Місіонерськими стежками

Вода тече туди, де низько

Останні роки відзначаються широким розвитком табірного дитячого служіння. Багато церков побачили в ньому ефективний метод досягнути Словом Божим дітей і їхніх батьків. Успіх, який мали масові євангелізації на початку 90-х, сьогодні супроводжує дитячі табори. Один із яскравих прикладів — табір «Вітрила надії», що на Львівщині.

Хоч Карпати зустріли нас захмареним небом, але враження від них маємо тільки сонячні. Можливо, завдяки яскравим усмішкам щирих людей, за якими просто непомітно було похмурої погоди.

Дорога пролягла поміж горами, що поросли лісом, і пологими схилами, засіяними збіжжям. У долинах відкривалися погляду поселення каскадом невеличких хаток. Невід’ємний атрибут Карпатських краєвидів – копиці сіна, порозкидані на клаптиках вільної від лісу землі. Наше місце призначення – дитячий християнський табір «Вітрила надії», започаткований минулого року подружжям Петра та Оксани Височанських зі Сколе.

Раптом дорога впирається прямісінько в гірську річку (як потім дізналися – річку Прут)! Що ж далі? Ніякого містка немає! Але Петро Височанський, зустрівши нас привітною усмішкою, веде услід за собою, і наші мікроавтобуси убрід перетинають перешкоду. Та це ще не все – попереду крутий гірський підйом по розмоченій дощем землі! Дві невдалі спроби – і за кермо сідає брат Петро, для якого такі дороги – рідна стихія. Уже через кілька хвилин ми опиняємось у довгоочікуваному притулку – невеликій долині, оточеній з одного боку горами. Три дерев’яних будинки, майданчики для гри в футбол та волейбол, батут, два невеликих ставочки – це і є «Вітрила надії». Перебування тут викликає почуття затишку та безпеки, немов у неприступній фортеці.

За вечерею Петро Височанський розповів історію створення «Вітрил надії».

— Земля, на якій розміщений табір, належить моїй матері. Ми, десятеро дітей, роз’їхалися хто куди, і вона залишилася на господарстві сама. Мама — дуже працьовита, але врешті їй стало важко самій справлятися з роботою, і ми забрали її до себе. Хату й землю вирішили продати. Знайшлися покупці, сторгувалися, тільки гроші вони мали віддати згодом, продавши худобу. Та ніяк у них не виходило: тільки продадуть — на щось інше гроші пустять. А мама, виявляється, увесь цей час молилася, щоб не продалася та хата! І все-таки — не продали. 7-8 років вона пустувала. А два роки тому ми проводили неподалік молодіжний фестиваль церков Львівської області. Після його закінчення всі служителі зібралися тут і я попросив: «Помолімося, щоб Господь благословив цю місцевість!» Ми навіть самі не знали як, але молилися, щоб якимось чином слава Божа явилася! Згодом прийшла думка від Господа побудувати табір. Відтоді моя мама все ходить і тішиться: «Слава Божа явилася! Слава Богу, що не продали ту хату! Який добрий Господь!»
Цього літа табір на морську тематику. Тому стіни приміщень прикрашені малюнками кораблів, водоростей і мешканців морських глибин. Декорації створюють враження перебування на борту корабля. Дехто з дітей ще спілкуються на «камбузі», інші — розійшлися по «каютам». До пізнього вечора не стихає гамір — більше 100 дітей, кожен з яких потребує уваги. Петро Височанський має чимало турбот, тому поспілкуватися з ним вдається лише після одинадцятої години.

— Ви мріяли про створення дитячого табору чи ця ідея прийшла несподівано?

— Це було спонтанно. Коли така думка прийшла, ми стали на коліна і сказали: «Господи, якщо це від Тебе — благослови, а якщо ні — то зруйнуй!»

— Але ж ви й раніше проводили табори?

