Благовісник

«Зробіть своє життя таким, щоб кожен день хотілося прожити, а не пережити»

«Місіонер — це людина, завдяки якій у життя інших людей приходять зміни», — цей вислів належить Едуарду Сівцю — місіонеру й викладачу теології. У серпні 2014 року він з сім’єю переїхав із Хмельницького до Західної Кенії. Коротко відповідати друзям на постійні питання: «Як там у Кенії?» — неможливо, тож Ед створив свій відеоблог «Peripatetic» про життя в Африці, який зробив чоловіка відомим в Україні й не тільки. Наприклад, із термосом завареної кави місіонер прийшов на славнозвісні кавові плантації, з яких щороку експортують тонни елітних зерен. Та виявилося, що люди, які все життя вирощують каву й знають усе про догляд за цими кущами, ніколи її не пили, бо їхній традиційний напій — чорний чай з молоком. На каву африканці відреагували негативно. А відео набрало 50 тис. переглядів всього за один день. Також Ед у своїх блогах розповідав про те, як збирають урожай на елітних чайних плантаціях на висоті 2200 м над рівнем моря; про те, як місцеві жителі виловлюють з нір термітів, імітуючи ударами палиць об землю звук дощу; про те, як українські місіонери організовують навчання для кенійських дітлахів тощо. Гасло Еда: «Зробіть своє життя таким, щоб кожен день хотілося прожити, а не пережити!» А ще він традиційно радить підписникам: «Бережіть нерви, бо на них ще грати!»

— Раніше ви буди відомі як молодіжний служитель, викладач богословських дисциплін у біблійних закладах, а сьогодні — як місіонер. Яким чином відбулася така різка зміна у вашому житті?
— Зміна справді різка. Але коли людина шукає, як догодити Богу, рано чи пізно вона має стати тією чи іншою мірою місіонером. У моєму житті це трапилося, коли я поїхав в Африку з ознайомчим візитом — подивитися, чим займаються випускники закладів, де я викладаю. Подивився, оцінив і побачив, що можу бути корисним. Виявилося, що там дуже багато дірок, які можна закрити собою. Згодом ми з сім’єю прийняли рішення переїхати.

— Як правило, українці рвуться в більш цивілізовані країни, а ви поїхали в Кенію. Припустимо, вас особисто вело бажання догодити Богу, а як дружина наважилася на таке рішення?
— Це рішення було прийняте не відразу, воно було обдумане. Ми писали плюси й мінуси. Запитували в Бога. І після довгих роздумів наважилися. Людині принципово нести відповідальність за прийняті рішення. Тому для мене було важливо, щоб це визріло в дружини особисто, без мого впливу. Тому що в Африці нам належало стикнутися з такими обставинами, у яких є ризик сказати, як сказали Мойсею євреї: «Ти вивів нас помирати в пустелю!»

Щоб зрозуміти, що Хмельницький — справді благополучне місце, то потрібно поїхати в Африку. Бо якщо порівнювати із Заходом України, то це досить депресивний регіон. Залежить, із чим порівнювати.

— Ще можна зрозуміти рішення двох дорослих людей, але ж у вас була мала дитина. Не боялися за його долю, за його здоров’я?
— Ну, якщо керуватися самими страхами, якщо обкластися фобіями, то навіть з хати не зможемо вийти. Син тоді навчався в 5 класі, і перспектива прогуляти рік школи та ще й в екзотичній країні виглядала для нього справжнім благословенням (сміється). Правда, прогуляти не вдалося, адже в Африці він став ходити в місцеву школу. Але це зовсім інша річ, ніж в Україні — особливо, коли ти єдиний білий на весь регіон, а із заборон, які діють — не годувати мавп на перерві й т. ін. Для малого це був такий собі стаціонарний wow-ефект.

