Мартін Лютер та епідемія

У серпні 1527 року у Віттенберзі спалахнула епідемія бубонної чуми.Лікарі були безсилі не тільки вилікувати, але навіть хоч якось полегшити страждання хворих. Розбушована епідемічна стихія вкрай деморалізувала жителів міста, багато з яких вважали втечу своїм єдиним шансом уникнути зараження.

Перед складним вибором — піти з міста або залишитися — стояв і 43-річний реформатор Мартін Лютер. У середині серпня Віттенберзький університет на деякий час переїхав у Єну. Багато друзів і колег Лютера, зокрема Філіп Меланхтон і Юстус Йонас, покинули Віттенберг. Лютеру також пропонували зробити за їхнім прикладом, але він прийняв рішення залишитися, щоб піклуватися про хворих і паству. Лютер залишився у Віттенберзі не один, а зі своєю вагітною дружиною Катериною, на якій одружився два роки тому, та однорічним сином Гансом. Невдовзі Ганс тяжко захворів... В одному зі своїх листів пригнічений важкими обставинами Лютер пише: «Я хвилююся через пологи дружини... Мій маленький Ганс не може послати тобі привіт, бо він хворий, але дуже потребує твоїх молитов. Сьогодні ось уже дванадцятий день, як він нічого не їв, більш-менш ми підтримували його сили питтям... Усі ми чекаємо, коли закінчиться чума».

Із серпня до грудня, як зазначає Метаксас, у Лютера посилюються напади Anfechtungen — депресивної, похмурої, паралізуючої зневіри, душевної муки, яка характеризується боротьбою з власними думками та з дияволом. Він намагається знайти точку опори в надії на швидке Боже вибавлення від чуми й очікуване народження другої дитини в грудні. Незважаючи на власну духовну кризу, Лютер посилено шукає й намагається сформулювати відповідь на питання правильного ставлення християн до епідемії. Основні думки з цього питання Лютер виклав у трактаті «Чи слід утікати від смертельної чуми?»

«Оскільки серед християн справа, як правило, завжди йде так, що лише деякі з них виявляються сильними у вірі своїй, а більшість, навпаки, слабкими, то просто неможливо накласти на всіх них однаковий тягар відповідальності. Людина, яка має міцну віру, може випити отруту й не нашкодити собі (Мр.16:18), тоді як для слабкого у вірі та ж отрута виявиться смертоносною. Маючи віру, апостол Петро ходив по воді. Коли ж він став сумніватися, то ледь не потонув. Якщо сильна й витривала людина подорожує зі слабкою, яка легко втомлюються, то вона повинна стримувати себе, щоб не йти занадто швидко і своїм темпом не загнати до смерті слабкого супутника».

«Ті, хто займає духовну посаду, проповідники й пастори, також повинні бути стійкими перед загрозою смерті. Про це є ясні слова Христа, Який заповідав: «Добрий пастир кладе життя власне за вівці; а найманець, побачивши вовка, залишає овець і тікає, бо не пастир…» (Ів.10:11). Адже коли люди вмирають, вони найбільше потребують духовного служіння, яке зміцнює і втішає їхню совість Божими Словом і Таїнством, щоб вірою в обітницю Його здолати смерть. Однак, якщо в якійсь місцевості під час смертельної небезпеки від чуми проповідники прийдуть до згоди, щоб частина духовенства виїхала в більш спокійне й безпечне місце, то я не вважаю таку поведінку гріховною, бо духовне служіння виконуватиметься в їхній громаді, а ті, хто виїхав, завжди будуть готові в разі потреби повернутися до своїх обов'язків».

«Так, ніхто не повинен залишати навіть свого хворого сусіда, якщо поблизу не виявиться інших людей, які про нього подбають і будуть доглядати за рештою хворих. У таких випадках нам слід почитати насамперед такі слова Христа: «Бо хворий був Я, а ви не відвідали Мене...» (Мт.25:41-46). Згідно з цим уривком ми всі пов’язані один з одним так, що ніхто не може покинути іншого в тяжкому становищі, а кожен зобов’язаний залишитися й допомагати, як сам би хотів, щоб йому допомагали в біді або немочі. Там же, де такої потреби немає та де після відходу частини людей все-таки залишається досить інших для догляду за хворими й турботи про них… я вважаю, що в такому разі є вибір — утікати або залишатися. Якщо хтось досить сміливий і сильний у своїй вірі, то нехай залишається в ім'я Бога. Якщо хтось слабкий і наляканий, тоді в ім'я Бога нехай утікає, якщо він не знехтував своїм обов'язком стосовно ближніх, забезпечив їх належною допомогою і замістив себе іншим виконавцем... Утекти від смерті й урятувати своє життя — це природне прагнення, самим Богом дане й не заборонене, якщо це не суперечить Богу й ближньому».

«Це сказано як застереження й підбадьорення, щоб уберегти від страху й ганебної втечі, якими диявол ловить нас, щоб ми не звертали уваги на Заповідь Божу в наших стосунках зі своїми ближніми й упали в гріх... Інші грішать навпаки... Вони занадто необачні й нерозумні, випробовують Бога й ігнорують усе, що може протистояти чумі й смерті. Такі зневажають використання ліків, не уникають місць і людей, заражених чумою, але безтурботно з ними спілкуються і, роблячи це, немов хочуть довести, наскільки вони незалежні й захищені від хвороби.

Вони ніби кажуть, що все це — кара Божа; якщо Він захоче їх захистити, Він зробить це без ліків і без наших пересторог. Але ж це називається не «довіряти» Богові, а «спокушати» Його. Бог створив ліки й дав нам розум, щоб ми піклувалися про тіло своє й могли жити гідно й у доброму здоров’ї. Якщо людина не використовує свого розуму й ліків, тоді шкодить своєму тілу й має остерігатися, щоб не стати самогубцем в очах Бога... Якщо тобі потрібні ліки, тоді приймай їх і пий зілля, які можуть тобі допомогти; обкурюй будинок, двір і вулицю; уникай також людей і місць, у яких твоя присутність не потрібна, і веди себе як людина, яка хоче допомогти загасити палаюче місто. Чим же ще є епідемія, як не пожежею, яка замість дерева й соломи пожирає тіла й життя?»

Авторитетність слів Лютера істотно підкріплювалася тим, що він неухильно дотримувався власних принципів і рекомендацій. Цей документ, незважаючи на очевидну прив’язку до епохи автора як за змістом, так і за стилем викладу, може бути й сьогодні затребуваний усіма, хто розмірковує про те, як не розгубити потенціал віри й любові до ближнього в контексті безпрецедентної кризи.

За матеріалами статті В’ячеслава Герасимчука «Коли натовпами гине у відчаї народ», альманах «Богомыслие»

Благовісник, 2,2020