Микола Синюк: «Мій пріоритет — бути потрібним Богу й людям»
16-17 липня 2021 року в домі молитви Церкви «Спасіння», що поблизу Луцька, свій 30-річний ювілей святкувала базова місія Української церкви християн віри євангельської «Голос надії». Щоправда, ХХІІІ конференція припала на 31 рік її діяльності — в 2020 році з’їзду місіонерів завадив карантин. Святковий захід, що проходив під гаслом «Щоб знало майбутнє покоління» (Пс.77:6), зібрав понад 400 делегатів та гостей з України, Росії, Болгарії, Хорватії, США та інших країн. А до онлайн-трансляції приєдналися понад 4000 чоловік.
Ідея створення місії «Голос надії» з’явилася в кінці 1980-х років серед молоді луцької церкви ХВЄ. Перші масові євангелізації в Луцьку відбулися з нагоди святкування тисячоліття хрещення Русі. Зрештою, до євангелізаційної праці приєдналися багато церков області. Було вирішено створити місію, щоб об’єднати місіонерські групи та окремих місіонерів, які самостійно працювали в багатьох місцях Радянського Союзу. Засідання щодо створення місії відбулося в березні 1990 року. Її директором обрали Миколу Синюка. Першим офісом місії стала маленька кімната в підвальному приміщенні «Церкви Христа Спасителя» на вул. Вороніхіна. Саме тут у лютому 1991 року побачив світ перший номер газети «Голос надії». Заснування місії дозволило значно активізувати працю в існуючих місіонерських точках. На середину 1992 року місіонерські групи працювали вже в шести регіонах РФ: Карелії, Комі, Татарії, Удмуртії, Якутії, Нижньогородській області, а також в Абхазії.
1999 року запрацювала перша місіонерська школа «Голосу надії». Місіонерська праця розширювалася, з’явилися нові точки в Сумській області, Республіці Марій-Ел, Чувашії, Кіровській, Свердловській, Мурманській, Астраханській, Іркутській областях, у Мордовії, у Польщі та Болгарії. Нещодавно місія «Голос надії» розпочала працю в Рівненській та Тернопільській областях України, а також у Хорватії, Боснії і Герцеговині, Казахстані та Іспанії. Впродовж існування місії змінювалися стратегічні напрямки її діяльності. Один із періодів служіння був присвячений регіонам України, де дуже мало церков: Сумській, Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Луганській, Дніпропетровській, Івано-Франківській, Житомирській, Херсонській, Запорізькій областям та Автономній Республіці Крим. Події 2014 року внесли корективи в працю місії в РФ, у Криму та на тимчасово непідконтрольних Україні територіях. Одним із актуальних напрямків служіння стали країни Європи. З часу створення та досі основними напрямками діяльності «Голосу надії» є євангелізація, місіонерство та відкриття нових церков.
Згідно зі статистикою, озвученою на конференції, за 30 років у місії працювали 610 місіонерів (це люди, які служили мінімум 10 років), було охоплено 392 населені пункти (15 регіонів України, 13 регіонів Росії, Казахстан, Польща, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Іспанія, Хорватія), засновано 220 церков, збудовано 151 дім молитви, організовано 200 недільних шкіл (понад 3000 дітей).
Про місіонерську працю розповідає директор місії «Голос надії», керівник департаменту місіонерського служіння УЦХВЄ Микола СИНЮК.
— Які головні напрямки діяльності місії «Голос надії»?
— Понад 30 років тому у дворі «Церкви Христа Спасителя», що в м. Луцьк, точилася розмова зацікавлених людей щодо організації місіонерського товариства. Невдовзі Обласна пресвітерська Рада Волині підтримала рішення про створення місії. Згодом обрано її назву, затверджено символіку й головні напрямки діяльності — євангелізація, місіонерство, відкриття нових церков. Саме ці напрямки були і є пріоритетом, на них фокусуємося.
— Місія є підрозділом УЦХВЄ, а ви керуєте її місійним відділом. Як ведеться співпраця «Голосу надії» з церквами об’єднання та з іншими місіями? Чи є якісь спільні проекти?
