Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Сторінки історії

Микола Ге: у пошуках істини

«Це був дивовижний, чистий, ніжний, геніальний дідусь-дитина, весь аж до краю сповнений любові до всіх і до всього, як ті діти, схожими на яких треба бути, щоб увійти в Царство Небесне».
Л. Толстой (з листа І. Горбунову)

Було це в 1980 році в Петербурзі. В імператорській Академії мистецтва відкрилася чергова виставка творів живописців. Люди, які розуміли що й до чого, придирливо розглядали полотна та скульптури, а той, хто багатший, подумував: а чи не прикупити йому щось для поповнення власної колекції.

Одна робота видалася багатьом надто зухвалою. Називалася вона «Що є істина?» На картині Христос і Пілат, автор — Микола Ге. Високий сивочолий чоловік років шістдесяти стояв неподалік від картини і вислуховував критику з приводу того, що дозволив собі зобразити Спасителя не таким, як люди звикли Його уявляти. Образ Христа відрізнявся як від церковної, так і від художньої традиції. На картині Ге Ісус зображений змученим, низькорослим. Стоїть він у глухій тіні, тоді як могутню фігуру Понтія Пілата заливає сонячне світло. Таке світлове рішення порушує традиційні принципи, коли світло ототожнюється з добром, а морок — зі злом.

Якась дама примхливо надула губки і зайойкала про некрасивість Христа, на що художник відповів:

— Христос, добродійко, не кінь і не корова, щоб йому бути красивим… Та й притому людина, яку били цілу ніч, не могла бути схожою на троянду.

Невдовзі інформація про картину, яка принижує образ Спасителя, дійшла і до царя, який виніс вирок: «Картина потворна» і наказав забрати її з виставки і не робити копій.
Цікава також історія купівлі цієї картини Павлом Михайловичем Третяковим. Вона йому дуже не сподобалася, і він не хотів її купувати. Але Лев Толстой написав Третякову різкий лист: «…Станеться неймовірне: ви присвятили своє життя збиранню предметів мистецтва, живопису і зібрали все підряд для того, щоб не пропустити з тисячі незначних полотен те, в ім’я якого варто було збирати всі інші. Ви зібрали купу гною для того, щоб не втратити перлину. І коли прямо серед гною лежить очевидна перлина, ви забираєте все, але не її…» Поважаючи думку Толстого, Третяков таки купив твір Ге.

Але картина не одразу потрапила в галерею. Протягом 1890-1891 років вона виставлялася в Європі та Америці, але успіху там не мала, її прийняли байдуже. І тільки через багато років ця картина стала всесвітньовідомим шедевром, а її автор названий одним з найвидатніших художників свого часу.

Життєві віхи

Микола Миколайович Ге народився 15 лютого (за старим стилем) 1831 року у Воронежі. Незвичне для наших місць прізвище передалося йому від його прадіда, французького емігранта. Його мама померла від холери, коли майбутньому художнику ще й не виповнилося року. В батька було помістя в Україні, куди щоліта відправляли маленького Миколку з нянею. Дуже вражало хлопчика кріпацтво, особливо його зворушив випадок, коли з-поміж інших речей на возі в мішку привезли хлопчика Платончика, якого купили за 25 карбованців.

Після закінчення гімназії юнака відправили в Київський університет, незважаючи на те, що ще в гімназії хлопець почав малювати олівцем, вугіллям, а згодом вчитель малювання дав йому спробувати медові акварельні фарби. І виявилося, що до малювання Микола Ге має набагато більшу схильність, ніж до точних наук. У той час брат Миколи навчався у Петербурзі, і хлопець сказав, що хоче бути ближче до нього. Але не це було головною причиною — в місті на Неві була Академія мистецтв, а також галереї-музеї, де виставлялися полотна великих живописців.

