Благовісник

Медичні місіонери ХХІ століття

Місію у бідні країни, зони стихійних лих та війни здебільшого можна описати фразою «не словом, а ділом». Перш ніж проповідувати голодному, його потрібно нагодувати, бідного одягнути, хворого вилікувати…

Хто такий лікар-місіонер? Які країни сьогодні найбільше потребують благодійної медичної допомоги? Як благовістити через справи милосердя? Про це та інше розповідають лікарі, які побували в місцях, де люди помирають навіть від апендициту, оскільки медична допомога для них недоступна.

Павло Сілковський: «Ми приймали пацієнтів у шаленому темпі!»

Побувавши в бідних країнах — Гаїті, Кенії, Мексиці — з медичною місією, я побачив справжню потребу в лікарях. Через вбогість населення проблем зі здоров’ям там набагато більше, а доступ до медицини майже відсутній. Люди навіть не мають з ким порадитися. Тому, коли приїжджають медики, людей стільки сходиться! Ми приймали пацієнтів у шаленому темпі. За день — до 500 чоловік (один лікар — до 50 чоловік). І все одно від сходу до заходу сонця не встигали проконсультувати всіх бажаючих. Фактично, це праця на виснаження. Але оскільки великі кошти витрачаються на дорогу, хочеться максимальної віддачі. Зрозуміло, що в цих поїздках я працював виключно як лікар. Душпастирською роботою, проповіддю Євангелія займалися окремі люди.

Ми працювали там, де є місіонерські точки — цим самим підтримували служіння місцевих місіонерів. Поки йде прийом пацієнтів, люди цілий день чекають своєї черги. Тим часом місіонери мають можливість займатися благовістям — спілкуються, співають… Та й загалом подібне служіння створює позитивний авторитет навколо християн. Крім медиків, так само їздять команди, які бурять свердловини, волонтери дитячого служіння тощо.

Цікаво, що такі поїздки дуже часто в житті трапляються випадково. Все почалося з того, що мене запросили в Сполучені Штати викладати у біблійній школі як лідера молодіжного служіння. Вже там познайомився з людьми, які займаються місіонерськими поїздками. Вони розповідали тоді про Гаїті, я собі слухав і думав: цікаво було б туди поїхати…

А в 2010 році в Гаїті стався дуже потужний землетрус, під час якого загинуло кілька сотень тисяч людей. Країна бідна, загиблих навіть не встигали ховати. І на додачу почалася ще й епідемія холери. Тих, хто вижив після землетрусу, косила холера. Потреба в медичній допомозі була — ну дуже велика! Не пам’ятаю, чи я сам запропонував поїхати, чи до мене звернулися. Але саме таким чином я вперше поїхав на місію. Організатором його було американське міжцерковне служіння Slavic Full Gospel Church Ministry. Вони працювали в Гаїті вже тривалий період. З тих пір я п’ять разів був у Гаїті, тричі — в Африці, двічі — в Мексиці.

Найнебезпечніші умови були в Гаїті. Там влада ніби є, але фактично немає. Процвітає анархія. Поліція є, але ніхто її не слухає. Цікаво, що на цьому острові знаходиться дві країни — Домініканська республіка і Республіка Гаїті. В Домінікану всі їдуть відпочивати, там багато курортів. А Гаїті входить до переліку країн, які «переконливо не рекомендують відвідувати». Тому туди їдуть здебільшого місіонери. Пам’ятаю, що з нами в літаку, напевно, 80-90% пасажирів були представниками різних місій, здебільшого американці. Але вони служать головним чином у столиці. А слов’яни небезпек не бояться! Ми добиралися в такі хащі в глибині острова, куди інші не доїжджали. Їхали такими слизькими гірськими ґрунтовими дорогами без жодних обмежувачів, що злетиш — і ніхто тебе ніколи не знайде. Старалися вночі не переїжджати, але деколи все одно доводилося. А це ризиковано, тому що багато бандитів, які знають, що в білих людей є чим поживитися. Одну групу місіонерів, які були перед нами, так і перестріли. Погрожуючи зброєю, забрали гроші, цінні речі, добре, що живими лишили.

Допомагали в одній лікарні, яка була заповнена хворими на холеру. Це дуже небезпечна інфекція. Звичайно, коли збоку на це дивишся — виглядає дуже страшно. Але коли потрапляєш всередину — просто виконуєш свою роботу, і там вже немає особливого страху.

Ці поїздки дуже змінили мене і мій світогляд. Був період, коли я був дуже незадоволений. Провчився чотири роки в медколеджі, потім шість років в університеті, плюс ще два роки в інтернатурі — всього 12 років пішло на освіту. Стільки старався, а прийшов на роботу — на мізерну зарплату. Колеги якось виживали за рахунок хабарів, а мої моральні переконання не дозволяють цього робити. У мене навіть від цього трохи депресія була. Хотілося емігрувати кудись подалі. А після Гаїті я повернувся щасливою людиною. До цього дивився на Європу, Америку і думав, що гірше, ніж в Україні бути вже не може. Але насправді ми тут просто жируємо! Я каявся перед Богом. А коли ще трохи поїздив, то зрозумів, що таких неблагополучних місць на землі дуже багато.

