Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Інтерв`ю

Михайло ПАНОЧКО: «Я живу особливою мрією — побачити сильну Церкву»

Інтерв`ю з нагоди 60-річчя

Михайло Степанович ПАНОЧКО народився 12 листопада 1951 року в селі Сулимів Нестерівського (тепер Жовківського) району на Львівщині у християнській родині. Батьки виховували четверо синів та дві дочки, з яких Михайло був старшим. Ще до служби в армії Михайло став членом місцевої церкви ХВЄ прийнявши водне хрещення. Мрія отримати вищу освіту не могла здійснитися через його релігійні погляди та відмову вступити у комсомол. Після закінчення строкової служби в армії вона стала ще більш недосяжною через смерть батька у 55-річному віці: Михайлу, як старшому в сім’ї, довелося піти на роботу. Він став працювати шофером.

У церкві Михайло співав у хорі, пізніше почав проповідувати. А 26 травня 1976 року 25-річного юнака церква вибрала на пасторське служіння. У 1980 році Михайло Паночко одружився з Євгенією Зварич, з якою виховали п’ятеро дітей: чотири дочки та сина. На тепер три дочки заміжні, син одружений, і у родині є п’ятеро внуків.

З 1982 до 1985 року Михайло Паночко, з подання тодішнього старшого пресвітера Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів у Львівській області Романа Біласа, навчається в Московському біблійному інституті — єдиному на той час духовному протестантському навчальному закладі в СРСР.

З приходом свободи в нашу країну, служитель активно взявся за духовну працю. Він з однодумцями розпочинає радіопередачу «Сторінки життя» на місцевому радіо, співпрацює з місією «Віфезда» у дитячих будинках, інтернатах, лікарнях.

У 1992 році Михайла Степановича обрано заступником старшого пресвітера об’єднання церков ХВЄ Львівської області, а у 1995 — старшим пресвітером.

20 травня 1998 року на черговому з’їзді Союзу Церков ХВЄ України Михайла Степановича обрано старшим єпископом ВСЦ ХВЄП.

Як старший служитель Церкви ХВЄ України Михайло Паночко є членом Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій, Ради Євангельських протестантських Церков, Міжнародної Асамблеї ХВЄ бере активну участь у роботі Українського біблійного товариства, веде діалог з виконавчою та законодавчою владою, відстоюючи інтереси віруючих.

— Союз п’ятидесятницьких церков, який Ви очолюєте, складається з громад, які дуже різні за своєю історією, розвитком, формою служінь. Як вдається Вам тримати баланс між ними?

— Я вдячний Богові за те, що народився у Західній Україні, де формувався мій християнський світогляд. Дякую Богові за моїх попередників, наставників, з якими зводила доля і від яких я багато чого навчився. Це сформувало мене, мою життєву позицію, власний погляд на різні речі. Можливо, цей погляд і досі був би таким же, якби я залишився жити там, де народився. Але завдяки служінню, яке я зараз виконую, мені довелося пройти, і зараз ще проходжу курс навчання, щоб вмістити усе розмаїття думок, позицій, бачень, які є в нашому братстві. Для мене стало великим уроком порівнювати Захід зі Сходом, з Центром, різні форми служіння. Було непросто все це зрозуміти, але Господь давав мені урок за уроком, щоб я міг це збагнути, а для того треба мати широке серце. У вузьке серце вміщається лише те, що нам подобається, або чому ми симпатизуємо.

Зустрівшись з іншими формами служінь, іншими традиціями, порядком, я сприйняв, їх як школу Божу, намагався вмістити, прийняти, не відкинути, полюбити, що мені було непросто і нелегко. І, власне, те добре, що було закладено Богом у моє серце, коли я жив у Західній Україні, те Боже, євангельське, чисте не змінилося і до сьогодні. Лише розширився погляд на те розмаїття, яке є в нашому братерстві. Бог мене вчив розуміти, терпіти, і я прийшов до висновку, що з любов’ю можна зробити все. А повага та шанобливе ставлення до братства та любов до Божого народу — це є той ключ, який відкриває багато замків, це та олива, яка змащує наш братерський механізм, щоб він менше скрипів. Деяким братам, які звикли до сталої позиції, скажімо, в окремій області чи церкві, це важко зрозуміти, але Господь повів мене по всій Україні та навіть по цілому світі, щоб я навчився любити братів такими, якими вони є. І якщо є щось, що мені не подобається, я хотів би позитивно вплинути на те, змінити на краще не авторитаризмом, не командним стилем, а донести до сердець братів так, як доносив апостол Павло, який часто звертався: «Благаю вас, браття….»(Фил.4:2, Єф.4:1, Рим.12:1, 15:3, інші). Власне, це служіння і сформувало в мені таке широке бачення, широке серце, що я можу вмістити усіх, і на сьогодні нам вдається тримати баланс у братстві. Це непросто, але Бог допомагає його втримати.

— В об’єднання входять різні церкви: є громади, які твердо та жорстко дотримуються внутрішніх правил, сформованих десятиліттями, і є громади з новітніми формами служіння (мається на увазі саме форми служіння, а не доктрини). Яким же, на Вашу думку, повинне бути служіння в церкві сьогодні?