У 1848 році Микола перевівся у Петербург, де поєднував навчання з малюванням в академічних класах Ермітажу. А у 1850-му залишив університет і вступив у імператорську Академію мистецтв, де успішно навчався сім років. А згодом на правах найкращого учня поїхав на стажування за кордон. Він жив і працював у Швейцарії, потім у Мюнхені, Парижі, Італії.

Не все проходило так рівно і стабільно. Деякі полотна знищувалися вимогливим до себе художником як малоцінні, бували періоди депресії і страшного розчарування. Біографи стверджують, що в його житті був момент, коли він вирішив раз і назавжди покінчити з мистецтвом — «цією малоприбутковою і дуже нервовою справою».

І ось у такий важкий момент Микола Ге звертається до Господа. В Євангелії, як в животворному джерелі, він черпає не лише сюжети для своїх нових полотен, а й сили для самої творчості. Першою з картин на євангельські теми стала «Тайна вечеря», написана у 1863 році. Критики тоді писали, що творчість художника вирізняється новизною трактування, драматичною схвильованістю, сміливою постановкою моральних проблем. Насправді ж це було зумовлене тим, що Євангелія стала для Ге не просто книгою, а дійсно Доброю Новиною, усім його життям. За цю картину рідна Академія мистецтв одразу ж присвоїла автору звання академіка, оминувши звання професора, що було досить рідкісним випадком.

Микола Ге

У 1875 році Микола Ге приходить до висновку, що мистецтвом не можна торгувати, і покидає Петербург. Він поїхав у Чернігівську губернію, де купив невеликий хутір. Залишивши живопис, Ге взяв у руки палицю і почав ходити по селах і проповідувати людям. За окраєць хліба він клав печі селянам, а також ходоком від народу стукав у казенні двері. Хтось називав його апостолом, хтось юродивим. Його ж колеги вважали, що Ге помер як художник.

Однак саме в глухому хуторі Ге створює свої найвидатніші, найбільш вистраждані та глибокі праці. Там він знайомиться з творами Льва Толстого і стає ревним послідовником його морально-етичного вчення. У 1882 році відбулася їхня зустріч, в ході якої майстер слова радить майстру пензля: «Картинами висловіть просте та зрозуміле людям християнство!»

Мотиви вічності

Ге почав активно працювати. Полотна з’являються одне за одним: чудовий портрет Льва Толстого і його власний, картини «Вихід з тайної вечері», вже згадана вище «Що є істина?», потім «Юда», «Синедріон»… Він возить роботи на виставки, часто їх забороняють показувати, але Миколу Миколайовича це вже не засмучує, як колись.

У комору наказали сховати «Розп’яття» — останній потужний твір Миколи Ге. Президент академії мистецтв оцінив цей твір не так, як його автор. «Це бойня!» — був його вирок, і після цього картину одразу ж забрали з експозиції. Ще до виставки художник показав картину Толстому: знову змучений Христос, прибитий до незвично низького хреста, і розбійник, який з жахом осягає те, що відбувається. Лев Миколайович довго дивився на цього зраненого Христа, а потім вони обидва плакали. «Так воно й було... Так воно все й було… Вперше всі побачать, що розп’яття це — страта, і страшна страта», — повторював Толстой під враженням зображеного людського болю і безжальної правди. Це була їх остання зустріч. Микола Миколайович раптово помер 1 червня 1894 року у себе на хуторі, там був і похований.

Але спілкування великого письменника і великого художника дійсно було важливим для них обох. Для Ге Толстой став ніби провісником тих ідей, до яких художник уже прийшов самостійно. Він давно і пристрасно шукав провідну зорю — Бога і розгледів її у словах та духовних шуканнях Толстого. «Не треба винаходити нового вчення у християнстві, — говорив Лев Миколайович. — Треба лише по-справжньому, щиро і вдумливо читати те, що написано в Писанні. Так я читав Євангелії і знайшов у них доступну, як сказано у них, зрозумілу навіть немовляті істину. І тому, коли у мене запитують, у чому полягає моє вчення і як я розумію християнське вчення, я відповідаю: у мене немає ніякого вчення, а розумію я християнське вчення так, як воно викладене у Євангеліях!»