— Так. Раніше ми проводили такі табори з ночівлею в наметах. До цього служіння я ставився досить обережно, інколи навіть скептично: «Що там з дітьми бігати, бавитися? Тож якщо робити євангелізацію — то потужну, щоб дорослі каялися, а діти поки виростуть...» Але минув час – і я побачив, що до батьків хороший підхід — діти. Ми почали працювати з ними і зрозуміли, що є потреба проводити табори. Молилися про це. Спочатку — проводили у Верхньому Висоцьку на базі Дитячого центру, який може прийняти 40-50 чоловік. Але потім побачили, що потрібно розбудовуватися, щоб приймати більше дітей. Тому вирішили молитися, щоб Бог благословив цю справу.

— Розкажіть, як відбувалося будівництво.

— Ми молилися: «Господи, якщо нам дадуть в позику будівельні матеріали, то ця справа — від Тебе!» Я звернувся з цим проханням до директора одного з магазинів – і він несподівано погодився! Я сказав: «Але ми не знаємо, коли зможемо віддати вам гроші». А він на це: «Ну й що!» Інші люди дали матеріали для каркасу, ще інші — «вагонку» тощо. Ми побачили Божу допомогу! В той час тут не було багато місіонерів, ми розпочали працю удвох з одним братом. Але робота йшла бадьоро, з насолодою та ентузіазмом. Пізніше приїхали ще троє братів. Уп’ятьох ми побудували один будинок за три дні, а другий — за чотири. Уже потім приїжджали групки людей з церков і допомагали в обробці та оздобленні. Все будівництво зайняло два місяці. А третій будинок добудували нещодавно. Бог також допоміг: вікна нам подарувало училище, де ми проводимо зустрічі зі студентами. А ще, коли уже закінчували будівництво, я раптом згадав, що зовсім не подумав про ліжка. Я кажу: «Господи! Я забув про ліжка! А Ти — не забув?» І раптом дзвонить сестра із Закарпаття і запитує «Чи потрібні вам ліжка для табору? Приїдьте, заберіть!» Ми дякуємо Богові! Була така ситуація, що я дав завдаток, забрав матеріал, а коли прийшов час розраховуватися – грошей нема. Я сказав: «Господи, якщо це у Твоїх планах, то Ти розрахуйся!» І тепер ми уже майже розрахувалися. Ісус дуже-дуже сильний! Якщо Бог дозволить, ми хочемо побудувати ще один будинок для відпочинку багатодітних сімей.

— Скільки часу діє цей табір?

— 28-го червня був рік. Минулого літа через табір пройшло 650 дітей, а цього — поки 460, хоча попереду ще три заїзди по 130 чоловік.

— Який режим роботи вашого табору? Як ви набираєте дітей?

— Табір діє майже безперервно протягом усього літа. Один заїзд — в середньому 10 днів. У кожному заїзді по 100-140 дітей. Більше 80 % з них — з невіруючих сімей. Діти сюди потрапляють по-різному. Здебільшого ми запрошуємо дітей у школах, де проводимо зустрічі. Охочих дуже багато, якби дозволяли кошти, можна було б набирати набагато більше дітей. Частково нам допомагає місцева місія, яка спонсорує малозабезпечених дітей. Ті ж батьки, які можуть оплатити перебування своїх дітей у таборі, перекривають решту витрат. Також жертвують у церкві, дехто з місіонерів віддає свою місіонерську зарплату. Слава Богові!

— Як ви відчули поклик до праці з дітьми, незважаючи на те, що раніше не мали такого бачення?

— Був процес формування. Я не раз помічав: дощ падає — і вода тече туди, де низько. Тобто де є потреба, можливість, туди й спрямовують ресурси. Де сприятливий ґрунт, там варто працювати. Ми проводили загальні євангелізації в будинках культури і побачили, що мало хто це сприймає. Почали робити зустрічі з дітьми — діти нормально сприймають! Тому ми пішли до дітей — в школи, дитячі організації, табори, молодіжні клуби... І є хороший результат! Хоча я про це навіть не думав — але Господь скерував саме так! Втім, у мене був досвід роботи з дітьми ще до місіонерської праці. Розуміючи, що краще проблемі запобігти, ніж потім її вирішувати, я ходив по школах, роздавав Євангелії, розповідав дітям, що вони можуть бути вільними у своєму особистому виборі, не залежати від гріха. Ще тоді я бачив, що вони потребують цього. Одного разу, роздаючи Євангелії на вулицях, я зустрів хлопця, років 16. Він ішов з опущеною головою, увесь мокрий від дощу, похнюплений, байдужий до всього. Було таке враження, що ця дитина йде нізвідки в нікуди і ніхто її не чекає. І дійсно — так воно й було. Я розповів йому про любов Ісуса Христа – і того дня він покаявся. Пізніше — став членом церкви, отримав хрещення Духом Святим. З того часу минуло близько 13 років. Але щороку на Різдво й Пасху він приїжджає до мене і є моїм великим підбадьоренням. Він справді нікому не був потрібним. Батьки просто вигнали його з дому, і він не мав де жити. Уявіть собі: велике місто — і самотній хлопчина! Але він був потрібний Ісусу! Це був один з життєвих епізодів, який сприяв, щоб я усвідомив потребу служити дітям і молоді.