— Розкажіть про ваш проект «Наші діти в Африці». Що це за проект і що це за діти?
— Проект був започаткований понад 10 років тому українцями, які вирішили допомогти тим, кому гірше. Він націлений зокрема на підтримку дітей-сиріт або тих, які мають вуличне минуле, або тих, які не мають змоги навчатися. Вкладати в дітей — перспектива для будь-якої країни. Це коштує набагато менше, ніж потім міняти вже сформований світогляд дорослих. І ми віримо, що ці діти згодом будуть змінювати Кенію на краще.

Для нас школа — це шанс почати щось змінювати в нетрях. З освітою приходить розуміння, що взагалі можливе інше життя, що можливо вирватися із порочного кола злиднів. Коли батьки розуміють, що в їхніх дітей з’явився шанс, а їм тільки треба трохи піднапружитися, вони починають шукати роботу, кидають пити… Життя людей змінюється завдяки школі.

— Не можу не поставити у зв’язку з цим дещо провокаційне запитання: невже умовний проект «Наші діти в Україні» настільки виконаний, що ми вже можемо допомагати Африці чи будь-якій іншій країні світу?
— Запитання дуже типове, тому й відповідь у мене давно готова: в Україні залишаєтесь ви — усі ті люди, які ставлять це питання. А нас — лише 7 чоловік (не так уже й багато на загальну масу українців), яких, так вже сталося, серце кличе до Африки. Проект «Наші діти в Україні» цілком можна реалізувати лише силами тих людей, які це запитують. Доречно було б запитати в них, наскільки вони причетні до таких справ на батьківщині. Але, з моїх спостережень, так кажуть саме ті, які мало причетні. Однозначно, в Україні ще дуже багато ділянок, над якими потрібно працювати, але тут і багато людей, які мають інтелектуальні, матеріальні, духовні ресурси, щоб допомагати іншим. На відміну від ситуації в Кенії.

— Повернемося до країни, у якій ви служите. Якщо запитати перехожих на вулиці, що вони знають про Кенію, то швидше за все скажуть, що Кенія — це країна в Африці, де живуть чорношкірі люди й мавпи скачуть по деревах. А яка насправді Кенія?
— Дуже різноманітна — і географічно, і кліматично, і етнічно… Це такий собі mix із багатьох племен, з різних кліматичних зон — від пустелі до тропічних лісів, до високогір’я. Кенію перерізає Велика рифтова долина… Тому важко в кількох словах об’єктивно окреслити. Загалом — це не найбідніша країна в регіоні, адже має вихід до Індійського океану і здійснює транзит вантажів, які йдуть морем на континент. Проблема в тому, що ресурси розподіляються страшенно нерівномірно — невелика частина людей акумулює значний відсоток матеріальних благ, а решта живе побутом, який не надто відрізняється від побуту 50-80 років тому.

— Майже, як в Україні…
— Зовсім не «як в Україні». Часом українці дивляться на європейські країни, наприклад, Швейцарію, як на зразок, до якого треба прагнути. Але якщо в цей ряд поставити Кенію, то кенійці будуть дивитися на Україну, як Україна на Швейцарію.

— Чи багато в Кенії білих людей? Чи ви єдині?
— Ні, білих людей можна зустріти часто, особливо в регіонах, де краще поширений туризм, сафарі. Деінде можна побачити білих бізнесменів, які привозять якісь інновації. В нашому регіоні білих небагато. В окремих місцях, якщо ти зустрічаєш білого, на 90% це або місіонер, або лікар.

— Чи правда, що ви прийняли під опіку 10 дітей?
— Так. Всиновити, не будучи громадянами країни, ми не можемо. Але наша місіонерська команда взяла їх під свою опіку. Інакше вони б загинули. Це я кажу, знаючи, як влаштована там система, яке ставлення до дітей, особливо до сиріт. На якомусь етапі стає зрозуміло, що від твого рішення залежить, по суті, жити цій дитині чи померти… Для Кенії це не є щось дивне. Демографічно це молода країна, і, грубо кажучи, до дітей немає нікому діла, багато з них, особливо в депресивних регіонах — приречені від народження. Дитяча смертність — шалена. Якщо дитина виживає в перші 5 років, то тільки тоді батьки починають більш-менш піклуватися про неї. Часто помирають батьки, бо — СНІД, малярія, туберкульоз, міжплемінна ворожнеча… А коли діти лишаються сиротами, смерть — це питання часу.