— Церква не може стояти на місці, вона не може бути вчорашньою і не повинна забігати наперед. Церква має бути сьогоднішньою, має реагувати на виклики сьогодення, у цьому її, власне, і «сіль». Церква не повинна відставати від вимог часу, але прийнявши добрі, святі речі, віруюча людина, часом зупиняється, тим самим причиняє найперше шкоду собі, бо не зростає духовно.

Друга крайність — це забігати наперед, гнатися за чимось новим, неординарним, за якимось духовним «адреналіном». «Свіжість» Церкви полягає в тому, щоб триматися Слова Божого, та щоб в церкві не була погашена сила Святого Духа. Святий Дух завжди дає свіжість у Церкві, Він її рухає вперед, Він її будує, формує та готує, як наречену, для зустрічі з Христом. Можна почати правильно, але зупинитися, як зупинилися галати, і додавали свої «латки»: «Ви йшли добре, хто вас зупинив?» (Гал.3:3). А може бути таке, що люди захоплюються «новими відкриттями», як сказано у Книзі Об’явлення: «Ти попускаєш Єзавелі, яка називає себе пророчицею, вводити в заблуду рабів Моїх». Читаючи послання до семи ангелів (переконаний, що в цих посланнях показано основні етапи історії Церкви), я зауважив, на що найбільше наголошує Господь: Він звертав увагу на вчення, точніше на лжевчення, які будуть налітати, як ураган, які будуть вриватися в Церкву, аби її збити з істинної дороги. Адже віруючі люди чітко знають, що блуд, п’янство, крадіжки, вбивство — гріх, цього бояться, а от лжевчення, яке може вкрастися і зробити шкоди більше, аніж блуд, люди не бояться. І коли в церкві служителі Божі цього не розуміють, не тримаються здорової, виваженої позиції, їх може закинути або вправо, або вліво. І оці нахили породжують у церкві поділення, підозру, невдоволення і від неправильного розуміння духовних речей люди починають духовно хворіти. І найголовніше — не усвідомлюють, що вони неправі. Тому ми робимо великий наголос у нашому братстві на навчанні віруючих людей: «Дивіться в Слово Боже, дивіться на Ісуса, як Він Себе поводив, як Він учив, які були Його стосунки з людьми — для нас це взірець». Чим ближче ми до Ісуса, тим менше конфліктів, тим нам легше коритися, легше любити один одного.

Великий наголос нам потрібно робити на навчанні. Це процес усього життя. Люди хочуть жити вчорашнім: ми вчора переживали благословення, переживали силу, вчора навідали брати. Люди хотіли б постійно мати такий «допінг», щоб хтось прийшов їх і «пробудив». Це добре, коли Бог посилає даровитих людей: іноді гості скажуть краще, як свої, це не є щось погане, але це ще не є хліб.

Є казка про вовка, якого дядько якось почастував хлібом. Хліб так сподобався сірому, що він запитав: «А де ти його береш?» — «А от, треба виорати поле і засіяти його…» — сказав дядько. «І вже буде хліб?» — запитує нетерплячий сіроман. — «Ні, треба скосити, зібрати його в снопи». — «І вже буде хліб?» — «Ні, треба обмолотити, завести до млина, змолоти на муку». — «І вже?» — «Ні, ще потрібно замісити тісто, розпалити піч і спекти хліб». — «О, то дуже довго та важко, то не для мене», — з розчаруванням мовив вовк і пішов до лісу. Є люди, які хочуть, не вклавши праці, відразу отримати результат. От, отримали благословення, а щодалі? Почули пророцтво, а що далі? Пережили Божу силу, а що далі? І може сформуватися неправильна позиція, коли переживаючи якісь благословення, ми вважаємо себе якимось особливими. Вже немає спільності, всі інші для нас чужі, «неправильні», «недуховні». Такі віруючі люди роблять помилки, самі того не усвідомлюючи, що ми покликані не відокремлюватися один від одного, від об’єднання, від брата. Святість — це відокремлюватися від гріха, від нечистоти та неправди, але не від братства.

