Місія, що розпочалася з кожуха

Про початок свого служіння розповідає пастор-місіонер Іван БІЛИК (Росія).

Шинель і вірність Господу

Моє служіння починалося з шинелі, тобто ще в армії. А я служив у 1989 році в Москві. Мені хотілося щось робити для Господа, хотілося з кимось говорити про Нього. І для християнина це природно, це його потреба.

Я вже в армії свідчив про Ісуса Христа. Так сталося, що на весь полк я був один віруючий. Змінив два місця служби — і там не було жодного євангельського християнина. Не приймав присяги — і мені це ставили в докір і запитували: чому?. Приходили і від командира частини, і начальник штабу зі всіма й вимагали моїх пояснень. Називали мене неформалом і багато ще ким. І я мусив їм пояснювати, що було справжньою проповіддю. Тож ще солдатом у шинелі мене Господь готував до місіонерства. І я бачив результат своїх проповідей. Розумів, що це не я, це Господь усе робить… У той час, коли нікого не випускали за межі частини, майор мене відіслав на євангелізацію, яка відбувалася в одному з великих кінотеатрів міста, і попросив купити йому Біблію. Він мене через тиждень знову відпровадив на зібрання. Я бачив, що є спрага за Богом серед військових. Тобто ті люди, які мене пресували й напружували, самі сприяли моїй вірі й виявляли спрагу за Словом Божим. Я розумів, що щось змінюється, що прийшов час говорити відкрито, що я і робив. І це для мене стало якоюсь мірою біблійною школою.

Група «Євангеліст»

Коли група «Євангеліст» їхала на Крайню Північ, у складі якої був і мій рідний брат Петро, то проїжджала через Москву, де я служив. Тоді я взяв «увольнєніє» і з ними співав на Казанському вокзалі в Москві. Люди уважно слухали нас. Я думав: «От відслужу в армії і поїду до Федора Величка і свого брата Петра на місіонерську працю». Коли вони після першої поїздки поїхали в другу, то знову взяли мене з військової частини співати з ними на вокзалі. І я, ще солдат радянської армії, вирішив, що буду солдатом Божої армії.

Коли я звільнився з армії і мав намір їхати на північ, так сталося, що група «Євангеліст» вже туди поїхала. Ще й мама просила: «Сину, поїдеш іншим разом, залишися вдома, бо ж тебе не було два роки». А мені так хотілося бути біля свого рідного брата і брата Федора, зі знайомими й близькими мені людьми, з ними співати в групі. Тож я не поїхав на північ, залишився з рідними, у своїй церкві, з друзями, і планував їхати туди пізніше. Але в Бога були інші плани щодо мене.

Кожух і місіонерська поїздка

То був такий час, коли місіонери за покликом Божим виїжджали на різні точки. Господь це робив через всякі обставини: хтось десь служив, з кимось познайомився — і вони кликали до себе.

Сформувалася група для місіонерської праці в Нижньогородській області. Туди вже звершили кілька поїздок Аркадій Олеш і Сергій Ярута. Вони були там у грудні 1990 року, а потім поїхали туди на Різдвяні свята. І не врахували, що зима в Росії не така, як в Україні. Тому взяли ніби й теплий одяг, але в Росії зими холодніші. А та зима була ще й дуже холодна — понад 30 градусів морозу.

Мої дві сестри приєдналися до групи Олеша ніби випадково, бо дехто відмовився від поїздки, а потрібно було комусь на Різдво там співати. Тож сестри, хоч і мали роботу, взяли відпустку й поїхали. Вони подзвонили до мене й попросили: «Іване, привези нам теплий одяг». Дали мені адреси, за якими я мав їхати по той одяг. І одна з них — Кам’януха, село брата Сергія Ярути. Я там мав забрати кожуха для Сергія. Коли я приїхав забирати того кожуха, то на ньому навіть не були пришиті ґудзики — новий, важкий. Продуктів у Росії також було обмаль. І мені напакували ними чотири великі сумки по кілограмів із 15. Мусив одягнути того кожуха поверх свого зимового пальта. Так я перший раз вирушив до місіонерів у Росію. Думав, що завезу їм провізію, одяг, а потім поїду у Воркуту. Їхав на тиждень-два, а так трапилося, що там залишився.

Перші кроки в місіонерстві

Слово «місія» було незвичним. Ми ще не знали, що це таке. Тоді квитки були недорогі, 7 рублів до Москви й 15 від Москви. Ми мали свої заощадження і їздили за свої кошти. Купували квитки й навіть літературу для розповсюдження. І їздили досить часто. Люди працювали, брали відпустки на 2-3 тижні — і їхали. Тоді за тих кілька тижнів можна було зробити більше, ніж тепер. Люди мали спрагу. Кожен день по кілька зустрічей, кожен день натовпи людей. Люди йшли до нас на квартиру, запитували, каялися. Це була безперервна робота й дуже інтенсивна.

