Шлюб видатних. Підводне каміння на шляху служіння

Ми думаємо, що видатні християнські діячі жили ідеально, мали зразкові шлюби. Насправді ж вони такі само люди, як і ми. Тож погляньмо на них як на простих смертних, не применшуючи їхньої значимості й великої праці. Ми побачимо, що їхнє життя складалося з тієї ж буденності, як і наше. Вони боролися з такими ж спокусами й проблемами, як і ми. Проте вони боролися (хоч і не завжди успішно) й за те, щоб їхнє життя та їхні шлюби були до вподоби Богові.

Мартін і Каті Лютери

Для них обох перший рік спільного життя був сповнений випробувань. Мартін писав: «Поки я не одружився, ніхто не прибирав мого ліжка цілий рік. Від мого поту солома в матраці стала гнити. За день я так вимотувався, що падав на ліжко, ні про що не думаючи». І от цьому настав кінець. Каті навіть дала йому подушку. Якщо хтось прожив у самотності так довго, як Мартін, йому, звісно, дуже важко зважати на думку іншого. Але Каті рішуче втрутилася в процес прийняття рішень. Наприклад, коли він зібрався на весілля до друга, Каті, дізнавшись, де воно буде відбуватися, влаштувала справжній скандал. У тій місцевості орудували ватаги селян-повстанців. Вони прагнули крові Лютера за те, що він написав. Каті вважала, що їхати туди — безумство. І Лютер змирився. Не поїхав.

Але найбільшим випробуваннями для Мартіна стало вирішення фінансових питань. Він ніколи не вмів розпоряджатися грошима. Одного разу навіть сказав: «Бог розділив людську долоню на пальці, щоб між ними могли провалюватися монети». Він говорив, що «неохоче брав те, у чому не було гострої необхідності, і міг віддати все, що завгодно, якщо йому це не було вкрай необхідним». Коли Каті взялася за фінанси, видатки стали жорстко контролюватися. Як пише один із біографів, бережливість фрау Лютер дозволила їхній сім’ї «накопичити значні статки, усупереч безпринципній щедрості й гостинності чоловіка». Іноді вона просто ховала гроші, щоб Мартін не роздав їх. Чоловік любив запрошувати в дім студентів, але Каті наполягла, щоб вони платили за харчування й житло, якщо мали намір залишитися надовго.

Йому довелося звикати працювати на людях. У монастирі він призвичаївся до самотності, але Каті це не дуже подобалося. Розповідають, що він якось зачинився на три дні у своєму кабінеті, поки Каті нарешті не виламала дверей. Мартін невинними очима подивився на дружину, яка стояла в осиротілому дверному отворі, і сказав: «Для чого ти це зробила? Я ж нічого поганого не робив».

Каті постійно бракувало спілкування з чоловіком, а йому не вистачало тиші в гамірному домі, у якому, окрім шістьох дітей Лютерів, жило близько десятка Мартінових осиротілих племінників та племінниць, а також безліч студентів та гостей. Лютер казав: «Усе моє життя — терпіння», хоча й визнавав, що ця риса не була його чеснотою. «Мені треба бути терпеливим з папою; мені треба бути терпеливим з єретиками; мені треба бути терпеливим зі своєю сім’єю, мені навіть треба бути терпеливим із Каті». Але Каті доводилося виявляти значно більше терпіння до свого геніального чоловіка. У нього був дуже нестійкий темперамент. Погане здоров’я часто наводило на нього меланхолію. Каті терпеливо лікувала його й напрочуд добре справлялася з величезним домашнім господарством.

Вона вирощувала різні овочі й фрукти, вирощувала й ловила рибу у своєму ставку. У господарстві було вісім свиней, п’ять корів, дев’ять телят. Крім того, кури, голуби, гуси й пес. І все це було на Каті. У листі до друга Мартін писав: «Каті шле тобі вітання. Вона засіває наші поля, пасе нашу худобу, торгує й т. ін. У перервах стала читати Біблію. Я пообіцяв дати їй п’ятдесят гульденів, якщо встигне дочитати до Пасхи. Вона старається, і вже добралася до кінця П’ятикнижжя».

