Сторінки історії

Сарни: загублені сторінки історії

Минулого року наша редакція ближче познайомилася із церквою міста Сарни. Почалося знайомство із візиту до Луцька сарненського хору. Виявилося, що у Сарнах люблять журнал «Благовісник», а ще ближчими ми стали завдяки християнській поезії. Творча молодь міста запросила провести семінари для поетів і декламаторів. Відтак учасники луцької поетичної студії «Слово», серед яких велика частина працівників редакції журналу, відвідали Сарни, Степань, Ясногірку і Чемерне.
А в жовтні 2015 року ми їздили в Сарни з «історичною місією» — допомогти у зборі матеріалів з історії Рівненського об’єднання церков християн віри євангельської. В рамках поїздки Василь Мартинюк і Дмитро Довбуш зробили спробу зі спогадів місцевих християн описати події, що стали причиною виникнення церкви в м. Сарни, а також основні віхи її розвитку. Наскільки це вдалося — читайте у їхньому звіті.

Дмитро Довбуш — Варто зазначити, що за один день важко зібрати достатньо матеріалу. Нам суттєво допомогло, що Роман Цуман, який, власне, був ініціатором нашого приїзду, наперед домовився з потрібними людьми про інтерв’ю. А оскільки він корінний сарненчанин, то краще за нього вибрати людей нам би не вдалося. З іншого боку, пошуки інформації ускладнило те, що раніше в Сарнах баптисти проводили богослужіння спільно з п’ятидесятниками. Після розділення стосунки між ними не збереглися… Тому, напевно, найсерйозніший недолік нашої поїздки — що так і не вдалося поспілкуватися з баптистським пастором Петром Цуманом (нар. 1937 р.), який був пастором з 1976 року і володіє найповнішою інформацією про церкву.

Прибувши до Сарн, ми з Василем Кириловичем вирішили розділитися, аби більше встигнути. Спершу мені випало поспілкуватися з Анастасією Мостюк. Анастасія Мостюк (фото на ст. 42), відома на Рівненщині і за її межами як сестра Настуня, — Божий пророк, що все життя передає послання Святого Духа для церкви. Минулого листопада їй виповнилося 93 роки.

Під’їхавши, ми побачили невелику хатину і бабцю, що дрібним, проте жвавим кроком виходить з подвір’я. Як потім дізналися — саме до сусідки збиралася. Побачивши нас, сестра Настуня запрошує до оселі. Оселя сестри Настуні чимось подібна до музею: майже антикварні радіоприймач та годинник, барвисті килимки і покривала ручної роботи, класичні християнські картини з біблійними цитатами… Спілкуватися з сестрою і легко, і важко водночас. Легко — бо людина надзвичайної простоти і щирості, не раз під час розповіді вона вставала і показувала, як вони йшли, як молилися, як Бог показував видіння і т. ін. Важко — бо похилий вік дається взнаки: багато подій, а особливо дат притупилися в пам’яті. «Дорогесенькі братички, хіба все його упам’ятаєш?» — раз по раз бідкається сестра Настуня.

Народилася Анастасія Мостюк 23 листопада 1922 року на хуторі Римниці біля Яринівки. Була найстаршою з чотирьох дітей (ще одна сестра і два брати). Закінчила 5 класів польської школи на відмінно. «Тому я в селі була як секретарка, — каже Настуня. — Кому щось треба написати, то солтус (сільський голова) до мене направляв. Ходили навіть з прилеглих сіл».

У 20 років дівчина пішла заміж за Василя з Бережниці. Хлопець загинув на фронті. Вдруге вийшла заміж за Матвія зі свого села. Але, коли Настю заарештували, він став жити з іншою. Після виправного табору вона більше не одружувалася. «Мені тоді був 21 рік, — розповідає Анастасія. — Бандерівці примушували дівчат доставляти таємні листи. І ось схопили тих дівчат, які приносили листи до мене, і вони мене видали. Забрали в КДБ. Я дякую Богові, що Він дав таку тверду волю: як мене не били, та я нікого більше не видала. Били такими ніби пружинами, уся спина була розсічена, потім лишилися шрами. Коли матір принесла зміну одягу, то я їй віддала скривавлені блузку і сорочку. Мати так плакала, що аж коси на собі рвала. Через те, що тоді сильно били по голові, я й зараз погано чую, сильний шум у вухах».

