Діти індійських нетрів

Ось уже понад 13 років Стен і Лана, засновники та керівники місії «Ісус без кордонів», служать в Індії. Проекти, започатковані цією місією, за цей час стали чудом, яке змінило життя багатьох людей. Борючись із експлуатацією та работоргівлею, будуючи дитячі будинки та Божою любов’ю змінюючи людські серця, місіонери особливу увагу приділяють роботі з дітьми.

«Коли ми вперше побачили індійських дітей, — каже Лана, — найбільше, що нас вразило, їхні неймовірно сумні очі. Це дивно, що дуже маленькі діти майже не посміхаються». — «На їхніх очах відбивається духовна печать індуїзму, — додає Стен. — Часто їхні очі обведені чорним. Це зроблено не для краси, а для того, щоб відігнати від них злих духів. На обличчі декого з них намальовані червоні цятки, що означає, що їхні батьки сьогодні поклонялися ідолам і злі духи не мають доступу до дитини. Це виглядає дуже страшно. І самі діти живуть під неймовірним тиском марновірства їхніх батьків».

Тому саме діти привернули особливу увагу місіонерів, які за Божим покликом приїхали для служіння в Індію у 2003 році. І саме для служіння цій категорії суспільства місіонери прикладають багато зусиль. «Окрім того, що діти тут переживають неймовірний духовний тиск, — розповідають місіонери, — їхні фізичні та душевні потреби також часто незадоволені. Вони недостатньо харчуються, тому дуже худенькі та виснажені. Також вони не отримують достатньої кількості любові й турботи. Вони не мають змоги навчатися, а отже й не зможуть у майбутньому краще влаштуватися в житті. В Індії процвітає торгівля дітьми, як хлопчиками, так і дівчатками, які часто потрапляють в сексуальне рабство. Особливо дівчатка, вони небажані у своїх сім’ях, тому що за них треба платити сім’ї нареченого».

Тобто діти — це найбільш незахищена суспільна група в Індії. Ситуація набула особливого загострення після жорстоких переслідувань християн у липні 2008 року. Не тільки діти з сімей індуїстів, але й діти християн опинилися в небезпеці. І тому після того, як хвиля антихристиянських гонінь прокотилася штатом Орісса та іншими штатами Індії, Бог через сон промовив до сердець місіонерів Стена й Лани. Він звелів їм потурбуватися про дітей з християнських сімей, які втратили своїх батьків під час гонінь. Перша пожертва для будівництва притулку цим дітям прийшла від восьмилітньої дівчинки з далекого містечка на півночі Росії. Згодом цей проект підтримали й інші люди. І так в Оріссі з’явився «Дім Батька» для хлопчиків і дівчаток, у якому діти отримали батьківську любов і турботу. Під час гонінь ці 18 хлопчиків і 12 дівчаток пережили жорстокі переслідування: вони змушені були залишити свої доми, жити в джунглях в антисанітарних умовах. Деякі з них на власні очі бачили, як їхні будинки були пограбовані та спалені, а батьки та члени їхніх сімей жорстоко вбиті.

Зусиллями місіонерів, а також небайдужих людей, які підтримали цей проект матеріально, було відкрито першу християнські школу «Еммануїл» в Оріссі, у якій нині навчається 20 учнів. «Центр спасіння» для обездолених дітей, який згодом був побудований у Делі, має на меті надати допомогу дітям із сімей, які живуть у нетрях. А таких сімей — половина в 16-мільйонному місті. Діти цих людей живуть впроголодь, не відвідують школу, не вміють ні читати, ні писати.

Щоб допомогти жертвам сексуального рабства було відкрито «Дім спасіння» в Гімалаях, у якому нині перебуває 24 дівчинки. Дім «Божа любов» у Кералі для хлопчиків має на меті допомогти покинутим хлопчикам знайти притулок у житті. Деякі з цих дітей сироти, деякі потрапили в цей дім з неблагополучних сімей, але нині 40 діток мають дах над головою й усе необхідне для життя.

Завершено також будівництво «Дому віри» в Делі, і тепер двері цього дому відкриті для бідних та обездолених дітей.

Пропонуємо вашій увазі розповіді місіонерів про їхню працю з дітьми, про їхні кроки назустріч закоренілому в язичництві індійському народові, який так потребує світла Божої любові.