Іноді під час неформальних бесід, які заводили за столом студенти чи викладачі, мова Мартіна ставала досить різкою й навіть грубою. Тоді Каті обривала його: «Ну-ну, припини. Це вже занадто». І таке відбувалося досить часто, вишуканістю мови Лютер не славився.

Оскільки і Мартін, і Каті обоє гострі на язик, сварки в їхньому домі були частим явищем. «Але подумайте, — казав Мартін, — скільки разів сварилися Адам і Єва за свої дев’ятсот років життя. Вона йому: «Ти з’їв яблуко». А він у відповідь: «Та ти ж сама мені його дала!»

Незважаючи на суперечки, шлюб Мартіна з Каті був щасливим. Проживши в шлюбі двадцять років, колишній монах ще більше став цінувати подружнє життя. «Мати в шлюбі мир і любов — це дар, який можна порівняти лише з осягненням Євангелії», — сказав одного разу Мартін. І ніхто не стане заперечувати, що Лютери мали цей дар.

Келвін і Гаррієт Стоу

На відміну від Каті Лютер, героїню наступної оповіді важко назвати зразковою господинею. Ось що писав їй в одному з листів її чоловік: «Я за природою своєю дуже впорядкована людина. Усе, що лежить не на місці, мене страшно гнітить. А тобі це відчуття взагалі незнане… За природою своєю я людина, яка надає величезного значення дрібницям, а ти принципово недбала. Цим ти іноді завдаєш мені неймовірних страждань, навіть не підозрюючи про це. Ти здатна довести людину до істерики. Ти береш мої газети й замість того, щоб нормально скласти їх і повернути на місце, розкидаєш їх по підлозі або згрібаєш в одну розтріпану купу, яку навалюєш на мій робочий стіл, який після цього виглядає так, як розтоптані кишки дохлої курки».

Мало хто у світі знає ім’я цього чоловіка, а звали його Келвін Стоу. Проте ім’я його дружини знане багатьма людьми. Вона — Гаррієт Бічер-Стоу, відома письменниця, авторка «Хатини дядька Тома».

Щоб хоч трохи оправдатися, майстриня слова щиро писала своєму коханому з місця відпочинку, де зміцнювала своє слабке здоров’я: «Мій любий, я багато думала про ті випробування, які випали на твою долю. І я дуже шкодую тебе — ну що в тебе за дружина! Я, по-моєму, була тобі завадою, а не підтримкою. Я щодня молю Бога, щоб Він підправив моє здоров’я, щоб я могла хоч щось зробити для тебе й для сім’ї. Якби я тільки була вдома, то, щонайменше б, витирала пил і мила б підлоги. І чистила б картоплю».

Однак дуже сумнівно, щоб Гетті Стоу, опинившись удома, витирала б пил, не говорячи вже про підлогу й картоплю. Відомо, що одного разу, коли чоловік кудись поїхав, вона написала йому: «Я почуваюся вдома, як у в’язниці. Мені все набридло». А через рік, коли Келвін Стоу вирушив на конференцію пасторів, вона написала: «Мені противний запах скислого молока та скислої їжі. Таке враження, що все вдома скисло. Одяг не сохне, усе мокре й пропахло цвіллю. По-моєму, я вже ніколи не зможу нічого їсти». Усе це більше схоже на скарги тої Федори, від якої втік увесь посуд, ніж на слова жінки, яка в одній зі своїх статей закликала не сприймати важкої праці як чогось грубого.