Нам потрібно робити наголос, щоб служителі Церков були тверезі та близькі з Богом, щоб Боже Слово діяло в них, тоді вони матимуть що передати людям. Здорова наука приведе до здорової віри, здорова віра приведе до здорової поведінки і до добрих плодів. Вилився дощ благословення на церкву: ой, це вже щось! Ні, це ще не плоди. «Ой, сонечко Божої благодаті пригріло!» Ні, це ще не вершина, я теж люблю подібні прояви, ми всі це любимо, але який кінцевий результат? Згадаймо ізраїльський народ, який отримував від Бога великі інвестиції, вибраний народ, у якого були чудові обітниці Божі, завіт із Богом, але Господь каже: «Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди? …» (Іс.5:4) І коли віруючі цього не зрозуміють, будуть повторювати помилки ізраїльського народу. Будуть мати все, кажучи біблійною мовою: обрізання, довгі бороди, ходити в чепчиках, святкуватимуть Пасху, боятимуться сірника в суботу запалити, будуть всього боятися, але не будуть боятися Бога. І коли Ісус прийде, багато хто буде думати, що вони догоджають Богові, але, як зауважив Ісус, «прийшов до своїх, і свої не прийняли». От чого я боюся: коли прийде Ісус, щоб Він не сказав мені: «Ти мене не так, як потрібно, проповідував». І «ангел церкви» має бути найближче до Бога, чути серце Бога, тримати руку на пульсі життя. Коли служитель близько з Богом, він дає церкві чистий хліб і чисту воду. Коли немає цієї свіжості, тоді люди починають бігати і шукати: чи то старих благословень чи ультранових форм служіння. У результаті недостачі поживи люди можуть духовно хворіти. А духовно хворі люди шукають причини: то не таке братство, то не таке вчення, то не такий служитель, починають шукати винного. А може, я не правий перед Богом? І ми можемо помилятися, але чи ми готові визнати свою помилку? Я ніколи не вважав себе, як казав Павло, тим, хто чогось досягнув. Я ще в дорозі, я хотів би бути досконалим, хотів би, щоб була єдність, я про це багато молюсь, щоб втримати оці добрі стосунки, добру атмосферу.

— Ви брали активну участь у служінні Церкви як у часи переслідувань, так і в умовах свободи. Що принесла для Церкви свобода проповіді в нашій державі?

— Перш за все, ми маємо бути дуже вдячні Богові за свободу. Це омріяна, вистраждана свобода, оплачена високою ціною — кров’ю та слізьми. Це Богом даний унікальний час, Господь ніби говорить: «Я даю вам можливість, ресурси, якщо вам потрібний дім молитви — будуйте! Але не це головне, головне — несіть Мою звістку, спасайте людей, поширюйте Царство Боже там, де ви живете!» Тому, хто з вдячністю приймає цей час і не спочиває на лаврах, а використовує всі можливості, той робить правильно. Важливо, щоб ця свобода нас не розслабила, не заколисала, але щоб ми пам’ятали: свобода — для слави Божої!

Свобода в Україні прийшла від Бога. Багато віруючих не були готові до неї. Когось потягнуло за океан, хтось думав, що буде гоніння, хтось мріяв поліпшити свій матеріальний стан… Я це говорю не з осуду, просто кожний зреагував по-своєму. Але християни, які мають Божого Духа, повинні реагувати правильно — це час для поширення Божого Царства, для спасіння людей, для впливу на суспільство.

Звичайно, є і негативні моменти. Як я вже сказав, віруючі не були готові до тієї свободи. Вони звикли замкнутися у своїй хатині, щоб ніхто зі сторонніх не зайшов. Це помилка, адже Церква має бути відкритою для людей, але закритою для гріха. І проводити служіння заради себе — не є основна мета церкви.

Другий негатив полягає в тому, що віруючі не готові посвятити свої ресурси для Бога. Наші люди в багатьох випадках ще не навчені служити матеріально. Ми могли б більше послати місіонерів, могли б бути більше присутніми у медіапросторі, могли б більше видавати корисної літератури, більше робити євангелізацій. Тут ми недопрацювали і наступного року плануємо ліквідувати цю білу пляму — будемо акцентувати увагу на правильному ставленні щодо матеріального служіння в церквах. Щоб церкви відкинули думки, що ніби то ці кошти потрібні для центру. Ні, ці ресурси, як духовні, так і матеріальні, потрібні для поширення Царства Божого на тому місці, де вас поставив Бог. Коли духовний ресурс слабенький, і ще матеріальний ресурс невеликий, тоді церкві важко впливати на суспільство і таким чином ми не примножуємо Божої слави. Тому починають всихати духовні джерела — і люди живуть минулим.

З іншого боку, є загроза матеріалізму. Але матеріальний світ — це ще не гріх. Одяг, гроші — це ресурси, які потрібно розумно використовувати, бо написано: «Пускай свій хліб за водою…». І ми можемо бути людьми, ресурси яких працюють на Божу славу.

Ще один негатив свободи: самодостатність. Наприклад: церква побудувала гарний дім молитви, має хор, багато молоді, дітей, служитель забезпечений і йому так і кортить показати себе: «О, я самодостатній, незалежний, мені не потрібне братство, маємо дім молитви, євангелізаційну групу, автомобілі, оркестр — навіщо мені ще хтось?» Це — небезпека. Мудрий підхід такий: коли Бог дав тобі ресурси і ти маєш все — допоможи тому, хто слабший, поділися з тими, хто не має цього всього. Церква Христова складається з різних членів, не лише з ніг, рук і голови. Така позиція може породити такий собі «княжий» уділ, якими колись страждала Київська Русь. І коли налетіли татари, ці князівства по одинці були безсилими проти згуртованої орди. Вони дорого заплатили за прозріння — що потрібно бути об’єднаними. Церква — окрема одиниця, але внутрішньо, духовно ми повинні бути зв’язаними один з одним, щоб служити один одному тим даром, який дав нам Господь. І, власне, при взаємодії відбувається тайна духовного зросту. (Єф.4:16). Коли я відокремлюся, то жити зможу, але впливати на світ зможу тільки тоді, як перебуватиму в єдності, контактуватиму з іншими, допомагатиму іншим.