150 доларів, які змінили світ

Знову перехрестя… Ми їдемо в критому брезентом триколісному тарантасі без дверей. Від цих прохачів нікуди не дінешся. Вони простягають свої брудні маленькі рученята, намагаючись доторкнутися до нас і викликати відразу й бажання позбутися їх. За свої недовгі 5-7 років життя вони вже встигли засвоїти, що тільки так, нахабно і з нахрапом, можна випросити декілька монеток.

На руках в одного з прошаків немовля. Його, як ляльку, тягають за собою під неймовірно палючим сонцем. Воно вже не кричить, губи злиплися від спраги, здається, що знепритомніло, а може й померло… Але ніхто на це не звертає уваги. Для вуличної ватаги прошаків немовля — це просто інструмент, наживка, щоб викликати жалість у перехожих…

Нетерпеливо сигналячи, потік машин рушив уперед. Брудні діти залишилися позаду, і пасажири полегшено зітхнули — ніхто більше не докучає їм, не торкається своїми брудними руками. Можна влаштуватися зручніше й спокійно подорожувати до наступного перехрестя.

«Добре, коли в Індії відбуваються землетруси, — розмірковувала одна наша знайома, яка належала до вищої касти, — всі ці вбогі гинуть, і нам не треба думати, що з ними робити». Не дивно, що фашизм так багато запозичив з індуїстської філософії.

…Сни мають значення. Якщо це сни від Бога, вони відкривають новий напрямок у житті. Одне — коли ти молишся й просиш Бога за цих обездолених сиріт, інше — коли Бог відповідає тобі: «Ти повинен перейнятися цим і відкрити дитячий будинок». Ви коли-небудь відкривали дитячий будинок? Як би ви почувалися, якби Бог промовив до вас одного разу й сказав, що ви повинні взяти на себе відповідальність за тих, хто нікому не потрібен?

Прокинувшись одного ранку, ми були неймовірно схвильовані. Сон був надто незвичайним, щоб не звернути на нього увагу. Неможливо залишитися таким, яким був, коли Бог у сні каже тобі: «Я — Отець сиріт. Візьміть тих, хто нікому не потрібен, і потурбуйтеся про них. Відкривайте дитячий будинок».
У той же самий час ввечері далеко в засніженій Росії маленька дівчинка Даша молилася разом зі своєю мамою за сиріт, батьки яких загинули під час недавніх антихристиянських гонінь в Індійському штаті Орісса. Спонукана співчуттям до цих нещасних дітей, восьмирічна Даша побігла в суміжну кімнату і принесла свою скарбничку. Вона взяла все, що в неї було — 150 доларів, і попросила свою маму передати ці гроші на допомогу сиротам. Здивована таким вчинком своєї крихітки, мама зателефонувала нам і розповіла, що сталося. Ні дівчинка, ні її мама нічого не знали про наш сон і наші плани. Коли вони зателефонували нам в Індію, ми були так натхнені явним підтвердженням нашого сну, що прийняли рішення починати проект негайно.

Пам’ятається, як ми радісно ділилися тим, що починаємо дитячий будинок із кимось із наших родичів. «Ось це славно! — почули радісну реакцію. — А скільки у вас є для цього грошей?» — «Уже 150 доларів!» — відповіли ми. Зависла пауза. Але ми знали що проект, що почався так надзвичайно, просто приречений на успіх. Насьогодні ми змогли взяти 25 дітей — і дуже натхнені таким результатом, хоча ще так багато нікому не потрібних дітей на вулиці.

Прийняти одне дитя, щоб змінити світ

Стомлені й змучені після безсонної ночі, проведеної в нашому незручному квадратному джипі, ми вилізли з машини перед обдертими залізними воротами. За воротами виднілася колись красива будівля пасторського центру. Тепер вкрита кіптявою й розграбована, вона дивилася на нас порожніми очницями розбитих вікон. З’їжуючись від колючих ворожих поглядів індуїстів навколо нас, ми увійшли на обнесену високою цегляною огорожею територію центру.

Протягом всієї нашої подорожі ми бачили одну й ту ж картину: спустошені обгорілі руїни, які були колись будинками християн, зруйновані церкви, біженців, які живуть у наспіх зроблених куренях і дірявих наметах. Зупиняючись біля їхніх таборів, ми підходили до наших братів і сестер у Христі й розмовляли з ними. На очі багатьох, і чоловіків, і жінок, наверталися сльози. Усі розповіді були однакові: «Скажений натовп увірвався вночі в будинок. Сусіди-індуїсти розграбували все цінне. Тих, хто не встиг утекти в джунглі, убили. Жінок і дівчат зґвалтували».