Келвін Стоу також не був майстром на всі руки, він не вмів ні користуватися пилкою, ні забивати цвяхи. І Гаррієт було дуже важко звикнути до цього, тому довелося дечому навчитися самій. Проте це її не розчаровувало. Вона була впевнена, що вийшла заміж за талановитого вченого, який робить блискучу академічну кар’єру. Навіть їхньою весільною подорожжю була поїздка на конференцію, на якій чоловік виступав із доповіддю про систему освіти в Прусії.

Келвін був знаючим у своїй галузі вченим, винятково ерудованою людиною, але його таким майже ніхто не знав. Правду кажучи, навіть більшість біографів Гетті писали про нього, як про «ненажерливого, сором’язливого й ледачого неврастеніка, який ніколи нічого не міг зробити у важкій ситуації, та й взагалі не був здатний довести до кінця хоч що-небудь». Може, так воно й було насправді. Незграбний і неенергійний, він часто піддавався поганому настрою. Часто впадав у депресію. Нерідко в нього опускалися руки, і він, похмурий, замикався у своїй кімнаті й не виходив звідти годинами. Фінансове становище семінарії, у якій викладав Келвін, погіршувалося, тому Гарієт стала писати статті в різні видання, чим значно покращила їхній сімейні статки. Мати Келвіна, яка приїхала до них, щоб допомогти доглядати за дітьми, аж ніяк не сприяла зміцненню шлюбу. Вона постійно критикувала Гарієт, що неправильно витрачає гроші й постійно спізнюється, тому Келвін бачив усе, що робила його дружина, спотворено.

Проте Келвін і Гаррієт всім силами намагалися підтримувати один одного у важкі хвилини життя. Він надихав її в миті, коли, здавалося, натхнення покидало жінку. Та в той час, коли жінки відігравали другорядну роль у сім’ї та суспільстві, йому було нелегко жити в тіні слави дружини, особливо після того, як світ побачив її геніальний твір «Хатина дядька Тома». Хоча сама вона стверджувала, що була лише інструментом, а книгу написав Сам Господь, нею захоплювалися й літератори, і політики по обидва боки Атлантики: від Діккенса до Твена й від королеви Вікторії до Лінкольна. Лінкольн навіть вважав, що це саме вона розпочала Громадянську війну. А Келвін? Іноді можна було бачити, як він понуро йшов за нею на лекціях і бенкетах.

Він супроводжував дружину й під час презентації її книги в Англії. Звідти він писав друзям: «Дружина все це переносить чудово. Вона скромна, благочестива, ніжна й любляча, як завжди. Що ж до мене, то я до смерті стомився від такого життя».

Життя з Келвіном було значно більш буденним у порівнянні з оваціями, якими її зустрічали натовпи людей. Час від часу він скаржився на її недоліки, іноді обурювалася вона. Проте вони завжди намагалися відновити мир у стосунках. Зокрема, в одному з листів Гаррієт пише: «Коли є таке прагнення до взаємної поваги й таких почуттів, як у нас, — бо ми ж так любимо один одного, — добре, що ми можемо змінювати один в одному те, що нам важко терпіти. Я можу допомогти тобі стати добрішим і стриманішим. А ти мені — більш відповідальною й акуратною».

Як і багато сучасних шлюбів, союз Келвіна і Гаррієт Бічер-Стоу не був подарунком. Але кожен із них додавав іншому сили. І, ймовірно, ні йому, ні їй не вдалося б досягти того, що вони досягли, без взаємної підтримки.

Джордж і Мері Мюллери

Життя віри було для Джорджа настільки захопливим, що він забував навіть про те, що от-от стане батьком. Правда полягала в тому, що він просто не хотів про це думати. Вагітність Мері тривожила його. Ще до одруження він побоювався, що шлюб відверне його від служіння, а тепер він думав, що дитина стане йому на заваді у виконанні Божої волі. Дитятко народилося мертвим, і одразу ж після пологів Мері серйозно захворіла. Джордж відчув, що в цьому винен він особисто, оскільки боявся стати батьком. Декілька днів не було жодної впевненості в тому, що Мері виживе. «Життя моєї дорогої дружини висіло на волоску. І я зрозумів, що це покарання, якого заслуговував».