Микола Адамович Мельник дає настанову новообраному старшому єпископові Союзу церков ХВЄ України, 1998, м. Київ

— Які люди зробили найбільший вплив на Ваше життя та служіння?

— Найперше я вдячний Богові за своїх батьків (вони вже у вічності), які змалку вели мене за руку в церкву, прищеплювали любов до церкви, до Божого народу, до християнських пісень, до Слова Божого, намагалися вберегти від шкідливого впливу світу, вулиці. Великий вплив зробила на мене церква в рідному селі Сулимові, у якій я виріс, мого серця дуже торкалися пісні, якісь невидимі потоки з неба сходили в мою душу. Бог бачив це, формував моє серце, пом’якшував і, напевне, готував до майбутнього служіння у церкві, в Україні та навіть за межами України. Дуже вдячний Богові за старших братів, таких як Роман Білас, який був старшим пресвітером церков Львівської області та моїм наставником, саме він переконав мене вступити на навчання в Московський Біблійний інститут. Особлива вдячність за Олександра Давидюка, служителя церкви ХВЄ с. Стоянівка Рівненської області. Він навідував нашу церкву і для мене це було святом — чути його мудрі поради та глибокі проповіді. Також добрим словом згадую братів зі Львова: Михайла Кота, Володимира Юзвяка, Мар’яна Сулиму, та ін. Особливо вдячний Богові за Володимира Степанюка, який був служителем у Малих Підлісках, це 5 км від нас, ми з ним дружили, він був моїм наставником, через нього Господь мене часто зміцнював і формував.

— Яке місце у Вашому служінні займає сім’я? Наскільки вона впливає на Ваше служіння і, навпаки, служіння — на сім’ю?

— Пастирське служіння я прийняв у 1976 році, мені йшов 25 рік, я думав, що не буду одружуватися, але добре що я цього не зробив, і через чотири роки, у 1980, Бог дав мені прекрасну помічницю, з якою ми живемо вже тридцять другий рік. Я переконаний, що це Бог приготував її для мене, і вона може мене терпіти, допомагати. У нас чудові стосунки, які не змінилися і до сьогодні. Після одруження мені стало у два рази легше виконувати працю. Я вдячний Богові за свою дружину Євгенію, за її спокійний характер, за розуміння, надійність та вірність. Я виконував служіння, дітки народжувалися, я уділяв їм якийсь час, але основний тягар лягав на дружину та на її батьків. На моїх дітей вплинула сімейна атмосфера: у нас ніколи не було сварки, чи щоб ми претензії виставляли один одному. Не скажу, що все життя пройшло ідеально, інколи проявлявся людський характер. Але в основному діти виросли в атмосфері взаємоповаги, і, власне, ці взаємостосунки та моє служіння вплинули на дітей, і Бог захистив наш тил. Я не заганяв дітей у зібрання, вони самі бігли, ми їм не дали негативного прикладу, який би відкинув їх від віри. І всі мої діти та їх сім’ї служать Богові. Сім’я — це та здорова клітинка суспільства, де формується характер, відносини, де народжується в наших дітях батьківство, материнство, формується здоровий погляд на життя, на виклики сьогодення, де вони можуть духовно загартуватися, щоб, відпливши у відкрите море, досягнути цілі.

— Які моменти чи Божі чудеса Вам особливо запам’яталися у житті?

— Все моє життя без винятку було повне чудес. Навіть сторонні люди, які мене мало знають, казали: «Ви щаслива людина». Думаю: «Як вони це знають?» Про щастя, яке мені дав Ісус, неможливо розказати і його неможливо приховати.

Одне з таких яскраво виражених чудес, які я пережив, відбулося, коли я, ще хлопець, став виконувати пастирське служіння. Я тоді працював водієм, і якось, їдучи вночі з відрядження, по дорозі заснув. Їхав сам. На другий день у церкві мав бути похорон, я хотів встигнути, а дорога далека. Цілу ніч їхав, і врешті заснув. Не знаю, на скільки часу закрилися очі, але тільки раптом відчув поштовх у правий лікоть, досить відчутний, як ніби хтось мене будив. Я відкрив очі: немає нікого, а я вже їду вбік з дороги. Я вирівняв машину, сон пропав, але через декілька десятків кілометрів знову миттєво засинаю. І знову поштовх у правий лікоть, не сильний, не болючий, але цілком відчутний. Відкриваю очі: бачу, що на тополю їду. Я зрозумів, що це Божий ангел їде зі мною, відразу ж зупинився, щоб передрімати і не випробовувати Бога.

Було й таке, що на дорозі я міг збити людину. Була зима, сильний снігопад, я їхав як у молоці. І раптом, буквально за кілька метрів від машини, побачив п’яного чоловіка, що йшов посеред дороги. Не пам’ятаю як, але я якось викрутив кермо, машину почало носити в різні боки, але потім авто вирівнялося і все закінчилося благополучно.

Були випадки в сім’ї, коли хворіли діти і нічого не допомагало, ми ставали на коліна, молилися — і Бог виходив назустріч. Господь втихомирював болі. Були яскраві свідчення зцілення.