Після місіонерських подорожей я став значно впевненіший як лікар. Отримав досвід лікування екзотичних хвороб у військово-польових умовах, коли мусиш використовувати всі наявні підручні матеріали. Після такого працювати в комфортних умовах стає досить легко.

Загалом, служіння лікаря — це перш за все проповідь ділом. Ісус Христос не втручався в особистий простір людей Своїми проповідями. Він жив так, що вони самі приходили до Нього, у них виникало багато питань. І тоді Він починав проповідувати. Я перейняв для себе цю модель — жити так, щоб у людей виникала зацікавленість, щоб вони самі підходили і запитували.

Коли почав працювати в лікарні, я побачив людей у стресі. Вони не завжди адекватно сприймуть, якщо в такий момент підходити до них з проповідями. Але Бог дав мені інше служіння. Я його не шукав, до мене самі підійшли деякі мої друзі і запитали: «Чи знаєш ти дітей, яким необхідна допомога з оплатою лікування?» І вони стали виділяти кошти для допомоги таким пацієнтам. Коли я бачу, що людина в розпачі, не знає де взяти кошти на лікування, то маю можливість допомогти. Я попереджаю, що це не мої гроші, просто є друзі, які вірять у Бога і яким не байдужі ваші проблеми і страждання. Як правило, після такого люди розчулюються, починають плакати, запитують: «А що ж це за люди?» І тоді є можливість розповісти. Можу сказати, що така місія приносить плоди.

 

Вадим Шеревера: «Коли потрапляєш в Африку, вона потрапляє в тебе!»

Мрія про Африку зародилася ще в дитинстві. Коли сидів із сачком на березі Сапалаївки, ловив тритонів, пуголовків, плавунців, нахромлював жучків і метеликів на шпильки… Я дуже любив біологію, книги про тварин, перечитав, напевно, усього Даррелла (це натураліст, який ловив тварин у зоопарки по всьому світу). І найяскравішим з усіх континентів мені здавалась Африка. Це ще не була осмислена мрія, швидше підсвідома.

Більш чітких обрисів думка про Африку набрала вже в дорослому віці. Був час, коли я вів у с. Мальоване недільну шкілку. На одному уроці ми говорили про те, що кожен має якісь мрії, і добре відкривати їх перед Богом. І вже тоді, розповідаючи дітям про своє бажання, я говорив, що молюся і вірю, що Бог його здійснить. Щоправда, я не сподівався, що це відбудеться так швидко. Уже через рік квитки були в руках, і я просив дітей молитися за мою подорож в Африку.

Якщо бути щирим, то мені у першу чергу хотілося просто поїхати, побачити, здобути нові враження і новий досвід. Разом із тим, я розглядав це як місію, хотілося послужити там, де зможу бути корисним.

Зараз я думаю, що це Бог заклав у мені це бажання. Воно мене мотивувало робити певні кроки до його здійснення. Було багато мрій, але вони настільки не захоплювали. Були запрошення в інші країни, але вони не мали особливого відгуку в серці. Я дуже багато думав, говорив про Африку, вчив англійську мову. Усі мої друзі про це знали. І, зрештою, я отримав пропозицію поїхати.

У мене є друг, Володимир Романюк, який був пастором слов’янської діаспорної церкви в Канаді. Його дружина була місіонеркою в Руанді. А зараз вони поїхали на місію в Камбоджу. До речі, саме через нього я навернувся до Бога — ще коли ми разом навчалися в медінституті в Україні. І от, ще перебуваючи в Канаді, він отримав запрошення в Африку, де потрібна була допомога лікарів. Але у той момент він був зайнятий і не міг поїхати. Знаючи моє бажання, запропонував проспонсорувати цю поїздку для мене. Звичайно, я не зміг би поїхати за свій кошт (потрібно понад $1000 лише на квитки).

Найцікавіше, що ця пропозиція застала мене зненацька. Подібно як церква молилася за Петра, а потім не повірила, коли він постукав у двері. Коли мені сказали, що за місяць маю бути в Африці, я навіть злякався. Мріяти легко… А коли до діла — купа невирішених проблем, переживань. Це ж не на кілька днів їдеш, а на кілька місяців! Молився: «Боже, а може то я собі це все придумав?» Навіть поїхав до знайомої пророчиці, і отримав таке слово: «Молися до Мене, і ти з дня в день утвердишся у своєму рішенні». Так воно і сталося.

До речі, зрештою, я поїхав не від тої місії і не в те місце, куди запрошували Володю. Плани змінилися, і я поїхав від місії «Содействие» в м. Кісуму (Кенія). Це справді було від Бога — мене гарно прийняли, і було дуже приємно служити разом з їхньою командою. До мене функції медиків там доводилося виконувати людям без відповідної освіти, тому вони зраділи, коли я взяв цю частину праці на себе.

