у барвах істинних мотивів.
У морі слів, де почуття — це сніг,
Як підібрати правильні, дотепні?
Багато справжніх й правильних є слів,
А де є правда, там і слів не треба.

Пілігрим

На крилах вранішніх вітрів
Летів я до морів далеких,
Як від гнізда свого лелека
До незнайомих берегів.

Я заблукав посеред скель,
У темнім мороку безмежнім.
Палив мости, фортеці, вежі
Один у вихорі пустель.

Та Ти й тоді за мною стежив
З небесно-зоряних осель.

В пустелі квіти проросли,
Темряву світло розігнало,
З руїн моє життя постало,
Зі скель джерела полились.

Я встану рано на зорі
Тобі хвалу, Святий, віддати!
Ти вже спішиш мене вітати
Й ласкаво дивишся згори.

Каміння

Ні сердець, ні ключів, ні замків.
Рак ілюзій свідомість душить.
Душам хочеться терпкої груші,
Замість млості солодких слів.

Ні води, ні вогню, ні громів –
П’є самотність німе каміння.
Тихий стогін не-по-розуміння
Сірим вовком по чорній землі.

Ні розмов, ні промов, ні молінь.
Обійшовши все потрясіння,
Не встають уночі із колін,
Душі в пошуках Бога й спасіння!

Надія

Буває часом, що вночі зоря
Впаде в долоні вогником блакитним
І не згорить, як іскорки згорять, —
Тремтить в долонях, мов троянда квітне.

Тремтить вона, а в ній життя твоє
Прозорим променем весни світає
І щось нове, незвідане встає
У світлі тім трояндовім, безкраїм.

Вогонь отой, ясний, не розгуби,
Неси його в долонях через роки.
Він щастя принесе для тих,
Хто йде в тернисту вибиту дорогу.

Бо зацвітуть трояндові сади,
І запашні вітри на них повіють,
А зірка буде знов і знов світить,
Вселять в серця трояндову надію.

* * *
Пориви вітру задувають зблиски неба.
Димлять шляхи у вербах із зірок.
Ми крок за кроком робим перший крок —
І врешті-решт приходимо до Тебе.

Пориви вітру обдувають квіти,
Дерева віти підіймають вгору.
Нас кожна хвиля закидає в море —
На березі шукань ми просто діти.

Пориви вітру задувають літо.
Вербовий сум оспівує лелека.
Ми спішимо щодня в шляхи далекі,
А нам — у НЕБО, у СВІТАННЯ, в СВІТЛО.

* * *
Я говорю до Тебе — це молитва,
Говориш Ти — я повна каяття.
Ми розмовляємо з Тобою — це життя,
Ми мовчимо з Тобою — в серці битва.
І голос з неба — так, я буду жити!
Ця мить молитви — двох світів злиття,
А без молитви мить — саме гниття.
О, як Тебе я можу не любити!

Нервові крапки

Космічний гуркіт в одночассі.
Невільна єдність втрат-дарів.
Свобода крові. Свобода руху.
Кроляча боязнь. Обстріл духу
Від калабань аж до морів.

Космічний гуркіт одночасся.
Б’є дзвін в планету голубу.
Кривавих лун одводить кроки.
Вогонь звело космічне око
На одчайдушну боротьбу.

* * *
Іду з березами в сережках сонячних,
Збираю верес у дощах,
Іду за квітами, а серцю боляче,
Але й спокійно — це життя.

Шукаю ніжності. І серце світиться,
Берези хиляться під вітру спів —
Це щастя сонячне. Мені не віриться:
Хто серце стомлене теплом зігрів?

Віршами тихими, стежками ранніми
Біжить любов моя, любов моя –
Це щастя сонячне, нехай і зранене,
Несе до вічності моє життя.

* * *
Схиляюсь, Господи, до Тебе,
Я йду до Твого вівтаря,
До зір незайманого неба,
Де світиш Ти — моя Зоря.

Іду… Надламана й розбита,
Не подолати біг життя,
Життя, що ще не пережито,
Неперековані літа.

Нехай в Тобі потішу душу!
Нехай забудеться біда!
Тобі, мій Боже, не байдуже —
Про біль мій, Господи, згадай…

Візьми мене, прошу, на крила
Й до Себе тихо пригорни,
І в серце стомлене, безсиле,
Надію на життя вдихни!

* * *
Летить життя у проміжках доби,
Летить життя у днях, як в сантиметрах.
Що рахувать? Зіб’єшся від лічби:
Умерти — жити, жити — знову вмерти.

Підняти вгору два своїх крила
І бігти полем, щоб таки злетіти!
Набрати в пелену зела
І все життя до болю полюбити!

Летіти полем, щоб не забруднить,
Не розірвати гнівно, не згубити
Весни і квітня, тиху щастя мить,
Не розтоптати білосніжні квіти.

Любити те, що в світі лиш одне —
Кохання, слово, матір, Батьківщину.
Летіти полем у життя земне,
Знайти мету, завдання і причину.

* * *
Любов земна. Стежина в полі.
У зорях ночі щастя мить.
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

Любов моя — життя без краю.
Коли повернешся в мій дім?
Вже гасне сонце понад гаєм,
І ти згоряєш разом з ним…

Але колише вітер трави —
Весни замріяний дзвінок,
Пливе самотньо синім ставом
Із квіту синього вінок.

Пливе моє життя поволі,
Його нічим не зупинить,
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

"Благовісник, 3,2010