— Ви назвали СНІД, малярію, туберкульоз. А вам самим не страшно захворіти на якусь невиліковну хворобу?
— Про фобії ми вже говорили. Звичайно, ризик є, але є й Господь, Який керує цими процесами. Ми багато разів хворіли на малярію, тиф, бруцельоз. Але вони, слава Богу, лікуються. Здоров’я-то трохи псується, але загалом це не так страшно.

— Менталітет українця й кенійця дуже відрізняється. Як вам вдається порозумітися з людьми і зокрема вашому сину зі своїми однолітками?
— Кроскультурна комунікація — наше все. Якщо її немає, то немає точок контакту, і далі вести якісь справи важко. Щодо дітей — їм якраз порозумітися набагато легше. Тому що стереотипність поведінки в дитячому віці ще не така затверділа, як у дорослих. У разі потреби вони легко відкидають існуючу модель і шукають альтернативу. Дорослим, особливо тим, які мало подорожують, спілкуються тільки з однією етнічно-культурною групою, значно важче.

Культурні проблеми в комунікації — це великий виклик. Ти можеш бути неприйнятим через якусь, на твою думку, дріб’язкову помилку, неправильний вчинок. Але це може виявитися дуже серйозним для цієї культури й спалить усі мости для подальшої співпраці. Тому, перш ніж кудись їхати, потрібно вчитися.

— Дерек Принс писав, що найстрашніше в Кенії — це ідолопоклонство, яке формує менталітет населення. Чи стикалися ви з цим, і чи вдається з ним боротися?
— Явище справді вкорінене на рівні культури й ментальності. Навіть люди, які вже багато років сповідують християнство, читають Біблію, можуть дотримуватися цілого ряду місцевих забобонів, традицій предків, вірити в сили природи, тотеми та анімалізм різного штибу. Така проблема є, і вона дуже серйозна. Пам’ятаю, як члени нашої церкви вчили мене, нового пастора: аби на мене не впало прокляття шамана (який хвости підкидав нам під ворота), то потрібно вийти з дому, повернути обов’язково ліворуч і двічі обійти навколо будинку. Це сидить у них глибоко в мізках.

— Чи доводилося вам у місіонерській діяльності стикатися з явним протистоянням окультних сил?
— Через загальну глобалізацію Кенія все стрімкіше занурюється в секуляризм, світськість. І традиційні вірування потроху втрачають вплив. Наприклад, шамани раніше тримали в страху все село. Вони й досі мають клієнтів, але це вже не мейнстрім.

— Що найбільше втішило вас за час служіння в Кенії і що було найважчим?
— Найбільша радість — це бачити результати своєї роботи. Ми щодня молимося: «Боже, дай нам благодаті побачити плоди служіння ще за нашого життя». Хоча праця з поколінням — це довгостроковий проект, і результат навряд чи може бути, поки покоління не визріє. А сьогодні втіха для нас — бачити, як дитина, яка була приречена, навчається в найкращій школі, потрапляє в трійку кращих учнів свого класу, отримує перспективи.

Засмучує бюрократія й корупція. Здавалося б, приїхали допомогти зробити те, що мала б робити їхня влада, а вони замість того, щоб вийти назустріч — хоча б якимось там штампом, підписом, — роблять усе, щоб ми їх не отримали. Затягують, ускладнюють процес: «Ви ж — білі, у вас є гроші!»

— Якою мовою там спілкуєтеся?
— Кенія — багатоетнічна країна, вона налічує близько 40 племен, кожне з яких має свій діалект. Для того, щоб вони могли порозумітися між собою, є мова суахілі — це суміш арабської, банту, африкаанс… Це перша державна мова. Другою державною є англійська, тому що Кенія до 1963 року була колонією Британії. І в офіційній площині переважно користуються нею. Більшість людей непогано розуміють англійську, але у віддалених регіонах — тільки суахілі.

