Історичні постаті

Прошення, загартоване, концтабором

Слова можуть бути як засобом примирення, так і лютими його ворогами. Вони можуть зціляти і ранити, мирити і розділяти. Християни, маючи такий безцінний скарб у своєму житті, не повинні нести руйнування чи поділи. Люди чекають, що ми їм дамо той скарб, який маємо самі. Несіть іншим слова примирення, і хай вони знайдуть найбільший зі скарбів.
Коррі тен Бум

Голландка Коррі тен Бум народилася 15 квітня 1892 року. Буми завжди відрізнялися побожністю і активною доброчинністю серед бідняків міста Гарлема. Сім’я жила у маленькому будиночку, на першому поверсі якого дідусь Коррі Віллем тен Бум відкрив годинникову майстерню. Коррі стала першою жінкою в Голландії, яка у 1923 році отримала патент годинникаря.

Під час війни Буми переховували євреїв і студентів, які відмовилися співпрацювати з нацистами, а також членів опору. Вони врятували життя близько 800 євреям. Під час обшуків гестапо так і не знайшло тайник. Та сім’ю все ж заарештували. Батько помер через десять днів після арешту. Сестра Коррі Бетсі загинула у концтаборі. Зник відправлений на каторгу племінник Коррі Християн, якому було тоді 24 роки.

Родина Бум

Після війни жінка купила колишній концтабір і організувала в ньому притулок для тих, кого війна позбавила даху над головою. Вона почала проповідувати цим людям про прощення. І з цією вісткою за 32 роки об’їхала 60 країн, почавши з Німеччини. З 1977 року жила в США, в Південній Каліфорнії. На початку 70-их вийшла її книга «Сховище», яка невдовзі стала бестселером. Трохи пізніше, вже після смерті авторки, був знятий фільм з однойменною назвою.

Померла Коррі у день свого народження 15 квітня 1983 року. У 1988 році її дім став музеєм, який організував фонд Коррі тен Бум.

* * *

«Це чудовий дім для підпілля», — сказав містер Сміт. Житло сімейства Бумів було дуже старим, воно мало багато кімнат з дивними закутками. Це й дозволило побудувати стіну і потайні двері, щоб можна було швидко заховати людей, якщо прийдуть фашисти. Сім’я Бумів чудово усвідомлювала, що чекатиме їх якщо вони погодяться на пропозицію містера Сміта, і це не дуже втішало їх. Але, як християни, вони знали, коли Богом обраний народ — євреї — терпить такі переслідування, іншого вибору у них немає… «Ось тут можна зробити фальшиву стіну, — сказав їм пізніше містер Сміт, стоячи в кімнаті Коррі на верхньому поверсі. — Я не зможу зробити сховище великим, але кілька людей зможуть поміститися в ньому».

Приблизно через тиждень в магазинчик Бумів прийшло кілька «клієнтів» з пакетами для обідів, чи з тим, що виглядало, як такі пакети. В них були складені інструменти та необхідні матеріали, щоб зробити потаємну кімнату. Коли вона була готова, навіть сама сім’я, яка чудово знала свій дім, не могла знайти ознак, що вказували б на те, що стіна нова. Шпалери були підібрані робітниками так, наче їм багато років.

Протягом наступних тижнів Буми швидко ховала своїх «гостей» у сховище, якщо хтось дзвонив у двері. Вони мусили переконатися, що у приміщенні не залишилося ніяких речей, які б могли свідчити про те, що тут були якісь сторонні люди. Невдовзі в сім’ї з’явилося четверо нових постояльців. Та щоб замести сліди їх перебування у домі, потрібно було не більше однієї хвилини.

Через деякий час сімейство створило власну конспіративну мову з кодовими словами, яку вони використовували для переговорів з іншими підпільниками, щоб вивезти людей на свободу в одну з країн антигітлерівської коаліції через своє таємне сховище. «У нас є старий годинник з незвичайним циферблатом. Ви не знаєте когось, хто хотів би купити такий?» Це означало: «У нас є старий єврей, якого треба сховати, тому що його обличчя миттєво видасть його. Де ми можемо це зробити?»

Та з часом співпраця Бумів з підпільниками з переправлення людей за кордон ставала дедалі ризикованішою. Але совість не дозволяла відмовити тому, хто потребував допомоги. Хоч і знали, що рано чи пізно хтось їх видасть. До того часу кількість їх постійних «гостей» зросла до дев’яти.