Коли криза минула, Джордж став замислюватися про нове служіння. Прослуживши два роки священиком у маленькій церкві в містечку Тейнмаут і довівши кількість прихожан з п’ятнадцяти до п’ятдесяти, Джордж написав у своєму щоденнику: «Сьогодні я усвідомив, що моє місце — не в Тейнмауті й що потрібно поїхати звідси». І подружжя перевезло свої скромні пожитки в Бристоль, який став їхнім основним місцем проживання до кінця днів. У той час Мері знову була вагітна. І цього разу Джордж дуже хвилювався за неї. Не тільки тому, що перші пологи були важкими, але й тому, що в Бристолі почалася епідемія холери і, як писав один з очевидців, «похоронний дзвін дзвонив безперервно». Люди натовпами йшли в церкву. Навіть молитовні зібрання о шостій ранку були наповнені людьми, які молилися за припинення епідемії. Джордж відвідував хворих, удень і вночі приймав людей, які приходили до нього, безперервно перебуваючи в контакті з носіями інфекції. Звісно, це не могло не впливати на стосунки подружжя.

Коли в Мері почалися пологи, Джордж провів у молитві всю ніч. Він молився не тільки за Мері, але й за дитину, яка мала народитися. Наступного дня на світ з’явилась маленька Лідія Мюллер. Це єдина дитина Мюллерів, яка залишилася живою. Через вісімнадцять місяців у них народився хлопчик Ілля, який невдовзі помер від пневмонії, тоді як великий муж віри молився не про зцілення сина, а лише за те, щоб Бог дав сили дружині перенести це важке випробування.

У самого Джорджа також були серйозні проблеми зі здоров’ям — зі шлунком, а також страждав від нервових розладів. Іноді він надто переживав, що був надміру нетерплячим. Один з біографів назвав це «природною дратівливістю» й додав, що Джордж «не завжди приймав дурнів із радісною усмішкою на обличчі». У своєму щоденнику Джордж іноді торкається цієї теми: «Останні три дні я надто мало спілкувався з Богом, а тому був духовно слабким і часто переживав роздратування й гнів».

Другою важливою проблемою для Джорджа й Мері було визначитися — чи вирушати їм в іншу країну місіонерами, чи ні. Починаючи з часу свого навернення, Джордж завжди хотів стати місіонером. І Мері зовсім не була проти цього. Коли випала така можливість, маленькій Лідії було всього декілька місяців, і Мері ще одужувала після важкої вагітності. Крім того, Бог дав їм великий успіх у служіння в Бристолі. Подружжя довго молилося, щоб Бог допоміг їм зробити правильний вибір і спрямував їх туди, куди хотів Сам.

І Бог відкрив їм, що вони більше потрібні в Бристолі, де за два роки навернули до Христа близько двохсот людей. Про давню мрію довелося забути назавжди. Джордж і Мері завжди глибоко співчували бідним. Щоранку вони роздавали хліб біднякам, яких набиралося біля їхнього дому від шістдесяти до вісімдесяти. Збиралися як дорослі, так і діти. Сусідам не дуже подобалося, що Мюллери приводять в общину таких людей, і через численні протести припинили цю їхню роботу. Совість не переставала мучити подружжя. Особливо хвилювала їх доля дітей. Тому приблизно через п’ять місяців вони відкрили перший притулок для сиріт.

Із часу свого одруження Мюллери вирішили жити лише вірою й ні в кого не просити грошей. Бог забезпечував їх усім необхідним, хоча іноді їхня віра дуже випробовувалася. Утримувати вірою цілий притулок було кроком, який перевершував рішення утримувати маленьку сім’ю.