Суддя виніс Анастасії вирок: 10 років. Зрештою, 8 років і 8 місяців вона пробула у виправному таборі в Мордовській АРСР як політв’язень. «В таборі я дуже схудла, — продовжує розповідь Настуня. — Коли вернулася додому, то була взагалі худюсінька. Нам давали всього по 300 г хліба. Та такий хліб — якщо зчавити, вода капала. А суп давали з гнилої бульби. Від того всі дуже хворіли. Всі ці 8 років я відсиділа за швейною машинкою. Шили військовий чоловічий одяг».

За словами Анастасії, у виправній колонії було 2500 жінок із різних народностей: грузини, татари, німці… Серед них було близько 150 засуджених за віру в Бога: «Найближче я познайомилася із засудженою з Білорусі — Ганею. Вона була жінкою пресвітера. Їх обох ув’язнили. Їхніх п’ятьох дітей забрали у дитячий будинок. Найменшому було рік і два місяці. Пам’ятаю, Ганя дуже плакала, а я завжди її втішала. Ми часто спілкувалися. Вона була дуже богобязною, через її свідчення я покаялася перед Богом. Біблій в колонії не було, тож жили тим Словом, яке по пам’яті передавали віруючі сестри. Ще там, у колонії, Бог став діяти через мене дарами Святого Духа, пророцтвом, видіннями. Якось на Великдень ми зібралися на вулиці, постелили ковдри, полягали голова до голови і стали тихенько молитися. Це так, щоб конвойні не побачили і не розігнали. І Бог став хрестити нас Духом Святим. Там же відразу деякі стали пророкувати. То я говорю незнайомою мовою, а інша природною. То вона незнайомою, а я природною. А потім пророцтво — до другої, до третьої… І бачимо видіння: стоїть величезний ангел — Божа охорона поставлена. Конвойний ходить біля нас і не бачить».

Приїхавши із заслання, Анастасія зупинилася в Сарнах, у брата. Знайшла роботу — працювала в магазині продавцем, прибирала. Потім з матір’ю та сестрою побудували хату. «Зі мною в таборі були дівчата з Сарн, і з Тріскинь, і з Цепцевич, — каже сестра Настуня. — І ми домовилися: якщо Господь поверне нас додому, то будемо всі разом приймати водне хрещення. Так і сталося. Того року в Малих Цепцевичах було два хрещення. Після мене увірувала і мати, і сестра, і тітка, і братова…» Спочатку Анастасія їздила на богослужіння в Цепцевичі, потім — в Тинне, де було багато сарненських братів і сестер, а згодом перейшла власне до Сарн.

На запитання, що сьогодні Господь говорить до церкви, сестра Настуня відповідає: «Сьогодні Бог говорить, що буде велике гоніння народу Божого. Господь говорить мені, щоб молилася за народ Божий, щоб він не ослаб, за правителів, щоб вони впокорилися перед Богом. Щодо України Бог каже: якщо народ наблизиться до Нього, то Він зупинить війну».

Бабуся Анастасія ще й досі читає Біблію в окулярах, хоча на одне око взагалі не бачить: «Бог дає таке бажання, що я вже більше 100 разів прочитала Біблію по порядку. Правда, в мене тепер сну майже нема, як 2 години посплю вночі, то добре…» Такі люди, як сестра Настуня, завжди залишають в свідомості сильний відбиток. Ніби, повертаючись у далекі часи, сидиш поряд з біблійною пророчицею Анною, яка день і ніч молитвами і постами служить Господу і Божому народу.

