Благовісник

Сторінки історії

Чернецтво: відмова від земного заради небесного

Чернецтво, як відомо, виникло як природна реакція церкви на єднання зі світом. Зниження моральних вимог до членів Церкви та припинення гонінь зробило аскетизм найвищим християнським досягненням. Крім того, чернецтво стало спробою прориву за рамки звичного богослужіння та богопізнання. Формалізм церковного життя, який постійно посилювався, не задовольняв тих, хто шукав більш глибокого пізнання Бога, і приводив до бажання вільного й індивідуального богошукання.

Засновником християнського чернецтва вважається Святий Антоній, який жив на початку IV століття. Він роздав своє майно і вів відлюдницьке життя в самотності, а потім прийняв учнів, поселивши їх поблизу своєї печери на Афоні. Невдовзі у нього з'явилося безліч наслідувачів, і хоча відлюдництво було відоме Церкві ще з II століття, та Антоній започаткував масове, хоче й не надто організоване відлюдництво.

Значним кроком у розвитку чернецтва стала поява кіновітства, тобто організованого спільного чернецького життя. Власне цим і завершився розвиток чернецького життя на Сході. Головний вклад у появу нової форми чернецтва вніс Пахомій, який у двадцятих роках IV століття організував у Південному Єгипті перший християнський монастир з певними обов'язками монахів, однаковим одіянням, близько розташованими келіями, зі встановленими годинами богослужінь та єдиним настоятелем-керівником. Так зародилася концепція створення ідеального християнського суспільства на противагу Церкві, зіпсованій компромісами.

* * *
Чернецтво на слов'янських землях з'явилося дуже рано, фактично з початку поширення державних форм християнства. Найбільш яскравим проявом східного чернецтва в цей період можна вважати розвиток ісихазму. «Исихія» в перекладі з грецької означає «внутрішній світ, тиша, мовчання». Ісихазм як містичний напрямок наполягав на необхідності усамітненої молитви і розумного діяння для досягнення особливої просвітленості та єднання з Богом. Така установка ще більше відділяла монахів Східної церкви від спілкування зі світом і суспільного служіння. У світогляді східного чернецтва земні події й матеріальні справи повністю протиставлялися духовним явищам, і відповідні їм два способи пізнання ніяк один з одним не перетиналися.

Особливе зацікавлення викликає чернецтво Древньої Русі. Руські монахи згадуються вже при князі Володимирі, але спочатку любителі чернецького життя не влаштовували окремих монастирів, а селилися поряд з приходськими церквами в хатинках чи келійках по 10-20 чоловік. Перший монастир у повному розумінні цього слова був побудований князем Ярославом у 1037 році в Києві. Монастирі на Русі поширювалися дуже швидко. При цьому переважну більшість монастирів будували знатні й багаті люди, але не для монахів, а для себе, щоб мати особистих молитовників за своє життя і свою душу після смерті.

Яскравим винятком з цього правила є Києво-Печерський монастир, засновниками якого стали Антоній і Феодосій. Після відвідування Афону в 1051 році Антоній прийняв постриг, знайшов усамітнене місце (печеру, залишену після себе митрополитом Іларіоном) і оселився там. Невдовзі у нього з'явилися послідовники, які викопали нові печери. Так виникла Києво-Печерська лавра, яка прославилася своїми чудесами: вигнанням демонів, зціленням хворих, пророцтвами, примноженням хліба та меду й т. ін.

Життя печерських монахів мало сильний вплив на утвердження християнства на Русі: якщо князь Володимир силою впровадив чуже для Русі християнство як нову державну релігію, то раннє чернецтво своєю посвяченістю Христу показало силу й моральну чистоту християнства. Але є й зворотній бік впливу чернецтва. Воно заклало на Русі основу сприйняття істинного християнства у винятково аскетичних формах і створило думку про несумісність життя за Євангелією з життям у світі. Таким чином для основної маси віруючих християнство стало ще більш недосяжним ідеалом, наблизитися до якого вона навіть і не робили спроби.

В період монголо-татарського владарювання кількість монастирів значно зросла. Цьому сприяли пільги та привілеї, які отримувало церковне керівництво від монгольських ханів у вигляді ярликів, які звільняли від податків і обов'язків щодо татарів. Засобами для утримання монастирів стали пожертвування богомольців та монастирські вотчини (земельні наділи). Це втягувало монастирі у світські турботи про господарство, управління селянами і тяжби з сусідами. Але, з іншого боку, багатства дозволяли проявляти доброчинність. Так у голодні роки деякі монастирі щоденно годували до 600 вбогих і зубожених селян. У монастирях влаштовувалися божевільні, лікарні та готелі.

Зростання пустельних монастирів сприяло освоєнню нових земель та євангелізації, оскільки, зустрічаючи, наприклад, фінсько-угорські племена на північному сході та сході Русі, монахи проповідували їм християнство і готували до хрещення. В монастирях можна було знайти кращих учителів і багаті для свого часу бібліотеки. В монастирі йшли не тільки князі, а й простий люд для отримання настанов і духовної бесіди. Таким чином, монастирі відігравали важливу роль у поглибленні християнської свідомості народів Русі.

У кінці ХV століття на Русі з'явилося два великих подвижники — Ніл Сорський і Йосип Волоцький (Волоколамський), які визначили два головні напрямки аскетичного життя — скитський та спільножительний. Вони стали уособленням двох протиборчих шкіл у руському чернецтві — нестяжателі та стяжателі.

Ніл, засновник та ігумен Сорського (на річці Сорка) монастиря, ревно відстоював скитський напрямок. Він представляв собою спільне життя практично незалежних один від одного відлюдників, не зв'язаних спільним статутом. Ніл не тільки вимагав суворого аскетизму, але й заповідав харчуватися лише своєю працею, не заводити дорогих речей (навіть у церкві) й головне — не володіти земельними вотчинами.

Йосип, засновник та ігумен монастиря у Волоцьку, бачив у чернецтві клас віруючих, істинних християн, які повинні не відходити від світу, а стояти на чолі церковного життя. Тому для нього монастир був осередком найкращих сил церкви, найкращої освіти й досконалої поведінки. Для цього потребувалося збільшення монастирських багатств, вотчин та інших володінь. Тобто на думку Йосипа та його послідовників, монастир повинен бути стяжателем, а його монахи — нестяжателями, які не мають особистої власності.

Собор 1503 року, на якому розгорілася дискусія стяжателів і нестяжателів, закінчився перемогою йосиплян: монастирі не віддали своїх земель. Проте ні той, ні інший напрямок в чернецтві не представляє євангельських ідеалів, хоча найчастіше заволзькі старці-нестяжателі виглядають більш євангельськими у своїх прагненнях відділити церкву від держави.

* * *
Монастирі були сховищем для ізгоїв суспільства, для хворих і нужденних; монастирі вели велику добродійну роботу, лікували хворих, займалися очищенням лісів, будівництвом доріг, вирощуванням нових видів рослин та іншими видами діяльності. При цьому варто зауважити, що в монахів часто з'являлася духовна гордість, іноді в монастирі прокрадалися явні та приховані форми гріха. І все же, незважаючи на невідповідні Євангелії основи, Господь використовував чернецтво для Своєї слави.

Сергій САННІКОВ,
пастор, доктор богослов'я

"Благовісник", 4,2014