І на початку 1944 року трапилось неминуче. Гестапо арештувало одного з кур’єрів, який допомагав Бумам передавати повідомлення. Вони знали, що він дуже молодий і не зможе довго мовчати під час допитів. Через кілька днів один датчанин попросив у Коррі грошей. Вона не знала його, але він дуже благав її допомогти, кажучи, що ці гроші потрібні терміново для допомоги кільком євреям. Коррі не довіряла йому, але все одно дала грошей. Як вона могла відмовити, якщо міг бути хоча б один відсоток правди? Згодом з’ясувалося, що це був фашистський агент.

Раптовий стук у двері пролунав тоді, коли Коррі тільки-но прилягла, оскільки відчувала симптоми грипу. Офіцери гестапо і двоє датських фашистських офіцерів увірвалися в дім і почали зганяти всіх у хол. У той час у домі Бумів було кілька гостей, які нічого не знали про євреїв, схованих нагорі. Один за одним офіцери почали допитувати усіх у домі. Коррі довелося йти першою.

«Де ви заховали євреїв?» — вимагав відповіді офіцер. Коррі почервоніла, але це було непомітно через високу температуру. Вона подивилася офіцеру прямо в обличчя, роздумуючи про те, що християнам не можна обманювати. Але який у неї був вибір? Якби вона сказала правду, вони б убили усіх. Тому Коррі відповіла: «Євреї? Тут немає євреїв!» Офіцер вдарив її по обличчю. «Де євреї?!» Цього разу жінка нічого не відповіла. «Ну, добре, тоді скажи, де потаємна кімната», — запитував він і щоразу бив її. Невдовзі вона відчула смак крові у роті, відчула, як кров тече по щоці, але й далі нічого не відповідала… Потім у кімнату для допитів запросили Бетті — сестру Коррі. Її допитували у такий же спосіб. І водночас солдати обшукували будинок, розбиваючи все, що можна було розбити, кидаючи на підлогу речі, трощачи серванти і ламаючи двері. Але вони так і не знайшли того, що шукали, настільки ретельно була захована потаємна кімната.

«Все, досить, — сказав нарешті головний офіцер, — відведіть їх у поліцейську дільницю і приставте охорону до дому. Якщо тут хтось переховується, вони помруть з голоду».

Всі члени сім’ї Бумів сиділи на підлозі у камері поліцейської дільниці. О дев’ятій батько зазвичай закликав усіх до сімейної молитви. У них не було Біблії, тому він процитував напам’ять Псалом 118: «Ти — покров мій і щит мій; на слово Твоє надіюся… Підтримай мене, і я спасусь!» Через десять днів батько помер у лікарні, але через своє ув’язнення Коррі та Бетсі дізналися про це не скоро.

Невдовзі сім’ю розділили. Коррі і Бетсі спочатку були разом у камері. Але потім хвору Коррі відвезли в лікарню, а після повернення посадили в одиночну камеру. Вона не знала, що сталося з іншими членами її сім’ї, та невдовзі у бляшанці з печивом отримала записку: «Всі наручні годинники, залишені в серванті, у безпеці».

Перед слуханням справи Коррі мав допитати інший гестапівський офіцер. Після ледве пережитого першого допиту, вона боялася гіршого, тому щиро благала Господа: «Ісусе, Тебе також допитували. Будь ласка, підкажи мені, що робити!»

«Міс тен Бум, я б дійсно хотів вам допомогти, але ви мусите все розповісти мені», — почав говорити з нею офіцер, надаючи своєму голосу довірливого тону. Коррі, як і інших членів підпілля навчили, як невимушено і зацікавлено відповідати на запитання, але не видавати ніякої інформації. Коррі була вдячна Богові за те, що на багато запитань вона справді не знала відповіді і їй не довелося обманювати.

Мало-помалу офіцер зрозумів, що розмова не дає жодних результатів, тому вирішив змінити тему розмови: «А тепер розкажіть про іншу вашу діяльність». — «Іншу діяльність? О, так, я займаюся в дівочому клубі і працюю з розумово відсталими людьми». Це теж було не те, що він хотів почути, але ентузіазм Коррі, з яким вона говорила, застав його зненацька. Певний час він здивовано слухав, а потім сказав: «Насправді ж, це лише марна трата часу!» — «Ні-ні! — заперечила Коррі, — Бог любить кожного, навіть хворих і божевільних…»

Згодом Коррі повністю поділилася з офіцером Доброю Новиною, і він став настільки прихильним до неї, наскільки міг бути таким у цій ситуації. В душі він ненавидів свою роботу і уважно слухав, коли вона говорила йому про молитву прощення. Також він влаштував для Коррі та Бетсі зустріч з їх сім’єю. Але, на жаль, він не мав повноважень, щоб звільнити їх.