— Варто підкреслити, що місіонерська праця завжди, починаючи від учнів Ісуса Христа, була справою команди. Департамент місій (Місіонерський відділ) УЦХВЄ, місія «Голос надії» як базова в структурі Департаменту завжди співпрацювали з церквами обласних об’єднань. Ми притримуємося принципу співпраці з місцевими об’єднаннями ХВЄ як в Україні, так і за кордоном і не створюємо своїх структур, працюючи на розвиток місцевих і регіональних об’єднань ХВЄ. Щодо спільних проектів — то вони завжди полягають у проведенні євангелізаційних заходів, у благодійності, навчанні, будівництві домів молитви. Як одна з ілюстрацій такої співпраці — розпочато відкриття нової церкви у великому селищі Хухра, що на Сумщині, де не було жодної з євангельських церков, разом із церквою с. Дроздинь, що на Рівненщині, та з Сумським об’єднанням ХВЄ. Маємо сподівання, що незабаром тут буде церква й дім молитви.
— Хто підтримує діяльність місії? Як здійснюється зв’язок спонсорів та місіонерів?
— Будь-яка, у тому числі й місіонерська праця вимагає духовної підтримки та фінансових надходжень. Ми дякуємо церквам Волині за молитовну та фінансову допомогу. Ми тут народилися, тут наше духовне коріння, тут служать деякі з місіонерів. Практично це єдина область у нашому братерстві, яка постійно жертвує на місіонерське служіння. Є окремі церкви, окремі жертводавці в Україні й за кордоном, які підтримують служіння конкретного працівника. Мушу бути відвертим — це важлива, але не дуже суттєва підтримка, а тому ми заохочуємо наших друзів знаходити додаткову роботу, щоб утримувати свої сім’ї. Людина, яка молиться за місіонерів і жертвує для них, має постійний зв’язок із ними.
— В чому полягає специфіка служіння в кожному регіоні діяльності місії (Україні, Росії, Європі)?
— В Україні свобода проповіді й іншої місіонерської діяльності майже не обмежена. На теренах Російської Федерації та в окупованому Криму ситуація набагато складніша, ніж це було десять років тому. Прийняття деяких законів, особливо так званого закону Ярової, ускладнило життєдіяльність церков і місій у тому регіоні. Щодо служіння в Європі, то ми маємо великий досвід співпраці з церквами в Болгарії, трохи менший — у Польщі, Іспанії, Хорватії, Боснії… Якщо в Польщі та Іспанії праця зосереджена переважно на українських заробітчанах, то в Болгарії, Хорватії, Боснії — на місцевих жителях у тісній співпраці з п’ятидесятницькими об’єднаннями цих країн. Для цього місіонерам довелося вивчити їхню мову.
— Що змінилося за 30 років, зокрема склад працівників?
— Щодо складу працівників місії, то він від її початку й до сьогодні кількісно зростає — постійно приходять нові люди. На сьогодні приблизно 450 працівників виконують служіння майже в 400 населених пунктах в Україні та за її межами. Щодо складу її адміністрації та офісу, то він практично залишається незмінним.
— Що ви вважаєте головними результатами діяльності місії?
— Я вважаю: те, що до цього часу ми є як інституція й служимо на розвиток та поширення Царства Божого — це серйозна ознака Божої прихильності та правильності вибраного нами курсу. Це Божий результат нашого служіння. На цьому шляху траплялася гіркота втрат — дехто з наших друзів у вічності. Дехто впадав у спокуси й випробовування й, на жаль, не вистояв. Але служіння місії не зупинилося. Думаю, що нам вдалося адекватно відповісти на виклики часу в дев’яностих роках минулого століття і з Божою допомогою дати новий поштовх у справі Великого Доручення Ісуса Христа.
— Як ви відчули покликання до служіння й зокрема до створення місії? У різний час ви займали різні посади, що для вас завжди було у пріоритеті?
— Є періоди в нашому житті, коли довго молимося, щоб зрозуміти своє місце в церкві й соціумі, своє призначення, покликання, словом — свою долю. Такий довгий період був і в моєму житті, коли я молився: «Господи, Боже, Владико! Твій раб Тобі відомий, Ти знаєш його цілком. Ти знаєш, де я зможу бути найбільше корисним для Тебе. Скористайся мною на славу Твою…» Бажання проповідувати було завжди в моєму серці, але щодо місії — то мав про неї лише несміливі мрії, і то про місію не як інституцію, а як служіння, щоб продуктивніше працювати для Господа. Місіонерство, місія як духовне служіння прийшло не як особливе покликання, а як реакція на пропозиції старших служителів. У моїй пам’яті назавжди залишиться спогад про пастора Володимира Рихлюка та його пророче слово, яке стосувалося мене.
