Благовісник

На перехресті студентських шляхів

Михайло Мокієнко (молодший) живе та працює у Львові. Він — історик, доктор філософських наук. А ще — пастор та місіонер. Його служіння специфічне в тому розумінні, що він благовістить в освітній сфері, зокрема серед студентів. Наша сьогоднішня розмова з ним саме про цю ділянку його духовної праці.

— Чому ви обрали саме такий напрямок служіння? І як допомагає вам у цьому здобута освіта?
— Напевно, напрямок мого служіння був обраний завдяки тому, що Бог показав мені й моїм батькам ті спроможності, які були вкладені Ним у мене. Якщо давати визначення покликанню, то це збіг здібностей людини й намірів Бога щодо її життя. Тобто, вкладаючи в людину певні здібності, Бог має намір ці здібності використати. Десь у шкільні роки мої здібності були виявлені, і я вдячний своїм батькам, що вони помітили, культивували, розвивали й виховували їх, а також правильно спрямували мене туди, де я зміг реалізуватися. У той час відкрилася така можливість — я вступив в університет, де зміг реалізуватися як студент, згодом як аспірант, а також як викладач. І я бачу в цьому цінність і сенс.

— А як зрозуміти: варто тобі навчатися у виші чи, можливо, краще реалізуватися в певній робітничій професії?
— Звісно, дуже важливо правильно оцінити спроможності людини. Якщо в людини є потяг до здобуття нових знань, їх обробки й застосування і якщо Богом закладений ресурс до цього, то однозначно, що Бог очікує, що цей ресурс буде використаний.

Як це виявити? Є багато різних тестів, зокрема тест Говарда Гарднера, який допомагає зрозуміти, чи має людина нахил до навчання та в якій саме сфері їй краще розвиватися.

Я не кажу, що освіта потрібна всім. Добре бути освіченим, але не завжди людина освічена через навчання у вишах. Є значний прошарок християн, у яких наперед закладені певні наукові здібності, тепер Бог хоче, щоб ми вивільнили ті здібності в обраній Ним площині. Відповідно, ті люди, які, маючи здібності, не використовують їх, а роблять щось інше, як-от, наприклад, торгують, відповідальні перед Богом за те, що їхні здібності не були розвинені й реалізовані. Але, ще раз повторюю, це стосується не всіх. Від інших людей Бог очікує зовсім іншого, бо заклав у них зовсім інші спроможності й очікує, щоб вони розкрилися й були інтегровані в процес побудови Його Царства.

— Розкажіть більш детально, як ви відчули потенціал у собі та як реалізовували й реалізовуєте його?
— Студентські роки я використовував для свідчення іншим людям, послуговуючись певними зачіпками. Однією з них було спільне вивчення історії, яка завжди цікавила мене, підготовка до семінарів, наукових заходів, конференцій. Це давало змогу комунікувати як зі студентами, так і з викладачами. Потім як аспірант я отримав можливість вивчати історію саме п’ятидесятницького руху. І те, що я вірю в те саме, у що вірили мої діди й батьки, стало предметом мого наукового аналізу. І мені вдалося поєднати науку з власним інтересом. Мені здається, що для науковця це головне, бо коли його змушують працювати над тематикою, яка йому нецікава, то малоймовірно, що він зробить якийсь значний крок у розкритті того чи іншого питання. У моєму випадку ці речі співпали, і я тішуся, що маю улюблену справу і так чи інакше можу говорити про Біблію, про пневматологію (вчення про Святого Духа) і, власне, про саму історію п’ятидесятництва.

І тут поле діяльності дуже широке, починаючи від елементарного просвітництва (уже 30 років ми маємо свободу, але наше суспільство мало знає про неправославні й некатолицькі течії) й закінчуючи встановленням історичної справедливості (бо багато десятиліть віруючих безпідставно принижували й засуджували). Власне, саме це я роблю й бачу, як змінюється ставлення науковців до неправославних віруючих, зокрема хрещених Святим Духом.

Тож як реалізується наше покликання до певного служіння? Ми, відкривши в собі певні здібності від Господа, починаємо рухатися по цьому шляху, навіть до кінця не усвідомлюючи всіх тих магістралей, напрямків і можливостей, які Бог для нас відкриває.

— Розкажіть про своє служіння в новоутвореній церкві у Львові. У чому її особливість? Який напрямок її діяльності, на яку аудиторію вона спрямована?
— Коли я почав працювати у Львові, то побачив велике місійне поле, яке складають студенти й викладачі (тут загалом 45 навчальних закладів, із них 23 університети). Разом із тим це туристичне місто, де люди перебувають транзитом, торгують. Тож ми хотіли створити таку громаду, яка охоплювала б насамперед університетську аудиторію. Тому ми зібрали коло однодумців, виробили систему цінностей, яка окреслює напрямок нашої церкви. Першим таким заходом була зустріч зі студентами-першокурсниками на тему: «Вчися вчитися», тому що добре знали, що людина, яка приходить навчатися в університет, дуже потребує цього, бо не знає місцевих реалій, педагогічних тонкощів та побутових. На перший такий тренінг прийшла 61 людина, більшість — невоцерковлені. Разом із тим для своєї команди, у яку входять як викладачі, так і студенти, ми провели тренінг під назвою «Запали свій дар», де за допомогою біблійного богослов’я й згаданого тесту Говарда Гартнера допомагали людям віднайти й правильно спрямувати свої спроможності в процес побудови Царства Божого.