Василь Мартинюк: — А я тим часом спілкувався з євангелістом Леонідом Троцьковцем. Про брата Льоню чув давно з розповідей мого батька та братів, хоча не був з ним особисто знайомий. Ще з 1990-х років він часто приїжджав і приїжджає в мою рідну Карпилівку для проведення євангелізацій. Саме брати-сарненчани започаткували церкву й побудували дім молитви в Карпилівці. Коли їхав у Сарни, я не знав, що братиму у Льоні інтерв’ю. Дізнався про це вже на місці — і дуже зрадів можливості поспілкуватися з братом. Леонід Троцьковець легко запам’ятовується. Він щирий, відкритий для спілкування, а ще накульгує через вроджений вивих стегнової кістки. Його на Сарненщині, і не тільки, добре знають як ревного проповідника. Народився він 1958 року в с. Довге, в сім’ї євангельських християн. Його батько був пресвітером. Приїхав Леонід у Сарни під кінець 1976 року здобувати професію шевця. А потім залишився в районному центрі трудитися. У 1981 році женився. Дружину звати Ніна. Мають 12 дітей.

Як згадує брат Леонід, у 1990-х роках у сарненській церкві щороку хрещення приймали до 50 чоловік, але не менше 24. Тоді проводили багато євангелізацій: і в Палаці молоді, і на центральній площі Сарн, і на стадіоні. Євангелізували не тільки Сарни, а й багато працювали в навколишніх селах, де зрештою були організовані церкви, побудовані доми молитви. Брат Леонід як євангеліст об’їздив майже всю Україну. Проповідував Євангелію в Росії, Білорусії, Польщі. Він підрахував, що одного року виголосив 400 проповідей. Сьогодні одним із його служінь також залишається відвідування лікарень з благовістям.

Дмитро Довбуш: — Моя наступна розмова-інтерв’ю вийшла досить незвичною. Справа в тому, що до Василя Волосевича, з яким ми домовилися про зустріч, саме мали приїхати гості з США. Тому ми застали господаря за приготуваннями. Наприклад, мені ще жодного разу не доводилося брати інтерв’ю у людини, яка в цей час нарізає ковбасу… Однак, може, якраз завдяки такій невимушеній атмосфері розмова виявилася цікавою. Та й сам брат Василь належить до тих людей, з якими дуже приємно спілкуватися через їхню відкритість, щирість і простоту. Василь Романович (нар. 1959 р.) родом з Подолян Гощанського району, приїхав в Сарни в лютому 1983 року, того ж року став членом церкви. Його дружина Лідія родом з Тутович Сарненського району (до речі, це дочка сестри Устимки, відомої на Волині пророчиці). Мають 10 синів та 4 дочки (одну з яких вони удочерили).

У 1989 році за ініціативи брата Василя був створений співочий гурт «Благовісник». Спочатку цей гурт не мав назви і був більше подібний на такий собі чоловічий хор з 12 чоловік. Брати їздили по селах, проповідували, і в себе в місті проводили євангелізації. «Мали чітку ціль, — говорить Василь Романович. — Щочетверга проводили євангелізаційні зібрання. Якщо не вистачало місць, то віруючі виходили і чекали за дверима. Каялося дуже багато людей. Навіть, пам’ятаю, одного року було три хрещення: 72 чоловіка, потім ще 20 і потім ще з 12. Тобто в сумі близько 100 душ».

Василя Волосевича я більше розпитував про сучасне життя церкви, зокрема, про те, які напрямки служіння у них найкраще розвинуті. «Гарно ідуть справи зі служінням хору, недільною школою, — відповідає брат Василь. — Щодо благовістя, то ми більше працюємо в навколишніх селах і власне по місту. Але є й місіонери з нашої церкви у Львівській, Чернігівській області».

Василь Мартинюк: — Івану Пришку — пресвітеру церкви християн віри євангельської міста Сарни — 80 років, але, як на свій вік, він дуже енергійний чоловік. Приїхавши у Сарни в четвер, ми мали взяти інтерв’ю насамперед у нього, та Іван Андрійович не мав часу з нами розмовляти — він мурував грубку вдові в Люхчі. «Не можу сказати, щоб десь знав, що треба щось зробити доброго людям, і не зробив, — каже служитель. — Якби таке було, то не мав би спокою. І до цих пір — живу за цим принципом!» Наступного дня, у п’ятницю, церква мала о 10 годині молитовне зібрання, тому брат Іван запропонував зустрітися о 7 годині ранку, на що ми погодилися.