Якось мене запросили на зібрання до старенького пастора, який виконував служіння переді мною. Він запросив усю церкву на прощальне зібрання, бо лежав на смертному одрі. І тільки там, в хаті я зрозумів, наскільки важко вести зібрання-прощання з людиною, яка вмирає. Це було вперше в моїй практиці. Як проводити похорон — знаю, весілля — знаю, хрещення — знаю. А це — людина жива, і як прощатися з нею — я не знав. Я просто злякався. Нас зібралося в кімнаті приблизно 30 людей. Заспівали кілька псалмів, зробили невелике служіння, і я подумав, що «спихну» все на братів, нехай вони думають, що читати. Але всі відмовилися. Я тоді в душі заволав до Господа: «Господи, дай мені слово, бо я не знаю, що казати цій людині!» Не скажу ж: «Брате, прощай, вічная тобі пам’ять…» І мені відразу згадалися слова, які Ісус сказав до Марти: «Як будеш вірити, то побачиш славу Божу». Але коли я прочитав цей текст, то друга думка прийшла: «А що ж це значить?!» І я зрозумів, що Бог хоче щось зробити. Прочитавши цей текст, я сказав ще декілька слів і закликав до молитви. І в той момент усі відчули, як зверху на всіх зійшла особлива сила і ніби вогонь загорівся. Ми помолилися, попрощалися і розійшлися. Після цього цей старенький служитель каже до своїх дітей: «Дайте мені їсти». А він вже тижнями не їв, а пив лише воду, бо стравохід був вражений хворобою. Він з’їв тоді цілу тарілку борщу. І наступного дня прийшов з паличкою на зібрання. Він ще прожив кілька місяців, і потім раптово помер. Господь показав Свою славу і, приготувавши до вічності старенького служителя, забрав його до Себе.

— Як ви оцінюєте 20 років незалежності України?

— За незалежність України боролися століттями. І, на превеликий жаль, їй чомусь не вдавалося стати незалежною. Історія України є печальною і часто досить трагічною. Вірю, що Бог зробив для України величезний сюрприз, подарувавши їй незалежність. Причому таку, про яку навіть не мріяли найбільші ревнителі незалежності. Бог дав, але люди були не готові. І пережитки минулого даються взнаки. Євреям, які вийшли з рабства, так врізався в серце дух Єгипту (божки єгипетські, традиції єгипетські), що хоч вони і вийшли з Єгипту але Єгипет не вийшов з них. Те саме сталося, коли Бог подарував Україні незалежність. Національна самосвідомість мала би поставити все на свої місця, але без Бога це було зробити неможливо. Національна, суспільна самосвідомість, економічна сторона — все це повинно мати наріжний камінь, а це віра в Бога. І те, що все розвалюється, свідчить про відсутність наріжного каменя. Чому Європа століттями була така сильна? Тому, що будувалася на християнських цінностях. Швейцарія по сьогодні пожинає добрі плоди протестантських реформаторів Кальвіна, Цвінглі, Лютера, ці люди несли Слово Боже, і заклали підвалини державності на основі Біблії. Ми їм порою заздримо, але мало цікавимося, в чому секрет їхнього успіху. На жаль Україна не докопалася до суті, в Україні не відбулося покаяння за те, що мільйони людей відкидали Бога і славили атеїстичний режим. З цим усім потрібно порвати, з тією системою, яка сімдесят років мордувала та вбила десятки мільйонів невинних людей. Цей дух не був ліквідований, не було покаяння.

Нещодавно ми були на вшануванні пам’яті людей, які загинули в Бабиному Яру. Цього року відзначали 70 років з того дня, як там розстріляли близько 150 тисяч людей. Коли виступав представник з Німеччини, мені закарбувалися в пам’яті його слова: «Ми — діти злочинців» Я подумав: «Нація, яка зробила стільки зла для нашого і єврейського народів, усвідомлює свою вину, навіть їхні діти і внуки розуміють це». Вони не соромляться сказати: «Ми — діти злочинців». Наша нація, на жаль, цього не усвідомлює — і саме в цьому я бачу корінь проблем. Ми — потомки тих, хто розстрілював, хто мордував, катував, чинив голодомори, і ніхто не сказав: «Простіть, ми чинили злочин». Нащадки тих злочинців сьогодні ходять з червоними прапорами, знову ставлять пам’ятники кривавому диктатору Сталіну. Проявляється рецидив, і він негативно впливає на суспільство. Добре було б, якби і в Україні могли сказати: «Ми — діти злочинців». Але потомки злочинців мовчать, і багато хто з них є при владі. І сподіватися, що вони принесуть благословення Україні — марно. Україна без Бога перспектив не має. Господь підводить народ наш до того, щоб він дивився не на Схід і не на Захід, а підняв свої очі догори. Україна зможе мати достаток та процвітання тоді, коли побудує правильні стосунки з Богом.


Михайло Паночко на відкритті Українського дому Біблії

— Ви людина публічна, Вам доводиться мати справу з державою та керівниками держави. Наскільки Церква має право брати участь у політичному житті? Які політичні кроки доводиться робити Вам, як керівникові об’єднання?