Суахілі я знаю лише на такому рівні, що можу зрозуміти співрозмовника. Але здебільшого в наших проектах ми все дублюємо — англійська з перекладом на суахілі або навпаки. Це добре ще й тому, що в процесі перекладу місцеві вчать англійську.

— Благовісники в усьому світі говорять про збайдужіння людей до Євангелії. Мовляв, минув час, коли можна було збирати стадіони. Чи є ця проблема в Кенії? Чи є у вас якісь «секрети», якими залучаєте людей на богослужіння?
— Загалом сама ідея збирати стадіони — провальна за своєю суттю. Адже після того з людьми потрібно далі працювати. Інакше це неминуче породжуватиме дрімучий синкретизм — переплетення місцевих вірувань (язичництва, шаманізму) з поверхневими елементами християнства. І це не приведе до бажаних змін. Наше завдання — не просто розказати людям, що є Бог, але навчити їх. Тому стадіони й масові євангелізації ми викреслили зі списку з однієї причини — ми не можемо далі працювати з тисячами людей, які зберемо. Хоча збирати стадіони — це реально. Особливо, якщо пообіцяти обід і безкоштовну футболку. Особистий контакт, дружні довірливі стосунки й можливість бути поблизу, щоб підтримувати у важкі моменти, — це викликає набагато глибшу трансформацію в людині, ніж поверхнева масова євангелізація.
Щодо «секретів», як ви їх називаєте, то для нас є прикладом Ісус Христос, — Він зціляв, годував, виганяв демонів, а тоді проповідував. Неможливо лікувати душі, коли в людей хворі тіла, або вони кілька днів уже не їли. Коли людям допомогти з їхніми ключовими потребами, вони із задоволенням послухають про духовне.

— Колись ви говорили про «мови Бога» і зауважили, що Бог говорить до кожного народу по-різному. Якою мовою Бог говорить до кенійців?
— Мовою добрих справ — це однозначно. Якщо навіть вивчиш суахілі — це недостатня підстава, щоб люди тебе слухали. А коли скажеш: «Прийдіть, ми подістаємо із ваших п’ят хробаків, які вас мучать», і під час допомоги засвідчиш про Божу любов — народ буде тебе слухати й буде тобі вірити.

— Мова добрих справ потребує фінансів. Де ви їх берете?
— Ми маємо ряд донорів (деякі з них анонімні), які в грошовому еквіваленті інвестують нам свій час. Наприклад: людина витратила певний час, щоб заробити 100 грн, і передала їх на Африку. По суті — вона передала не гроші, а час, який вирішила потратити на добрі справи. Значна частина пожертв генерується через інтернет. Допомагають церкви й окремі люди з України і світу.

Також маємо проект «Альтернатива відпустці». Люди, які можуть дозволити собі таку «відпустку», приїжджають до нас за власний кошт, щоб попрацювати волонтерами, побачити, як усе влаштовано, вкласти частинку себе в служіння, в дітей. І це для нас велика допомога.

— Як ви влаштували свій побут? Наскільки він відрізняється від вашого побуту в Україні?
— Побут витікає не стільки з наявних можливостей, скільки з уявлень людини про те, яким він має бути. У нашому регіоні багато хто вже має можливість будувати з цегли. Але люди століттями жили в наметах із пальмового листя — і далі живуть. Те саме і з українцями. Ми живемо в будинку, який облаштований так, щоб нагадувати батьківщину, те, до чого ми звикли. Для мене важливо в кінці важкого дня відпочити душею в домашньому затишку. Дівчата навіть постелили килими й тюлі повісили.

— Якщо людина, яка жертвує фінанси, насправді інвестує свій час, то чи можна її вважати місіонером? Чи можна бути місіонером в Африці, живучи в Україні?
— Абсолютно. Тому що видима частина, яку здійснюємо безпосередньо ми — тільки вершина айсберга. Ми можемо це робити в такому масштабі тільки тому, що інші люди підтримують. Наприклад, школа, яка є нашим основним пріоритетом як найефективніше знаряддя впливу і розвитку — дуже недешеве задоволення. Це 150 дітей, 5-6 вчителів та інший персонал, різні супутні витрати… Тому ми жодним чином не позиціонуємо, що це тільки наша праця. Ми просто розпорядники інвестованого іншими часу.