Наступні чотири місяці Коррі провела в самотності у тій же тюремній камері, за винятком тих випадків, коли її виводили звідти для допитів. І хоча вироку так і не було оголошено, Коррі і Бетсі через десять місяців тюремного ув’язнення відіслали в концентраційний табір у Равенсбрюк. Там їм доводилося годинами стояти на холоді, поки рахували тридцять п’ять тисяч жінок-ув’язнених, а потім ще й перераховували, якщо їх кількість не співпадала. Важка праця і нелюдські умови виснажували жінок. Згодом Бетсі потрапила в лікарняний ізолятор. Живою звідти вона вже не вийшла. Але саме віра допомагала багатьом жінкам виживати.

Концентраційний табір Равенсбрюк

Через три дні після смерті сестри під час ранкової переклички Коррі викликали зі строю і наказали з’явитися в адміністрацію. Жінка обімліла. Може, підійшла черга її страти. Вона подумки звернулася до Бога і благала у Нього підтримки й допомоги у цей нелегкий час.

В адміністрації табору Коррі подали картку, на якій по-німецьки було написано: «Звільнена!» Їй повернули цивільний одяг і вручили квиток у Голландію. Звичайно, вона одразу ж поїхала. Згодом Коррі дізналася, що була звільнена в результаті канцелярської помилки. А через тиждень після її звільнення з Равенсбрюка всіх жінок її віку стратили.

Після закінчення війни свій час Коррі витрачала на місіонерські поїздки, під час яких втішала християн, свідчила про своє життя, закликала простити і прийняти Господнє прощення. Поїхати для служіння в Німеччину — було найважчим кроком. Але вона відчувала, що має бути скрізь, куди посилає її Бог, хоча й не знала, яке випробування її чекає там…

Це сталося в Мюнхені через два роки після війни. Після одного зі служінь місіонерка помітила, що до неї пробирається чоловік, який видався їй дуже знайомим. Придивившись пильніше, вона упізнала в ньому табірного охоронця. Ось як сама Коррі описує почуття, котрі сповнили її в ту мить: «Я бачила, як він пробирається до мене через натовп. Це був один з охоронців, один з найжорстокіших охоронців. Він подав мені руку і сказав:

— Чудова промова, фрейлін! Як приємно дізнатися, що, як ви говорите, всі наші гріхи лежать на дні морському!

А я, що так переконливо говорила про всепрощення, щось шукала у сумочці замість того, щоб подати йому руку у відповідь! Він, звичайно, не пам’ятав мене, але я згадала його, і шкіряного батога, який звисав з його пояса.

— Я став християнином, — продовжував він. — Я знаю, що Бог простив мені всю мою жорстокість, яку я чинив у Равенсбрюці, але я хотів би почути це із ваших уст. Чи простите ви мені? — Знову простягнута рука…

А я стояла — та, чиї гріхи були прощені, — і не могла простити. Хіба може одне прохання цього колишнього нациста стерти повільну мученицьку смерть моїх близьких? Але я знала, що повинна простити. І не тільки тому, що такою була заповідь Господа.

Я стояла, не рухаючись. Холодом було сповнене моє серце. Та я знала, що прощення — це не емоції, це акт волі, а воля повинна діяти незалежно від температури серця. «Господи, поможи!» — волала я подумки. Механічно, як дерев’яну, я вклала свою руку в руку, простягнуту мені. І коли зробила це, сталося неможливе. По моїй спині, потім вниз по руці і, нарешті, через наші поєднані руки пробіг струмінь тепла. Здавалося, що цілюще тепло наповнило все моє тіло. Із очей потекли сльози… Бог дав надприродну силу пробачити, скинути важкий тягар пам’яті і непрощення.

Після закінчення війни я жила в Голландії, в домі для жертв нацизму. Я бачила, що ті, хто був спроможний простити колишнім ворогам, змогли повернутися в зовнішній світ і знову будувати своє життя, незважаючи на фізичні рани. Ті ж, хто леліяв свою злобу, залишалися інвалідами. Ось так це було: і просто, і складно…»

Музей Коррі тен Бум

Підготувала Ольга Міцевська

"Благовісник", 2,2010