— А з ким вам важче працювати — з дітьми чи з дорослими?

— Залежить, з якого боку на це дивитися. З дітьми легше, бо вони більш відкриті, краще сприймають Євангелію, не такі примхливі, проблематичні. Але з іншого боку, праця з дітьми — це довготривалий процес. Якщо дорослий сьогодні покаявся, то завтра він уже член церкви і працює для Господа, що ж до дитини — то це процес виховання на десятиліття. І тут потрібно багато терпіння.

— Яка специфіка праці з дітьми? Що для вас найважче у підході до них?

— Дуже часто діти зранені, зневажені. Дуже багато тих, які втратили довіру до старших. Дорослі їх відкинули. І завоювати їх довіру, прихильність, їхню дружбу — дуже непросто. Це один з найскладніших моментів — знайти ключ до сердець дітей. І я бачу, що Бог це робить! Він дає цей ключ! Мені вже 38 років, але коли приходжу до дітей, я стаю — як вони. Я можу говорити на їхні теми, про їхні проблеми. Іноді їм важко відкритися батькам, друзям. І тут, в таборі, Бог давав можливість відверто спілкуватися на усі їхні болючі теми, навіть про інтимні сторони життя. Я бачу, як вони відкриваються, плачуть, сповідуються, каються, звільняються — і в їхнє життя приходить велика радість! Вони їдуть з табору зовсім іншими людьми — їхні очі світяться! Вони кажуть: «Я ще хочу в такий табір! Моліться за нас, будь ласка!» І так приємно й радісно це бачити! Це велике благословення!

— Що Бог звершив у вас самих під час роботи з дітьми?

— Уміння терпеливо очікувати, віддавати, не чекаючи нічого взамін. Просто служити дітям. Коли я працюю з дітьми, в цей час Бог працює над моїм серцем — формує мій характер, мої емоції, мої погляди. Часто я повинен смирятися, робити зовсім не те, що мені хочеться. І це велике благословення для мене!

— У вас четверо власних дітей, чи встигаєте ви і їм приділити увагу, служачи іншим?

— Ми стараємося служити разом з ними — щоб вони також були задіяні в праці. Наприклад, наші діти беруть активну участь у служінні «Авани» (християнський спортивний дитячий клуб), в таборах. Ми намагаємося працювати сім’єю. Часто кажуть: «Діти — це наше майбутнє», а я вважаю: діти — наше теперішнє. Коли я можу бачити, як мої діти ростуть, виховуються при мені, розцвітають, як квіточки, відчувають радість в служінні Господу, я можу вкладати в них... Для мене це велике благословення! Ми з ними ділимося своїми мріями, плануємо разом, вони нам підказують багато ідей — вони в нашій команді!

Що для вас є джерелом натхнення у важкі хвилини?

— Перше — це Божі обітниці. Віра в те, що Христос уже все переміг, що в Нього є тільки благословення, а не прокляття, і що Він допоможе у кожній ситуації. Також — піст і молитва. Вони є великим благословенням і натхненням для нас.

— Яка ваша найбільша мрія на цій землі?

— Щоб до кінця віру зберегти і щоб побачити там, де ми працюємо, багато-багато спасенних і багато церков. Щоб мої діти також ревно служили Господу!

Наша розмова під тихий шум дощу завершилась майже опівночі. А наступного дня були очі, зведені до гір в молитві, лиця вірних бойових побратимів, тремтіння сердець від Божої присутності, свідчення, Боже Слово, неповторні хвилини духовного єднання місіонерів (див. «Голос надії» №7, 2011р.).