Народився Іван Пришко 1935 року в с. Грицьки Дубровицького р-ну. Його батько загинув в 1943 році під час війни. Лишилася вдова і п’ятеро дітей. У 1960-х роках Іван працював трактористом у місцевому колгоспі. Якраз в той період трапилася подія, яка кардинально вплинула на його подальшу долю. «Нас, трактористів, відправляли в центр колгоспу — в Берестя, де був дуже великий луг, сінокіс, — згадує Іван Андрійович. — Тоді луг ніхто не орав, сіно — і все. Ми тягали скирти і там зимували з тими скиртами. Возили на ферму. Тиждень робили, а тиждень — вдома. Нас поселили на квартиру. Це чудо, я вам скажу, небесне чудо! У тих хазяїв книжки лежали пачками. Чужа хата, зима, довга ніч… Я в тих книжках перекидався, перекидався — і знайшов Біблію. Питаю: «Матінко, а хто в вас читає цю книжку?» — «Ніхто не читає. Читав дід, помер — і все…» — «А може ви дозволите мені її почитати?» Вона дозволила, то я такий радий був! До хати привіз її. І читаю, читаю, читаю — дочитався до того: якщо є Бог, то я маю жити так, як написано в Біблії. Віруючих знайшов у Кідрах. Покаявся, прийняв хрещення в 1969 році. Покаялася моя мама і сестри. Покаялися сусіди. Зараз — церква в селі, молитовний дім, служителі».

Петро Цуман та Іван Пришко

Партійна організація комуністів підбурила народ проти Івана Пришка, навіть писали негативні статті в газеті. А все тому, що за зиму через нього покаялося 13 людей і прийняли хрещення в Кідрах. «Комуністів це потрясло, — каже брат Іван. — В партію жоден не вступив, а в штунди — 13 людей!»

У 1966 році брат Іван переїхав до Рівного, а в 1970 — до Сарн. Баптистська церква в Сарнах була започаткована ще близько 1918 року. Але на час приїзду Івана Андрійовича в ній були лише старші люди, молоді не було зовсім. Разом з тим в Сарнах жили й п’ятидесятники, що мусили їздити на зібрання в інші населені пункти. По навколишніх селах теж було потрошку віруючих-п’ятдесятників. Тому брат Іван спільно з Василем та Сергієм Момотками вирішили згуртувати розсіяних християн.

«Ми домовилися жити разом в союзі ЄХБ, — каже Іван Пришко. — Навіть мови такої, що то — баптисти, а то — п’ятидесятники, не велося. Разом служили, так, щоб нікого нічим не принизити. Це був десь 1974-1975 рік. Після цього церква трохи ожила. Того ж року прийняли хрещення 18 людей — діти віруючих-п’ятидесятників, які ходили раніше по селах, усі прийшли сюди. Це підняло дух церкви».

Зібрання віруючих спочатку проходили в маленькій хаті, в селі Доротичах (біля Сарн), на вул. Поштовій. 1974 року Іван Андрійович побудував дім і поселився в ньому. Коли ж церква суттєво збільшилася, десь до 140 членів, він запропонував перейти до свого будинку, який був значно більшим. Це трапилося приблизно в 1982 році. У 1990-му році за ініціативи баптистів відбулося розділення. В Сарнах зареєстрували церкву ХВЄ.

П’ятидесятницька церква стрімко зростала. Ще 1989 року з великими труднощами вдалося отримати дозвіл на реконструкцію (розширення) будинку молитви. Якраз тоді і вибрали пресвітером Івана Андрійовича (до того він виконував служіння диякона). Наступним кроком стало утворення церков в навколишніх селах — Карпилівці, Чуделі, Константинівці, Карасині, Рудні. В той період багато віруючих, за словами брата Івана — близько 300 чоловік, виїхало в Америку. І все одно у 2000 році сарненській церкві довелося придбати додаткове приміщення під дім молитви на Рівненському кільці. Окремої церкви не реєстрували, але там тепер проходять богослужіння. Усіх разом у Сарнах сьогодні налічується близько 1000 членів церкви.

Ми попросили брата Івана розповісти про перших християн, які були у Сарнах. Він згадав Петра та Дмитра Радчуків, діда Лобунського, брата Біруля, Романа Цумана, Якима Бахна, братів Галушок. Одним з найперших, за словами Івана Андрійовича, був Прохор Дриганець, якого люди називали Божком — за те, що жив дуже побожно. На жаль, ніяких подробиць щодо життя і служіння цих християн-першопрохідців нам з’ясувати не вдалося.