— З приходом свободи перед нами відкрилися різні двері. Роль християнина — впливати на усі суспільні процеси. Але та атмосфера, у якій ми багато років жили, дала свій відбиток. Нам хочеться заховатися, нікуди не йти. Виникла тенденція замкнутися, відокремитися, нібито коли туди підемо — то осквернимося. Це неправильна позиція, це неготовність людей реагувати на виклики часу. Церква — це стовп і утвердження істини, місто, поставлене на горі, і світильник, який не ставлять під столом; сіль не приносить користі, коли в мішку. Нам потрібно трансформуватися, перемінити свої думки і знати, що Господь потрібний у всіх сферах життя. Я в цьому переконаний. Бо політики теж люди — і їм потрібний Бог. А коли християни не мають впливу на політиків — то таку політику і маємо. Авраам, укладаючи договори з різними царями, доводить нам, що він був впливовим політиком. Пророк Даниїл безпосередньо був пов’язаний з політичними справами, але і там він залишився Божим чоловіком, і це важливо запам’ятати. Просто в нас склалося неправильне уявлення щодо ролі християнина в політиці. Коли я ще жив на Львівщині, то кілька разів був депутатом сільської ради, депутатом районної ради. Але я йшов туди з ціллю не щось придбати, а щоб мати вплив на суспільство. Моя тверда позиція — не боятися політиків, а впливати на них, бо в нас є Той, Хто Сильніший від будь-якої влади. А на політиків треба дивитися як на людей, які потребують спасіння, відкинути те, що він депутат — він людина, навіть в ризі Папи Римського — людина. І важливо, не дивлячись на статус, побачити людину, яку любить Бог і за яку вмер Христос, донести їй слово, донести їй любов Христову, використовуючи всі можливості. Якщо нас не кличуть, то ми не маємо можливості впливати, тоді ми не винні. Але коли Господь відкриває двері — ми маємо йти і впливати. Але щоб впливати, потрібно мати силу, і якщо немає твердої євангельської позиції, туди краще не йти.

Моє переконання, що віруючі мають впливати на освіту, на політику, на економіку, на культуру, на поведінку, на стосунки між людьми. Бо коли віруючі не впливають, або ще гірше — відмежовуються, то тоді у всіх суспільних напрямках домінує зло. Там немає солі, там усе розкладається.

В історії є приклад віруючих людей, які пішли в політику. Джордж Вашингтон — перший президент Америки — був глибоко віруючою людиною. Незважаючи на сьогоднішні збочення з євангельської дороги, Америка, і досі потужна держава. Авраам Лінкольн — глибоко віруюча людина, любив Бога, знав прекрасно Святе Писання, скромний чоловік, син бідного фермера, ставши президентом, часто цитував Біблію. І при важливих рішеннях коли він цитував Слово Боже, як запечатував, після чого всі замовкали. Він досягнув двох важливих політичних цілей: об’єднав північні штати з південними (які ворогували між собою) і скасував рабство. Зробити такі величезні зміни в суспільстві могла тільки людина, з якою Бог. Тому нам потрібно вчитися і тверезо дивитися на ці речі. Не відмежовуватися від політики, не втікати від неї, боячись осквернитися. Ми осквернимося, коли будемо робити зло в церкві, коли в стані Божого народу будемо сіяти підступи, скупість, заздрість, гніви, наклепи. Я закликаю всіх віруючих людей — маючи Бога в серці, йти до людей і нести їм Добру Новину, впливати на суспільство. А в здоровому суспільстві народиться здорова політична сила, здорова еліта, якої сьогодні, на жаль,в Україні немає. А звідки вона візьметься, хто її сформує? Здорову еліту можуть сформувати тільки духовно тверезі та здорові християни.

— Як ЦХВЄУ може впливати на сучасне суспільство, і чи виконує вона своє покликання?

— На мою думку, виконує частково. І в тій непростій ситуації, що склалася в Україні, голос Церкви є архіважливий. Якщо не ми, то хто? Глибоко в моєму серці лежить думка про те, що на Церкві лежить відповідальність за долю України. Чому? Тому що ми пізнали Того, «Хто від початку». Того, Хто нас простив, Хто нас спас. Ми пізнали Його любов, яка вилилася в нас Духом Святим. І всі ці благословення, Божі роси, Божа ласка, дані з певною ціллю: щоб ми самі перемінилися і могли впливати на інших людей і міняти навколо себе світ. Бог має особливий план для України, і Він хоче це робити через Свою Церкву, через Своїх людей. Якщо ми не готові, то будемо винні перед Богом. Тому, на мою думку, Церква виконує своє призначення частково. Хотілося б, щоб Церква відчула свою відповідальність за духовну ситуацію у країні, Щоб ми не просто казали: «Вони там такі-сякі». Це не врятує ситуацію, нам потрібно усвідомлювати, що люди, які не знають Бога, приречені на масові помилки, на масові провали і безславний кінець. Тому я повторююсь: Церква має нести відповідальність за свій край, знає вона про це чи не знає. Ісус на суді скаже: «Я був голодний і ви не прийшли до Мене…» Це не тільки дати кусок хліба нужденному. Це стосується всіх сфер життя. Церква має реагувати на болючі проблеми суспільства — політичні, економічні, моральні, духовні.