Ми дивилися на цю страхітливу картину горя й відчаю, і дедалі більш чітко розуміли той кошмар, що пережили діти, які нещодавно прибули в наш дитячий будинок. Вони не просто втратили батьків. Вони бачили, як їхніх батьків убивали, як ґвалтували їхніх матерів і сестер. Вони рятувалися втечею, їхні батьки тягли їх на руках, а безжальний натовп із улюлюканням гнався за ними. Вони пережили безсонні ночі в задушливих диких джунглях, що кишать зміями, малярійними комарами й хижими звірами. Протягом багатьох днів вони харчувалися тим, що потрапило, або не їли взагалі.

Я дивився на наших дітей, ситих, чистеньких, у новому одязі. На дітей, яких Господь показав нам уві сні кілька місяців тому, — сон став реальністю. На дітей, яким повернули майбутнє й надію. І думав: «Чому одні безжально вбивали цих дітей, а інші ризикували своїми життями, щоб врятувати їх? Чому для одних ці діти абсолютно нічого не значать, а інші готові пожертвувати останнім, щоб допомогти їм? Де проходить ця межа, яка відділяє життя для себе й життя для Бога?» Ісус відповів на це питання дуже просто: «Хто прийме одне таке дитя в ім’я Моє, той Мене приймає» (Мт.18: 5).

Що чекає на жінку, продану на примусову проституцію своєю сім’єю?

Вона зобов’язана народжувати дітей від клієнтів, тому що народжені в борделі діти — це безкоштовний товар, який у майбутньому принесе прибуток сутенерам. Кожна жінка знає, яка доля чекає її синів: вони стануть наступним поколінням сутенерів або євнухів. А невинність їхніх дочок буде продана за копійки якомусь пройдисвітові, або ж дівчатка будуть зґвалтовані якимось клієнтом. Уся розпуста відбувається в одній кімнаті з дітьми, тому щоб захистити їх, жінки із найменшого віку дають їм алкоголь, від якого діти занурюються в п’яне забуття.

Жодна дитина не дізнається, хто її батько, адже батько — це випадковий хтивий клієнт. Дочки повторять історію життя своїх мам. Щоб розірвати коло прокляття, наша команда протягом довгого часу вибудовує відносини з цими жінками, після чого мами підписують документи в юристів і віддають дітей у наш «Будинок порятунку». Ми побудували будинок, у якому проживають наші дівчатка, яких Господь урятував від знущань і насильства. Це чиїсь майбутні дружини й мами, які виховають наступне покоління в Христовій науці. У всіх поламане дитинство, але старші дівчатка вже прийняли хрещення!

Бездомні діти Індії. Як їм допомогти?

Коли перший раз ми приїхали до Індії, одне з найяскравіших, але негативних вражень справили на нас бездомні вуличні діти.

Якось віз нас моторикша, і на одному з перехресть підбігає чотирирічна обірвана дівчинка зі страшно скуйовдженим волоссям. У мене була розпочата пачка печива — і я віддала її цій дитині. На мій превеликий подив ця маленька дівчинка прийшла в дику лють і жбурнула в нас це печиво, відчайдушно кричачи, що їй потрібні гроші. Якщо чесно, я втратила дар мови, оторопівши від такої поведінки дитини. Через якийсь час ми багато дізналися про життя безпритульних і про бездушних дорослих, які керують малолітніми бандами, вимагаючи, щоб діти ввечері приносили певну суму грошей, а тих малюків, яким так і не вдається випросити її за день, жорстоко б’ють.

Проїжджаючи по вулицях Індії ми постійно натикаємося на одну і ту ж безпросвітну картину: абсолютно роздягнені малюки повзають у багні, час від часу засовуючи собі в рот якесь дрібне смердюче сміття. Єдиний «одяг», у який одягають малюків із нетрів — це тонка чорна мотузочка навколо живота. Нетрі просякнуті багаторічними випорожненнями хворих тварин і людей, але це не лякає їхніх матусь, які так само були виховані своїми батьками в смердючих нетрях. Їхні голопопі немовлята вбирають бруд і хвороби поколінь у свої м’які рожеві тільця, сидячи на огидно смердючій землі й запихаючи собі в рот всяку бридоту.