Проте Джордж залишився вірним своєму рішенню й ніколи не просив грошей, хоча й ніколи нічого не робив без сповіщення громадськості про свої дії. Розробивши ту чи іншу програму, він затверджував її з громадою, а потім у місцевій газеті розміщав відповідне повідомлення та розповсюджував інформаційні листівки.

За першим притулком, який відкрився у квітні, у жовтні того ж року було відкрито другий. Невдовзі третій, а потім — ще один. Зрештою, під опікою Мюллерів зібралося понад дві тисячі дітей.

Мері виконувала безліч обов’язків, вона закуповувала все потрібне, займалася кухнями та їдальнями, забезпечувала порядок у спальнях, палатах для хворих і школах при притулках. Також жінка чудово шила й відповідала за підбір тканин для пошиття одягу та постільної білизни. Немало обов’язків було й на Джорджеві. Він настільки перевтомлювався, що зривався емоційно й іноді йому було соромно, що погано справляється зі справами й, здавалося, безпідставно дратується. У своєму щоденнику він писав: «Сьогодні вранці я осоромив Господа дратівливістю щодо своєї дорогої дружини. І це заледве після того, як піднявся з колін після молитви, у якій славив Бога, що Він дав мені таку жінку!»

Перевтома невдовзі дала про себе знати — і лікарі сказали, що лікування без відпочинку не має змісту. Джордж на п’ять місяців поїхав відпочивати. Певний час Мері супроводжувала чоловіка, але, оскільки вона знову була вагітна, подружжя вирішило, що їй краще повернутися додому. Здоров’я Джорджа покращилося, проте без Мері він, як писав у щоденнику, відчував внутрішні спокуси, які його гнітили: «Я відчуваю, що через мою самотність, через проблеми зі здоров’ям і те, що мій розум зараз нічим не зайнятий, сатана отримує наді мною гору». Господь відповів на його молитви — і невдовзі Мері приїхала до нього. Це був момент, коли він повною мірою переосмислив роль дружини у своєму житті.

Спочатку свого подружнього життя Джордж не палав пристрасними почуттями до Мері. Він сприймав її як неминуче ярмо, яке треба нести все життя. Проте з часом їхній шлюб став чудовим союзом — їхня любов зростала разом зі збільшенням спільної праці й молитов. Джордж не раз говорив, що вони з Мері підходять один одному. Він писав: «Вона ніколи не відволікала мене від Божих шляхів, але завжди прагнула підбадьорити мене в Господі».

У чому ж секрет їхнього сімейного щастя? У Джорджа була відповідь і на це питання. Мері була істинно віруючою людиною, і вони «дуже підходили один одному», але «цього було б недостатньо для постійного сімейного щастя... якби не ще щось». Як йому було властиво, Джордж впорядкував свої думки щодо цього й виклав їх по пунктах:

«1. Ми обоє… мали одну мету в житті й лише одну — жити в Христі.

2. Ми мали благословення величезної праці… Божою благодаттю ми віддали себе цій праці, і це сприяло нашому щастю… Наші ранки ніколи не затьмарювалися невпевненістю щодо того, як нам провести день і що робити.

3. Хоча ми завжди були дуже зайняті, ми не дозволяли цій зайнятості заважати нам дбати про свої душі. Перш ніж взятися за справу, ми завжди молилися й читали Священне Писання.

4. І нарешті (і це найголовніше) — протягом багатьох років, напевно, двадцяти чи навіть тридцяти, окрім наших молитов кожного окремо й сімейних молитов, ми регулярно молилися удвох».

Очевидно, на початку подружнього життя Мюллери не молилися разом. І такі молитви стали тим фактором, який найбільшою мірою змінив їхню сім’ю. «На мою думку, — писав Джордж, — це секрет не тільки довгого сімейного щастя, але й взаємної любові, яка ставала дедалі більш живою й палкою, дедалі більш міцною, ніж у попередні роки нашого шлюбу».

За матеріалами книги «25 дивовижних шлюбів»

"Благовісник", 4,2017