Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Сторінки історії

«...Іншi зазнали кайдани»

Пилип Гаврилович ШВЕРИД народився 18 жовтня 1926 року в селі Берестівка Володимирецького району Рівненської області у багатодітній сім’ї. 10 грудня 1940 року навернувся до Господа, активно долучившись до духовного служіння. Наприкінці війни за свої християнські переконання був заарештований і засуджений на 10 років заслання, яке відбував у сумновідомому селищі Сухобезводне. Після відбуття терміну він залишився жити у Горьківській (тепер Нижньогородської) області. Кілька десятиліть виконував пресвітерське служіння, згодом — єпископське. Про своє перебування в ув’язненні розповідає у своїй книзі «Гонения христиан в России».

Табірне життя

Працюючи на підборі сучків, я дуже стомлювався. Одного разу, прийшовши в ліс, я сказав бригадиру: «Сьогодні я не можу працювати. Будь ласка, не чіпай мене». Але табірний порядок такий, що якщо хто відмовився працювати хоча б один день, то його судять вдруге і дають новий термін.

Але Бог прихилив серце бригадира, і той, поговоривши з бригадою, погодився на мій відпочинок. Це було в грудні 1945 року, взимку. Надворі стояв 20-ти градусний мороз, я ж був одягнений у фуфайку і взутий у старі валянки.

Відійшовши вбік я помолився Господу, потім ліг на сніг і міцно-преміцно заснув. Проспав на одному боку вісім годин, і ніщо не потривожило мене. Прокинувся точно в час зняття бригади з роботи. Хоча спав я тоді на снігу, в Господа для мене була призначена тепла, біла і м’яка перина. У мене після того не було ні температури, ні кашлю, ані жодної простуди. Слава Богу!

Після закінчення війни той термін, що нам залишилося відсидіти, скоротили удвічі. А потім взагалі звільнили з-під нагляду. Ми працювали при таборі, але після роботи мали змогу щось робити й для себе.

Ми ходили по полях і збирали «крохмаль» — морожену картоплю, яка залишилася на полях. Зверху вона мала шкоринку, але всередині був лише сирий крохмаль. Картопля мала неприємний запах, але коли цей крохмаль промити в холодній воді, а потім перемішати з сіллю, виходили непогані млинці. Ми смажили їх без олії на гарячій плиті. І ці млинці були для нас втіхою та радістю.

Жителі селища в більшості були працівниками ЧК, які мали досвід знущання над в’язнями. Вони будували собі нові будинки на цілині. І ми, віруючі, у вільний час ходили до них на заробітки. Корчували пеньки, будували огорожі, копали, будували. Після чотирьох годин напруженої праці ми отримували тарілку супу і 200 гр. хліба. О, які ми були раді цій можливості!

Також не пропускали можливості проповідувати Слово Боже. І невдовзі утворилася група віруючих. У неї входили прості люди, були медики і вчителі. Скільки було радості від того, що ми, в’язні, несучи Добру Новину, могли разом славити Бога, розуміючи один одного, незважаючи на те, що ще вчора ці люди дивилися на нас як на своїх ворогів. Божа любов примиряє ворогів, знищує прірву між ув’язненими і цивільними, будує Церкву з живого каміння.

Після роботи ми мали можливість проводити час у молитвах, бесідах. Підтримували один одного. Господь утішав нас та відкривав нам майбутнє. Хоча сотні наших братів загинули у цих таборах, у муках за правду Божу, багато хто був збережений Господом і повернувся додому, свідчачи про всемогутність нашого Господа. Не раз начальники збиралися для того, щоб розігнати нас. Але Бог зберігав цю молоду церкву, щоб вона зміцніла та зросла духовно, і невдовзі 35 людей прийняло хрещення по вірі.

Божий поклик

23 жовтня 1949 року я звільнився з табору. Вирішив залишитися, щоб заробити грошей на одяг. Для цього влаштувався на лісопильний завод. Кожної неділі ми проводили богослужіння в однієї сестри. Ця церква стала для мене рідною. Всі брати після звільнення поїхали додому. Залишився тільки я та новонавернені з місцевих. Коли невдовзі я зібрався виїжджати, то місцеві християни почали плакати і вмовляти мене залишитися. Сказали мені, що будуть молитися, щоб Бог залишив мене тут.

Після Божого відкриття я не зміг піти Йому всупереч, тому залишився. А згодом вирішив влаштуватися тут на постійне проживання. Протягом року ми відвідували інші місця і християнські групи почали зароджуватися в окрузі.

Знову арешт

7 листопада 1950 року мене знову заарештували. Разом зі мною взяли ще п’ятьох братів і двох сестер. Причина була в тому, що для безбожників стало надто великим ударом те, що серед духовної пустелі народилася церква. Співробітники держбезпеки вирішили, чого б це їм не коштувало, придушити Боже Слово у селищі. Одного разу нас усіх зібрали в Будинок культури, де влаштували над нами показний громадський суд. За місяць до суду працівники атеїстичної ідеології працювали з усіх сил, намагаючись підготувати громадську думку проти нас. Вони хотіли, щоб усі виступили проти нас із осудженнями і звинуваченнями на нашу адресу, які тільки можна було вигадати. Мені було дивно, що деякі жителі селища, які до нас ставилися дуже добре і відвідували навіть богослужіння, обернулися проти нас після подібної антирелігійної обробки і на суді стали зводити на нас наклепи. Їхні свідчення були такими: «Ми були в них на богослужіннях. Це американські шпигуни, які мають зв’язок із закордонними спецслужбами. Це шпигуни ЦРУ. Вони людей у жертву приносять. Це мракобіси і шкода, що вони їдять радянський хліб. Їх треба розстріляти» і т.і.

Нікому з нас не дали слова на захист істини. Тільки пропонували, якщо хтось хоче, відмовитися від Бога. Через п’ять днів винесли рішення, щоб ми обов’язково здали всю християнську літературу, якою користувалися, в органи міліції. Якщо ж відмовимося — створити комісію з представників влади для обшуку і на кожного завести особову справу. Після закінчення суду ми звершили молитву. За все дякували Богові і просили поради, як мудро вчинити в цій ситуації. І Бог наставив нас. Рішення прийняли — літературу не здавати, бо вона прийшла до нас від Господа.

Потім вирок громадського суду був чомусь забутий і нас на деякий час залишили у спокої. Але 7 листопада о 9 ранку до мене зайшов начальник міліції. Тоді ми з дружиною снідали. Він показав мені папір, який виявився санкцією прокурора на арешт. На питання про причину арешту, він відповів, що його справа доставити мене в обласну прокуратуру. Клубок підкотився до горла. Я не міг нічого сказати. Дружина взяла двійнят — сина й доньку, які народилися місяць тому, поклала їх на ліжко і почала ридати. Мені ледве вдалося заспокоїти її. Сам же я не плакав. Міліція провела ретельний обшук, але, крім Біблії, нічого компрометуючого не знайшла. Біблію конфіскували, підписали акт про вилучення при свідку. Мені дали 20 хвилин на збори, а потім вивели з дому.

Через тиждень після цих подій у газетному номері з’явилася стаття, підписана начальником міліції. Її зміст був таким: «7 листопада було заарештовано американського шпигуна (далі моє ім’я). При обшуку були вилучені передатчик, з допомогою якого здійснювався систематичний зв’язок з ЦРУ і т.і.»…

Через кілька місяців був винесений вирок: «25 років позбавлення волі з конфіскацією майна»…

"Благовісник", 1,2011

Українська християнська поезія