Крім того, ми бачили особливу турботу Бога про нас. Тоді була талонна система — і нам в організації міського самоврядування давали талони на продукти. Бабусі пекли пиріжки й приносили нам, вони ставилися до нас як до дітей. Ми їх називали воронами Іллі.

Коли я побачив посвяту Богові Сергія та Аркадія, мені захотілося послужити Йому тим, чим зможу. Моя праця спочатку полягала в тому, щоб піти в магазин і купити продукти. Тоді за всім стояли довгі черги. Я мав плащ, у кишенях якого вміщалося до декілька десятків брошур, які роздавав у тих чергах. А ще відповідав за доставку християнської літератури з Москви. Просто я вважав себе помічником тих братів, які були покликані до служіння, щоб вони змогли довше пробувати в слові, в молитві, в бесіді. І протягом 5-7 років я тільки робив спроби проповідувати.

В очах віра, надія і любов

Проповідування мені давалося не просто, прикладав багато зусиль, бо не маю вродженого таланту до цього, як дехто з братів. Посприяло моєму проповідництву ще й те, що ми стали ходити по школах, до освічених людей, і потрібно було знати Біблію більше й глибше. Ми розмовляли з учителями, директорами. Нас запрошували в інститут удосконалення освітніх систем, до філологів. Тоді Біблію ввели в шкільні програми як літературний твір, і в школах стали вивчати притчу про блудного сина, інші біблійні уривки. Ми пояснювали ці тексти. Там нас запитували про нашу освіту. То ми жартома відповідали, що наша освіта «вишня», з неба, бо ми з дитинства вивчаємо Біблію. Ті люди хоч і писали шкільні програми, але не знали істини й мали потребу зрозуміти її, щоб розповідати про Ісуса не просто як про легенду, як про казкового персонажа, а як про живого Господа, як про Спасителя. І саме з наших вуст вони чули це. Ми так переконливо говорили про Ісуса, що дехто з тих науковців навернулися до Ісуса Христа.

Якось ми прийшли до одного мера просити земельну ділянку для будівництва. А він взяв трубку, дзвонить до головного архітектора і каже: «Прийшли до мене молоді люди, у них грошей немає, але в їхніх очах є віра, надія і любов. Я хочу їм допомогти, будь ласка, знайди їм місце». І це було дуже зворушливо. Люди бачили, що наші очі горять надією на Бога, від нас, мабуть, випромінювалася і любов Божа, що вони нас таких простих і не книжних не відкидали, а хотіли мати спільність із нами. Їм навіть було цікаво, що з’явилися такі люди, які на вулицях сміливо говорять про Бога, співають. І стали приходити до нас. Я бачив, як Господь змінює людей. І це було стимулом іти далі, незважаючи на проблеми.

В Арзамасі

Коли Господь силами нашої групи створив церкву в Дзержинську, був побудований дім молитви, ми зрозуміли, що треба йти далі. І брат Аркадій запропонував мені їхати в Арзамас, стотисячне місто, де не було віруючих. Доручив набрати групу з тих людей, що вже прийшли до Христа, і її очолити, щоб сіяти Боже Слово. Я ж був нерішучий. Мені ніколи не хотілося бути кимось, а просто служити, допомагати людям. Я почував себе добре, коли хтось відповідав за всю працю, а мені давав тільки окремі доручення. Тому було непросто зважитися взяти всю відповідальність на себе й стати організатором роботи місіонерської групи. Це означало, що я маю подбати про житло, йти в мерію й домовлятися про оренду залів для євангелізаційних заходів, планувати свій час та інших людей, хто зі мною. Це досить нелегко. Тож на коліна — і до Бога. А ще я бачив, як працюють брати, переймав їхній досвід. Аркадій Олеш ніколи не ходив сам у справах, він брав із собою братів, зокрема мене, щоби бачили, як треба домовлятися, як говорити з можновладцями, як організовувати заходи й побут, як зрештою діставати гроші, бо ж все потребує коштів. До нас, наприклад, приходили люди, і їм потрібно було запропонувати хоча б чай і щось до чаю. Було, що на це витрачали останні власні кошти. Але Бог дивним чином поповнював нашу скарбничку, а ми були раді віддати навіть усе, як та вдова.

Тож у 1995 році ми приїхали в Арзамас, орендували будиночок. Не було ванни. Ходили митися в міську баню. Спали на підлозі. Але труднощі на фоні радості тих людей, які каялися, були не такими й великими. Це нас надихало. Ми бачили, що Слово Боже живе й діяльне.

А пастором-місіонером я став тільки в 1997 році. Тепер церква в Арзамасі нараховує біля 60 членів.

Записав Василь Мартинюк

Благовісник, 3,2021