— Яким способом? Як це зробити практично?

— Практично — цього навчає Боже Слово. Весь світ лежить у злі. Люди без Бога дезорієнтовані, у них немає фундаменту, вони ходять навпомацки. Тому їх не треба судити, їх потрібно жаліти. Християни, як представники Божі на землі, народжені згори, ті, хто має нове серце, нові думки, нову природу, новий погляд і повинні знати куди вести, як вчити і який давати приклад. Тому Церква має показати своєю поведінкою, що вона — це особливий народ, особлива Божа інституція. Духовні речі, які ми отримали в наших церквах і в наших молитвах від Бога, це є приховані ресурси, про які світ не знає. Світ не знає що ми переживаємо в потаємній кімнаті, спілкуючись з Богом. Світ не знає, що коли ми читаємо Біблію, Господь відкриває нам речі, про які знає тільки той, хто це отримує. Але виникає питання — для чого Бог мені це відкрив? Чому Бог мене навідав і просвітив? Щоб я міг іншим розповісти! Ісус сказав: «Ідіть». Учні біля Нього тулилися, той на праву сторону, той на ліву, їм потрібно було своє царство. У них були свої вузькі меркантильні цілі. «Ідіть по цілому світу», — сказав Ісус і тому, даючи нам силу, Господь має ціль — через нас впливати на людей, на суспільство. Тому наше завдання — побільше отримувати благодаті та нести її до людей. Духовні дари, повноваження і силу нам Бог делегував не заради нас, щоб задовольнити наші амбіції, чи то єпископа, проповідника, пастора, благовісника, редактора, а для впливу на суспільство. Чим більше буде богобійних, впливових людей у наших селах та містах, тим швидше оздоровиться Україна.


Промова на Молитовному сніданку, м. Київ, 2011

— Підводячи підсумки Вашого служіння старшого єпископа за 13 років, якими здобутками Ви пишаєтеся, а що не вдалося зробити?

— З Божою допомогою вдалося стабілізувати ситуацію в братстві. Крапля за краплею, рік за роком доводилося розвіювати всі підозри, розмови поза спинами. Для мене завдання номер один — зберегти і примножити єдність Божого народу. Ще 13 років тому, коли я молився: «Господи, яка найважливіша ціль у служінні, яке Ти мені доручаєш?», була відповідь: «Єдність у Моєму народі». Я вважаю, що сьогодні ця єдність у кращому стані, ніж була раніше.

Нам вдалося підняти авторитет Церкви християн віри євангельської на міжконфесійному і на державному рівні. Представляючи Церкву я ніде не осоромив братство, не кинув на нього тіні ні словом, ні поведінкою. До нас з повагою ставляться римо-католики, греко-католики, православні. Добрі стосунки маємо з баптистами, з адвентистами та іншими євангельськими об’єднаннями. Ми любимо тих людей, хоча в них інші погляди. Ми їх поважаємо, ми не відокремлюємося через те, що ми, мовляв, хрещені Святим Духом, чи вони мають «не того духа». Дехто мені докоряв, що я з Папою Римським вітався. Але Євангелія вчить нас, щоб ми «жодної людини не вважали нечистою». І друге: «Кому честь, тому честь…». І ще: «Всіх поважайте…» та: «Моліться за всіх». Саме такий підхід до людей сформувало Боже Слово, Божий Дух.

Одним із наших здобутків є те, що Церкву ХВЄ стали поважати за велику соціальну роботу. Коли на Закарпатті сталася повінь, Церква ХВЄ внесла свій чималий матеріальний та фінансовий вклад.

Спеціалістам Інституту релігієзнавства в Україні імпонує наша позиція щодо держави і національних питань. Наші добрі справи виявляють, що ми дійсно любимо Україну і хочемо, щоб в Україні напувала рідна мова, щоб віруючі були патріотами нашої країни.

Ми беремо участь у законодавчих проектах, у роботі Всеукраїнської ради церков. З Божою допомогою мої заступники і всі наші відділи показали себе справжніми християнами. Здобутком є те, що до нас горнуться церкви на Волині, Львівщині, Рівненщині, Києві. Відкриваються нові церкви в Іспанії, Німеччині, Бельгії.
Побачивши наше братське ставлення один до одного, хочуть бути з нами. І не лише в Україні: є заяви з Росії, з Європи. Це наша спільна праця — моїх заступників, старших пресвітерів областей. Є ще багато праці у цьому напрямку. Нам не вдалося до кінця зблизитися з іншими євангельськими об’єднаннями, які діють в Україні. Ми маємо добрі стосунки з цими об’єднаннями, але хотілося б кращого. Я розумію, що цей процес неможливо прискорити, для цього потрібно терпіння, праця, молитви. У нас є ціль, щоб п’ятидесятницькі церкви в Україні були єдині в поглядах та у стосунках.


(збільшити)
7 Конференція Міжнародної асамблеї християн віри євангельської, м. Рига, 2010

— А як зараз складаються стосунки з іншими п’ятидесятницькими об’єднаннями України?