Іван Андрійович розповів, що за Польщі в Сарнах були хороші умови для служіння і благовістя. Органи влади навіть давали для охорони поліцаїв, коли віруючі проводили масові заходи. Багато братів мали тоді змогу отримати біблійну освіту у Гданську. Привозили Євангелії в Україну. Та коли прийшли комуністи, стало зовсім по-іншому: або відрікаєшся від Бога, або тюрма. Щоправда, за пам’яті брата Івана арештів вже не було, тільки штрафували сильно — по 50 або 70 рублів.

За все життя Івана Андрійовича не судили ні разу, навіть не штрафували. Хоча багато разів викликали — за те, що віруючі не давали присягу, не вступали в піонери і в комсомол. «Якби збирав усі повістки, то була б добра книжка», — каже служитель. Однак брат Іван не раз наражав себе на серйозну небезпеку, займаючись протизаконною справою — розповсюдженням християнської літератури. «Я був організатором, — розповідає пресвітер. — В Сарнах була типографія, друкували літературу, співники — ще в ті часи! Шоферам я не признавався, по що ми їдемо. Якщо згідний так — то їдемо, а якщо ні — то ні… Бо якщо впіймають: конфіскація автомобіля, мені як організатору — 10 років тюрми, конфіскація майна… Кажу: «Від тебе тільки заберуть автомобіль, а ти нічого не знаєш. Через два-три дні отримаєш новий автомобіль — і будь спокійний». Але Бог так проводив, що жодного разу нас не впіймали. Возили літературу по селах. В мішках, тоді ящиків не було… Якось завезли брату в Жолудськ… Вивантажили ті мішки і так під стіною поставили в кімнаті. І поїхали далі, куди треба було. Потім мені розказують: «Тільки ви виїхали, а поліцаї приїхали робити обшук». Все перевернули, все обшукали, нічого не знайшли — і поїхали. А ті мішки, як ми поставили під стінку, так і стояли (сміється)».

Брат Іван не був одружений, посвятив себе служінню. Бог через нього багато зціляв людей. «Я просто був присутній, робив — Бог…» — каже служитель. Він і сам двічі отримав від Бога надприродне зцілення. Ось одне із зцілень, про які засвідчив Іван Андрійович: «Дівчинку Павла Бакунця штовхнули діти в школі, вона впала і розбила колінко так, що лікарі сказали: одрізати ногу... Батьки не погодилися. Так ту ногу затягнуло, на милицях ходила. Мабуть, рік пройшов. Павло покликав мене помолитися. Кажу тій дівчинці: «Доцю, ти віриш, що Бог зцілить твою ногу?» — «Вірю». Зібрали усю сім’ю: будемо молитися. Мажу я її єлеєм, як написано. Так вона з рук моїх як скочила і навкруг нас — колами! Радості — не передати…»

Дмитро Довбуш: — Ця поїздка змусила мене замислитися, як важливо використати час, щоб записати свідчення людей — носіїв величезного духовного і життєвого досвіду. Це потрібно зробити вже сьогодні, адже, можливо, завтра — цих людей уже не буде біля нас! Можливо, ті сторінки історії, які б стали підбадьоренням для наступних поколінь віруючих і свідченням Божої слави для світу, завтра вже безповоротно вислизнуть із наших рук! Колись Бог збудив серце євангеліста Луки докладно розпитати і записати події життя Ісуса Христа і апостолів. Що ми мали б, якби він цього не зробив? Хтось описав історії життя Івана Воронаєва, Густава Шмідта, Луки Столярчука та інших Божих служителів, які сьогодні є натхненням для нас. Можливо, той брат Біруль чи Божок, про яких ми не змогли практично нічого дізнатися, були такими ж самими героями віри, чиє життя сповнювала Божа слава та велич. Від щирого серця хочеться побажати сарненчанам продовжити пошуки і відновити загублені сторінки їхньої історії. А усім християнам — зробити те саме у своїй місцевості.

"Благовісник", 1,2016