Загалом, я сказав би, що місіонер — це все про все. Незалежно, чи ти лікар чи вчитель… Тобі доводиться робити все, що ти можеш — готувати їсти, дивитися за дітьми та інші поточні справи. Ну і разом з тим — при потребі служити своєю професією. Так би мовити, коли кравчиня не фасує рис, вона шиє форму.

Доводилося багато вчитися, адже в Україні я не стикався з багатьма захворюваннями, характерними для Африки. В чому не мав досвіду, радився з місцевими лікарями. Наприклад, там я вперше побачив черевний тиф. Прийшов чоловік в гарячці, неначе п’яний, сів на ґанку і спить. Розбудили, а він знову непритомніє. Ми його на мотоцикл — і в лікарню. Там його оглянули і кажуть: «Це просто тиф. Дайте йому антибіотики і все буде гаразд». Так і сталося.

В Африці дуже багато СНІДу, туберкульозу… Були й інші специфічні моменти. Наприклад, звичайна алергія. На білій шкірі яскраво видно червону висипку. А спробуй-но роздивитися на чорній шкірі такі собі невеликі випуклості... Хоча, коли ти маєш попередній лікарський досвід, про дещо здогадуєшся інтуїтивно.

Засновники місії — вихідці з харизматичної общини м. Суми. До речі, в Африці я став цінувати церкву в її різноманітності. Навчився у них багатьох хороших речей, яких не бачив у п’ятдесятницькій деномінації. Я не настільки як вони довіряв Божому Слову. Я бачив, як вони з повною вірою молилися за зцілення людей. Також мені сподобалася їхня позиція в лікуванні. Вони радили обов’язково в кінці прийому молитися. По-перше, щоб Бог мав можливість діяти надприродно, і в людей зростала віра. По-друге, щоб знали, що ми їм допомагаємо не в ім’я доброти, а це Бог про них піклується. Щоб у всьому прославлявся лише Христос.

Я зрозумів, що християни ведені Святим Духом, не роблять добра заради добра. Часто, служачи людям з інвалідністю в українських церквах, спостерігав, що справи милосердя сприймаються більше як обов’язок. Але тільки Бог знає всю глибину проблеми. І тільки люди, ведені Його Духом, можуть полюбити, зрозуміти і допомогти, відчувши біль інших. Місія, в якій я служив, має такий підхід: бачимо потребу — намагаємося з Божою допомогою на неї відповісти. І так відбувається справжній дотик до людини, серце до серця.

Спочатку вони побачили, що багато бездомних дітей — організували сиротинець. Потім відкрили безкоштовну школу. Африканець, який не має освіти, приречений працювати, по суті, за харчі. Робити щоб їсти, їсти, щоб робити. Також вони відкрили доступ до медичної допомоги. Створили клуб для дівчат, щоб вберегти їх від проституції, яка там процвітає.

Звичайно, благовістя не обмежується лише добрими ділами. Місіонери вчать людей сприймати Бога не просто як джерело благ, а як Отця, Який їх любить, хоче мати особисті стосунки. Часто в Африці на білих людей дивляться, як на благодійників, від яких можна щось отримати. І Бога сприймають так само. Кенія взагалі вважається християнською країною, навіть переважно протестантською. Але, на мою думку, в людей часто неглибока віра, формальна.

Мені здалося, що більшість населення через бідність мають принижену гідність. Дуже відчувається класова нерівність. Люди на тебе дивляться знизу вгору. Це мені дуже не подобалося. Хоча нам їх ніколи по-справжньому не зрозуміти. Ми приходимо додому, приймаємо душ, їмо борщ, лягаємо в чисту постіль. А вони лягають в ліжко з плетеної лози, повне клопів, в глиняній хатині з одної кімнати, розділеної навпіл, де одночасно живуть батьки, діти і онуки. І це до того ж не їхнє житло, а орендоване в лендлорда. Хоча при такій вбогості вони дуже життєрадісні. Чого тільки варті їхні похорони. Як казав мій друг Сергій Карабін, наші християнські весілля не такі веселі, як їхні похорони!

Ще один особистий урок, який я виніс з місії — внутрішні проблеми людей не залежать від географії. Тобто, яким ти був в Україні, таким самим будеш і в Африці. Від себе не втечеш.

Враження, звичайно, лишилися дуже яскраві. Культура, колорит, природа, люди, міста — взагалі палітра кольорів зовсім інша, ніж у нас. З небезпеками від хижаків чи отруйних комах я майже не стикався. На безпечній відстані бачив змій і варанів. Єдине, що клопи заїдали.

Я був в Африці два рази і обидва рази не хотілося вертатися. Навіть запитував Бога, чи не повинен тут лишитися назавжди. Поки що так і не отримав чіткого розуміння. Але кажуть, коли ти потрапляєш в Африку, то вона потрапляє в тебе. І це правда!

"Благовісник", 4,2020