Індійські міста переповнені нетрями. Хатини неписьменних бідняків погано захищають і від спекотного сонця, і від дощу, і від вітру. Люди, що живуть у цих районах, неймовірно бідні. У таких хатинах дуже убога обстановка, часто на підлозі лежать тільки брудні тонкі циновки, на яких люди сплять. Час від часу ми спостерігаємо, як жінки сидять на вулиці, вичісуючи вошей один у одного й у дітей. А якщо є якась річка, то її береги всіяні бідняками, ураженими всілякими хворобами. Люди п’ють некип’ячену воду, бо, щоб розпалити багаття, потрібно добути десь дрова. Але якщо дрова є, то краще їх використати для приготування мізерної їжі.

Діти нетрів, чи дійсно Царство Боже належить їм?

Ісус сказав до Своїх учнів: «Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм, бо таких Царство Боже. І, обнявши дітей, поклав руки на них і благословив їх» (Мр.10:14-16).

Через деякий час ми відчули Боже повеління розпочати працю в нетрях. І нещодавно ми провели там біблійний урок для дітей. Ми такі раді, що Господь благословив нас, і це служіння пройшло просто чудово!

На урок зібралося близько 30 дітей і з десяток дорослих. Діти прийшли навіть із сусідніх нетрів. Ми насилу знайшли більш-менш чистий клаптик землі для проведення зібрання. Усе навколо було страшно загиджено випорожненнями тварин і людей (жителі нетрів не будують туалетів, а ходять куди хто). Усі діти сиділи на землі. Майже всі вони були жахливо замурзані, нечесані й немиті, у брудному старому одязі.

Під час нашого служіння навколо нас паслася неймовірна кількість свиней, курей і навіть прив’язаний до дерева козел. Поруч тік невеликий смердючий струмок нечистот. Наші голоси заглушало ревіння машин (нетрі поруч з автострадою), тож нам доводилося розмовляти так голосно, як тільки могли.

Ми розпочали наш біблійний урок і розповіли дітям про створення світу, про те, що Ісус — Творець усього, і ми повинні славити Його. Діти охоче вивчили християнську пісню на гінді. З 30 присутніх на уроці дітей, 20 не ходять у школу, тому ми вирішили навчити їх читати й писати їхньою рідною мовою — гінді. На цей раз ми вивчили дві літери (всього їх близько 250). Потім провели короткий урок англійської мови у вигляді гри й закінчили все молитвою.

Усі присутні були дуже задоволені. Після служіння діти оточили нас щільним колом, і ми всі разом із задоволенням заспівали пісню про Творця ще раз. Підлітки ставили нам різноманітні питання. І було видно, що нікому не хочеться розходитися. Здалеку ми чули дітей, які голосно виспівували щойно вивчену нову християнську пісню...

Коли ми йшли в ці нетрі, нас не лякали сморід і бруд. До цього ми вже звикли. Єдине, про що ми переживали, — чи зможемо нормально провести служіння на гінді, адже в нас немає перекладача, а наше знання цієї мови ще далеке від досконалості. Люди в нетрях зовсім не розмовляють по-англійськи, їхня рідна мова — гінді. Але ми вдячні Богові, що все пройшло добре, хоча після цього служіння ми відчували себе геть виснаженими.

Ісус сказав: «Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм», а потім Він додав щось ще більш значуще: «Бо таких Царство Боже». Чи дійсно Ісус мав на увазі те, що сказав? Чи справді дітям нетрів належить Царство Боже? Чому тоді вони не мають можливості почути Благу Звістку? Чому вони не мають можливості пережити благословляючий дотик Ісуса? Що є перешкодою, яка не пускає дітей нетрів до Ісуса? А раптом цією перешкодою є ми самі?

Коли ми вибираємо комфорт замість покликання, страх замість віри, самовдоволення замість пошуку — ми стаємо цією перешкодою, яка закриває іншим шлях до спраглого всіх благословити Ісуса. Діти нетрів чекають на тих, хто стане для них провідниками в Царство Боже. Можливо, вони чекають на тебе?

Підготувала Ольга Міцевська

"Благовісник", 4,2016