Розповідь про Божі чудеса на хуторі Могушів, де розташований табір, продовжила дружина брата Петра — Оксана Височанська:

— Моя душа прагне Бога, Бога живого! Головна мета наших таборів, хоча ми й готуємо багато ігор, сценок — привести дітей до пізнання істини. Гасло нашого табору: «Господь — могутніший за бурхливі хвилі!» І ми переживали ці бурхливі хвилі, але Господь простягав Свою руку й казав: «Замовкни, заспокойся!» — і бурі затихали! У другому заїзді нашого табору були підлітки. Усі наставники дуже виснажилися від недосипання, адже вдень доводилося працювати, викладатися для дітей, а вночі — обговорювати програму, молитися. Передостаннього дня цього заїзду я сказала: «Господи, ми так хочемо пережити твою присутність!» Ми почали ревно молитися, чекаючи Господа. Наступного дня, коли проводили вечірнє служіння, на заклик до покаяння відгукнулося більше половини дітей (близько 80-ти). Божа благодать зійшла з великою силою! У цей час пішов сильний дощ, раптом в таборі зникло світло. Ми молилися в повній темряві, а навколо — грім, блискавки! Я ще ніколи в житті не бачила, щоб діти так плакали й просили в Бога: «Прости нам!» Навіть моя восьмирічна дитина голосно кричала: «Ісусе, помилуй мене!» Петро три рази намагався закінчити молитву, але діти далі молилися, дехто сповідувався. Близько десяти чоловік Бог хрестив Духом Святим. Одна з дівчаток подзвонила мамі (була вже перша година ночі) і каже: «Мамо, алілуя! Мене Бог хрестив Духом Святим, алілуя!» Один з братів-наставників сказав: «Як би я хотів, щоб мене Бог ще раз хрестив Духом Святим!» Я спостерігала за цим і сама дивувалася. Дуже вдячна Господу за Його присутність, а вона потрібна нам усім!

— Дуже добре, коли разом з дітьми є й батьки, — додає брат Петро. — В нашому таборі перебували батьки деяких дітей, вони допомагали нам, рубали дрова, працювали на кухні... Один чоловік, якого запросила дружина, деякий час жив у таборі. У кінці тижня він сказав: «Я хочу покаятися!» Повернувшись додому, цей чоловік викинув свої цигарки, а в неділю — прийшов у церкву і покаявся. Господь звільнив його від алкоголю.

Під час спілкувався з працівниками табору, знаєте що я побачив у їхніх очах? Так, це була ПОСВЯТА! Готовність відмовитись від їжі, сну, власного комфорту заради Божої справи. Тому не дивно, що цих людей так рясно благословляє Господь! Ще короткий час дружнього спілкування — невдовзі ми залишимо гостинний хутір Могушів з подякою та молитвою в серці за Божих служителів.

На завершення нашої розмови з братом Петром, ми попросили його висловити свої побажання людям, які працюють із дітьми:

— Я побажав би, щоб ви служили дітям так, немов би це ви — діти, які дуже хочуть бути щасливими. Адже у наш час бути щасливим небагато хто може, особливо з дітей. Вони відчувають самотність, переживають депресії, батьки часто дають їм усе, тільки не свою любов і не своє серце. А дітям саме цього бракує. Побути з ними іноді дуже просто — піти на вулицю і зайнятися тим, що їм подобається. Пограти у футбол, піти на риболовлю... Бути на їхньому рівні. Як казав Христос, що б ви бажали собі, те робіть їм. І вони відразу стануть вашими друзями. Тоді — легко працювати з ними! Я виростав напівсиротою, без батька. Якось до мене підійшов один дядько (він був у нас лісником), погладив по голові, взяв на руки, витягнув десять рублів і дав мені. Я це дотепер пам’ятаю! Мені так бракувало цього — ласки й уваги! Сьогодні дуже багатьом дітям необхідна така ласка й увага.

Дмитро Довбуш

Газета «Голос надії», 9,2011

Фото з архіву місії "Голос надії" та сайту www.skoleministry.wordpress.com