— Ситуація набагато краща, ніж десять-п’ятнадцять років тому. Тоді кожен будував щось своє, утворювалося багато об’єднань. Зараз цей процес припинився, деякі об’єднання не ростуть, деякі розпадаються, міліють. Коли ж я розпочинав служіння в ЦХВЄУ, то в нас було близько 800 церков, на сьогодні маємо — 1510 громад, і до кінця року буде на кілька десятків більше. Це наша спільна праця, і я дякую Богові за те, що у нас така гарна команда, яка формує імідж нашого братства.

— Які проблеми Церкви потрібно вирішити Вам, як старшому служителю, найближчим часом?

— 2011 рік був проголошений роком Біблії, щоб прищепити людям любов та пошану до Божого Слова. У цьому нам Господь допоміг: приблизно 1200 заходів було проведено по всій Україні з нагоди святкування річниці Пересопницького Євангелія. Цей рік ми хочемо оголосити роком навчання щодо матеріального служіння. У цьому є велика потреба. Ми хочемо, щоб віруючі люди, правильно ставилися до матеріальних речей, щоб матеріальні ресурси працювали на поширення Божої звістки в нашому краї і за кордоном. Це ресурс, за який ми будемо відповідати і людей потрібно навчити «те, що Боже, потрібно віддати Богові». Церква має сіяти, а щоб сіяти, потрібно мати ресурси. Оренда приміщень, транспорт, навчання, духовна література, реклама, афіші — є багато речей, які потребують коштів. «Для світу євангелізація завжди безкоштовна, а для Церкви вона завжди платна», — казав Біллі Грем. Ми хочемо навчити людей правильно ставитися до матеріального служіння.

Другий напрямок — праця щодо духовного стану служителів. Стан церкви багато залежить від служителя, від того, в якому він духовному стані, наскільки він навчений, «підкований» духовно і біблійно. Будучи пастором та служителем, він має бути освіченим, культурним, сповненим Святого Духа та віри — і таким чином утворювати в церквах здорову атмосферу. Хто зупинився в навчанні, той ризикує скотитися назад, бо не можна жити минулими ресурсами, минулими переживаннями. Ми повинні дякувати Богові за те, що ми пережили, але в Бога ніколи немає черствого хліба, в Нього завжди є свіжа манна, свіжа вода. І про це завжди потрібно пам’ятати служителю. Спілкування з Богом дасть свіжість пастору, він буде твердо стояти на євангельських позиціях — і ніякі валаами, ніколаїти чи єзавелі не зіб’ють його з прямої дороги.
Служитель повинен мати тверезий погляд, правильну позицію, бо він відповідає за церкву, він покликаний її пасти, шанувати і подавати добрий приклад (1 Петр. 5:3-4).

— Що б Ви порадили людям, віруючим та невіруючим, виходячи із сучасних політичних, економічних, соціальних та моральних умов, які склалися в Україні?

— Найперше — користуймося часом благодаті, який маємо сьогодні. Для віруючих: зростайте в Ісусі, приносьте Йому хороші плоди і працюйте для Нього. Це благодатний час. Для невіруючих людей він також благодатний — ідіть до Ісуса, прийміть Його, живіть для Нього, бо з Ним чудово жити. Людина має перш за все подбати про свою душу та про своє спасіння, тільки тоді вона може допомогти й іншим. І, прийнявши Ісуса, зробімо зі свого боку все, щоб впливати на людей навколо нас. Не можна змінити Україну, не змінивши себе. Я дякую Богу, що Він мене змінив, що Він змінює сотні тисяч людей, але цього мало, бо для переломного моменту потрібно, щоб серед населення країни було хоча б чверть щирих християн, народжених згори, які б могли впливати на суспільство і вберегти його від морального, культурного, економічного занепаду. Україну врятувати можуть тільки Божі люди, які просвітлені Христом і мають чітку євангельську позицію — робити всім людям добро. Віруюча людина має відчувати себе боржником, як казав апостол Павло: «Я боржник всім», щоб свідчити про велике багатство благодаті Божої.
Я живу особливою думкою, особливою мрією — побачити сильну Церкву, Церкву в Божій благодаті, Церкву, яка наступає на силу ворожу, яка буде крокувати «як полки з прапорами». Хочу побачити Церкву, яка готується до зустрічі з Христом, і важливо, щоб це усвідомили всі віруючі люди. З Богом ми все перенесемо. Нам не личить боятися труднощів чи невдач, чи противних вітрів, а йти за Господом, бо Він сказав, що побудує Церкву, яку не здолають ворота пекельні, — і я в це вірю.

Розмовляв Юрій ВАВРИНЮК


Михайло Паночко в українській церкві в Іспанії (четвертий зліва пастор церкви ХВЄ м. Мадрида Демко Ярослав)


Служіння, присвячене 90-річчю п`ятидесятницького руху в Україні, м. Дніпропетровськ


Засідання комітету Церкви ХВЄ України


У родинному колі


У Тернопільській церкві


Михайло Паночко з єпископами Степаном Веремчуком та Іваном Хриптою звершують рукопокладання Михайла Близнюка (Волинська область) на єпископське служіння

Читати інтерв`ю Михайла Паночка редакції сайту РІСУ

Українська християнська поезія