Звісно, пандемія нам перешкоджала, але ми орендували приміщення й стали проводити богослужіння для викладачів та студентів. Щодо приміщення, то в нас є певні вимоги. Ми хочемо бути в центрі, тому винаймаємо приміщення там, а це недешево. Проте ми хочемо бути на перехресті студентських шляхів. Бо як тільки йдеш від людей, то важко очікувати, що вони самі шукатимуть тебе. По-друге, ми сповідуємо принцип безпосередності. Тобто наші заходи для релігійних людей можуть видатися не зовсім канонічними й літургійно-виваженими, але, власне, ця безпосередність сучасній молоді дуже імпонує. Ми можемо нинішню молодь багато в чому звинувачувати, але чого в неї не забереш — то щирості. Вони чітко розрізняють фальш від справжності, розуміють, що означає здаватися й бути насправді. Ми хочемо бути християнами в повсякденні.

По-третє, ми застосовуємо принцип колегіальності — тобто максимально залучаємо ту команду, яка в нас є, до служіння. І це вивільняє той потенціал, який у нас закладений. Ну й, звісно, це дає змогу проводити найрізноманітніші заходи. Наприклад, щомісяця в нас проходить зустріч «Книжник». Протягом місяця ми читаємо одну й ту ж книгу, зазвичай це класична література, трохи художня, трохи наукова. І один раз на місяць ми збираємося на її обговорення. Наприклад, ми розглядали антиутопії Орвела, «Сповідь» Аврелія Августина, в останні два місяці — твори Лесі Українки та Івана Котляревського, бо були ювілеї цих письменників. Серед нас є спеціалісти з тієї чи іншої теми. Вони роблять вступ на двадцять хвилин, а потім ведеться загальна дискусія. І на такі зустрічі приходить немало людей, які не є воцерковленими в євангельському сенсі цього слова.

Це один із напрямків. Для молоді в нас розвинений ігровий напрямок — ми намагаємося передавати важливу інформацію через гру. І на ці заходи приходить чимало молодих людей. Є інші напрямки, які ми тільки починаємо впроваджувати або маємо на меті впровадити. Наша церква особлива тим, що нам не треба особливого прославлення, купи апаратури. Цим людям треба слово — доступне, безпосереднє, їм треба відчувати, що вони залучені в процес, дуже важливим є фактор колегіальності та діалогічності.

— Коли слухаєш ваші семінари, то думаєш, що вам все легко й просто вдається. А як насправді, чи багато часу витрачаєте на підготовку?
— Тут все залежить від багажу, який накопичувався протягом років. З одного боку, є методологія й інструментарій — те, що набувалося в процесі освіти, і є певна сировина — тематика, яка розробляється. Наприклад, у 2017-2018 навчальному році я розробляв курс «Дії святих апостолів». За цей час я підготував 40 годин лекцій, і мені тепер не важко при потребі навести оптику на один із текстів. Звичайно, він виходить за межі й стає ширшим у процесі доопрацювання, ніж був до того, проте в мене є основа, на яку можна обпертися. Звичайно, готуючись, я читаю, аналізую, додаю щось нове, дивлюся, наскільки цей виклад є актуальним для тої чи іншої аудиторії.

— Кілька порад людям, які відчувають у собі здатність навчатися. Як їм реалізуватися в цьому, щоб це стало основою для подальшого служіння?
— Ну, у мене трохи радикальні поради. Я все-таки раджу звернути увагу на світську освіту, бо вона, при всій повазі до наших релігійних навчальних закладів, більше розвиває. І якщо це напрямок гуманітарний, то краще стаціонарно навчатися, щоб справді зануритися в процес здобуття освіти, а не здобувати знання якимись нальотами. Разом із тим це дає можливість і з місійної точки зору більш вплинути на людей, із якими навчаєшся.

І, звісно, дуже важливо в процесі навчання шукати дотику свого християнського світогляду та досвіду до того майданчика, на якому ти опинився, бо це дає додатковий стимул, мотив, щоб рухатися далі.

Якщо відверто, то в Україні освітня справа неприбуткова й часто корупційно обумовлена. І є чимало того, що може відштовхнути людину. Те, що тримає — це праця над улюбленою темою, над улюбленою справою.

Розмовляла Ольга Міцевська

Благовісник, 3,2021