«Слухав я розмову безграмотного мужика-мандрівника про Бога, про віру, про життя, про спасіння — і знання віри відкрилося мені, — продовжував Толстой. — Зближався я з народом, слухаючи його судження про життя, про віру, і більше розумів істину. Та варто було мені зійтися зі вченими, хай навіть тими, котрі звалися християнами, чи взяти їхні книги, як якийсь сумнів у собі, невдоволення, озлоблення, суперечки виникали в мені, і я відчував, що чим більше вникаю у їхні промови, тим більше віддаляюся від істини. Ясно лише одне, що їхня істина тоненькими нитками переплетена з неправдою і що я не можу прийняти її такою…»

Що є істина?

«Що є істина?» — це питання глибоко хвилювало і Толстого, і Ге. Для останнього воно вилилося у картину. Це полотно було вистраждане художником і стало плодом його тривалих богошукань. На картині — Христос перед Пілатом, який каже Йому: «Так Ти Цар?» Ісус відповів: «Сам ти кажеш, що Цар Я. Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос». Говорить до Нього Пілат: «Що є правда?» (Ів. 18:37-38).

Толстой так охарактеризував цей твір: «На картині зображений з історичною достовірністю той момент, коли Христа водили і мучили, били і тягали від одного начальства до іншого, а зрештою привезли до губернатора, «доброго дядечка», якому немає діла ні до Христа, ні до євреїв, ні ще менше до якоїсь істини, про яку йому, ознайомленому з усіма вченими та філософами Рима, тлумачить цей обірванець; головне для нього — лише вище начальство: аби лише не помилитися перед ним. Христос бачить, що перед ним заблудла людина, котра запливла жиром, але не наважується відкинути його лише за одним виглядом, і тому починає висловлювати йому сутність Свого вчення. Але губернатору не до цього, він каже: «Яка ще істина?» І йде. А Христос з сумом дивиться на цього непроникного чоловіка».

Чи не вперше у світовому мистецтві Ге рішуче порушив традицію зображення Христа. У Леонардо да Вінчі в «Тайній вечері» Христос — це ідеал вищої зовнішньої і внутрішньої людської краси. У Тіціана Вечелліо в «Динарії кесаря» — це символ спокійної і високої мудрості, причому це підкреслюється і в колористичному рішенні, коли обличчя Спасителя ніби світиться зсередини, а лице фарисея — темне та грубе. В картині Ге все навпаки. Монументальна фігура Пілата з простягненою у театральному жесті рукою, освічена сонячним світлом символізує велич та блиск влади. Насмішкувате самовдоволене обличчя з іронічною посмішкою виражає спокійну і навіть добродушну впевненість. Христос же в брудному та обірваному одязі, перебуває в тіні. В його вигляді немає нічого величного і красивого. Лише в палаючому і трохи сумному погляді читається протест і розуміння глибокої духовної кризи могутнього владики, який стоїть перед Ним.

Художник підкреслює, що зовнішній блиск фігури Пілата, сяяння його розшитої золотом тоги, протиставляється непривабливому, стомленому побоями та знущаннями Спасителю, який є Істина. Але Істина так часто схована від очей натовпу, тому що позбавлена зовнішнього блиску і не рядиться у дорогоцінний одяг. Ось що хотів донести до глядачів художник.

Художника давно немає. Картина його ще живе та промовляє. Особливо актуальними слова «Що є істина?» є сьогодні, коли самовпевненні та горді люди самі вибудовують власну істину, побудовану на егоїзмі, життєвих розкошах та задоволеннях. А справжня істина десь там в тіні, зіщулена, обсміяна та зневажена. Чи не це хотів сказати майбутнім поколінням Микола Ге?

Підготувала Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 3,2009

Українська християнська поезія