А було так: закінчилася обідня перерва, бригада вийшла з вагончика на будову, а я ще затримався в тому вагончику. Тоді ми працювали на будівництві житлового будинку на «танкодромі» в Луцьку, тепер це район 33-го кварталу. Поволі беру інструмент, збираюся виходити. Раптом двері відчиняються — це брат Рихлюк, і відразу до мене: «Ти чого невеселий, що сталося?» Я став щось мимрити про несправедливість і про того, хто не зрозумів мене. «Слухай сюди, — очі Рихлюка дивилися строго й серйозно прямо в мої очі, — не звертай уваги, це дрібниці. А тебе Бог готує до великого й відповідального служіння. Пам’ятай про це…» Повернувся й вийшов на вулицю. Я досі бачу його постать із кельмою в руці в рішучому поступі. Ця розмова відбулася у 1980 чи 1981 році…
А моїм пріоритетом життя й служіння на будь-яких посадах є проста філософія — бути потрібним Богу й людям.
— Які риси особливо важливі для служителя церкви? Ваш улюблений приклад служителя з Біблії? Що найбільше впливає на успіх в служінні?
— Можна говорити про багато християнських чеснот, притаманних не тільки служителям, але кожному християнину. Але якщо мати на увазі тільки служителів, то мені завжди імпонували вірність, скромність, посвята, готовність платити ціну. Мабуть, усі ці чесноти були в особистості на ім’я Павло — апостол, місіонер, апологет Христової Церкви. Як літератор і письменник мені завжди був близький євангеліст Лука — лікар, супутник і соратник апостола Павла. Сам же апостол Павло, служіння якого описує євангеліст Лука в Діях апостолів, є для мене уособленням, прикладом, якщо хочете, ідеалом — посвяти, вірності й жертовності для Бога.
Що конкретно впливає на успіх у служінні? На моє переконання — особисті стосунки з Богом і Його благодать, яка надихає, мотивує, навчає. Решта все похідне від цього.
— У чому, на вашу думку, причина пасивності багатьох віруючих щодо Божої справи? Як служителям заохотити християн, зокрема, до місії? Як створити у церкві атмосферу, де кожен не боявся би проявити власні здібності?
— Ми живемо в час особливих політичних, соціальних, наукових перемін. Не обійшли такі процеси й церкву. Нові духовні віяння на кшталт: Бог тільки Той, Хто прощає і любить; комфортна, неповна Євангелія; доктрини процвітання й успіху; скочування від особистого духовного досвіду спілкування з Богом до виконання традицій і постанов; авторитаризм і лібералізм служителів — ці та багато інших новацій зробили свій негативний вплив на активність та посвяту людей у церкві. Якщо говорити про заохочення членів церкви, а особливо молоді до місіонерського служіння, то правило тут просте — про це потрібно говорити з кафедр, проповідувати ідею призначення Церкви Христової на землі. Як говорив колись відомий брат Григорій Філімончук (або Гриць з Хопнева): «У вас буде виходити те, про що проповідуєте з кафедри!» Це насправді так. Має бути проповідь про важливість місії церкви, яка не тільки посилає місіонерів, але сама послана у світ із конкретною метою — виявляти Його образ і поширювати Його Царство. Це має стати наріжним каменем проповідей, молитов, фокусом для пожертвувань у наших церквах. Саме це створює неповторну атмосферу для дії Святого Духа в серцях людей, адже ми мотивуємо їх робити те, що робив Христос на землі, те, для чого був посланий Дух Святий; мотивуємо кожного служити тим даром Духа, якого він отримав, щоб прославити Бога й розширити його Царство.
— Як відбулося ваше народження згори? Хто був вашими головними вчителями в житті?
— Я народився й ріс у християнській сім’ї. Особливий дотик Божої благодаті пережив у підлітковому віці. Поза сумнівом — найкращими вчителями й наставниками для мене були мої батьки. Потім — Біблія й інші книги, що розширювали світогляд і приводили до переконання в істинності Божого Слова. А ще — були посвячені Христу люди. Я вже згадував про пастора Рихлюка, інші служителі, часто прості й щирі члени церкви, які ставали прикладом і зразком у житті й служінні…
— Розкажіть про вашу сім’ю. Чи змінилося щось у вашому служінні після одруження?
— Бог подарував мені чудову сім’ю — благословенну й мудру дружину Ніну Петрівну, десятеро дітей, які всі причетні до церкви Христової, поки що — сорок п’ять онуків. Деякі з них уже служать для поширення Царства Христового. Чи змінюється щось після одруження у плані служіння? На моє переконання, сім’я — це та унікальна й неповторна місія для людини, де ти не стільки змінюєшся, скільки стаєш насправді самим собою.