— Таке трактування руйнує стереотип про місіонера як про людину, яка поїхала в далекі країни для проповіді Євангелії. Що ж таке «місія» у вашому розумінні?
— У широкому контексті місія — це виконання доручення, завдання. Бог доручив нам проповідь Євангелії. А ми виконуємо — кожен у своєму форматі. Для того, щоб один винищувач п’ятого покоління перебував у повітрі, потрібно 800 чоловік наземного персоналу в активній робочій фазі. Так само і з місіонерством.

— Тобто місія — навіть не якась окрема справа, а стан життя християнина. Чи готові ви в цьому стані провести все своє життя в Кенії?
— Чи Кенія — на все життя? Скоріше, ні — тому що ми зацікавлені якраз у такому результаті, коли люди, у яких вкладаємо, на якомусь етапі вже можуть самостійно продовжувати справу. Така собі індивідуальна репродукція. Коли запущений тобою процес може працювати вже без твоєї участі, а ти можеш рухатися далі за Божим покликом. Віримо, що цей момент настане, це було б доречним логічним закінченням місії.

— Які добрі зміни ви вже бачите навколо? Чи припускаєте, скільки потрібно часу, щоб Кенія стала християнською?
— За статистикою в Кенії вже домінує християнство, але через неправильну кроскультурну комунікацію, відсутність здорового вчення воно дуже «африканське», номінальне. Поняття гріха, святого життя, слідування за Богом — відсутнє начисто. Якщо на автомобіль радянського виробництва почепити значок від мерседесу, він не стане іномаркою. Потрібно починати із заводу-виробника, викинути старі лінії, поставити нові, запустити нові процеси — ось це призведе до змін, а не зміна назви. Чи відбудеться це у глобальному масштабі — я не знаю. Хочеться вірити, що зміни, причиною яких є ми, стануть початком більших змін.

— Чи стикалися ви у своїй практиці місіонерства з очевидними дивами?
— Християнам властиво шукати таких надприродних див, як воскресіння з мертвих, зцілення невиліковних хвороб… Але для нас чудо — це коли до появи місії поліція боялася заїхати в цей район, а сьогодні навіть ввечері можна пройтися нашими нетрями (тільки швидко). Чудо — коли закриваються точки самогоноваріння, коли люди беруться за розум. Такі чудеса ми бачимо постійно.


— На що ви націлюєте дітей, якими опікуєтеся? На чому акцентуєте?
— Ці діти мають доступ до якісно вищої освіти, медицини, догляду, ніж інші. І ми кажемо їм: «Недарма так сталося, напевно, Бог має для вас якісь важливі плани. Тому будьте особливо наполегливими в навчанні, відповідальними». Намагаємося прищепити їм у першу чергу людяність. Діти змінюються від інформації, яку отримують. У церкві ми маємо 3-4 години на тиждень безпосереднього контакту з ними, у школі — 8 годин на день.

— З якими словами ви хочете звернутися до українців?
— Я поділяю розвиток людини на два етапи. Від життя у споживацькій ментальності — до того моменту, коли вона вже готова продукувати. Так-от біда українців, на мою думку, в тому, що ми все чекаємо, поки хтось прийде й щось зробить. Нам усі винні. Але якщо подивимося на більшу частину світу, то побачимо, що ми маємо вже досить багато (і матеріальних благ, і інтелектуальних цінностей, і духовних якостей) і давно можемо допомагати іншим. Ідея Ісуса Христа: «Блаженніше віддавати, ніж приймати». Коли віддаєш, ти сам розвиваєшся і стаєш щасливим. Тому закликаю перестати жалітися на власну долю, а почати продукувати.

За матеріалами передачі «Вірую», ведуча Людмила Бендус

Благовісник, 2,2021