Благовісник

Михайло Мокієнко:
«Ювілей п’ятидесятництва — це демонстрація справедливості»
(частина 2)

Першу частину читайте тут

Про служіння

— Ви — пастор, проповідник, освітянин, науковець… Ким ви є в першу чергу?
— Ну, мені складно з цим запитанням (сміється). Останніх років із десять шукаю на нього відповідь. Це залежить, напевно, від фази життя. Наприклад, попередніх 5 років міг би сказати, що я науковець, оскільки працював над докторською дисертацією, активно писав статті, брав участь у конференціях — значна частина часу йшла саме на наукову діяльність, це був пріоритет. Сьогодні я частково продовжую вести певні науково-популярні проекти, але більшою мірою працюю, скажімо, у сфері просвітництва. Це коли вже не проповідь, але ще не лекція. Маю внутрішнє відчуття, що тепер євангельський рух стоїть на такому перехресті, коли не можна бути чистим науковцем, щоб на нього впливати. Важливо фокусувати діяльність не на теоретичних наукових проектах, а на екклесіоцентричних (церковноцентричних — прим. ред.), які дозволять церкві використати богословські напрацювання й зробити крок уперед.

Напевно, це буде голосно сказано, але тепер я бачу себе містком між наукою й церквою. Хоча дехто каже, що це безперспективна позиція — мовляв, тебе ні там, ні там не сприймуть. Але мені здається, що бути «між» — це і є моє покликання.

— А як ви шукали себе, як входили у своє покликання? Загалом у якому віці з’явилася зацікавленість історією?
— Я визначаю покликання як збіг Божих інтересів і здібностей людини. Власні здібності я став помічати десь у старших класах школи — мені легко давалася історія, дуже подобалася, їздив на олімпіади… Ще в 1990 році мені до рук потрапила «Історія християнства» А. Карєва і К. Сомова, якою я зачитувався. Це корелювалося з моєю зацікавленістю історичним наративом Старого Завіту. І коли вступав на історичний факультет Запорізького національного університету, то вже тоді розумів, що хочу вивчати саме історію християнства, зокрема п’ятидесятництва. Щоправда, у кінці 1990-х доводилося відстоювати тематику, яка стосувалася історії протестантизму, адже тоді превалювали православні та католицькі студії.

Паралельно розвивалося й служіння. Я був молодіжним лідером, дияконом… Коли опиняєшся між університетом і церквою, співвідносиш у своїй свідомості ці дві реалії й думаєш: як мені бути максимально корисним? Я став реалізовувати свої наукові здобутки в біблійному коледжі в Дніпрі, викладати історичні предмети в різних богословських навчальних закладах.

— Які люди вплинули на ваше рішення займатися науковою діяльністю?
— Пам’ятаю, коли я хотів вступати в біблійний навчальний заклад, то батько відмовив мене. Він говорив, при всій повазі до біблійних інститутів, що це достатньо обмежений вплив, і краще здобути гарну світську освіту, а богословська — прикладеться. Я завдячую цим татові. Крім того, дуже вдячний Віктору Шевчуку, який на етапі мого університетського навчання допоміг зробити вибір між аспірантурою й молодіжним служінням на користь наукового напрямку. А вже в аспірантурі, докторантурі на мене вплинули Роман Соловій та Сергій Санніков. Вони сфокусували мою наукову увагу на тому предметі, який насправді потребував дослідження.

Тут є і династичний елемент. Генеалогічно так вийшло, що і по маминій і по батьковій лінії в нашому роду були репресовані служителі. Тож на мене вплинуло й почуття відповідальності перед попередниками.

— Ви кілька разів згадали, що у вашому житті перетнулися церква й наука. Чи допомагає церковний досвід у науковій діяльності — і навпаки? Чи вони один одного доповнюють?
— Завдання християнської освіти — навчити віруючих людей думати, а думаючих людей — вірити. Це мій девіз, яким я можу відповісти на це запитання. Адже дуже часто в середовищі християн відчутний брак критичного мислення, абсолютна постколоніальна довіра, або навпаки — недовіра до певних речей, контрастність мислення, чорно-білий світ, спрощена уява… І над цим має працювати християнин-науковець у силу свого інтелектуального досвіду.

З іншого боку, завдяки своїй вірі й духовному досвіду він може впливати на світських науковців, багато з яких скептики, циніки, позбавлені надії. Сучасна філософська наука взагалі говорить про руйнування будь-яких основ, на які можна було б опертися. І наукова ступінь християнина (у тому числі) легітимізує його послання в очах наукового світу. Адже часто це дуже закрите коло самозакоханих людей, які не сприймають інших, зосереджені лише на власних наукових прозріннях. Та ці прозріння, як правило, не роблять їх щасливими.

— Хочу поговорити про мотивацію до наукової діяльності. Адже, хоча останніми роками ситуація дещо змінилася, християн-науковців — одиниці. У мене є друзі, які вже написали або пишуть дисертації у різних галузях науки. Слухаючи їх, я розумію, що науковець в Україні має бути вкрай безкорисливою, ідейною людиною, адже це — жертва, яка практично не передбачає віддачі. Як тоді мотивувати молодь?

— Для мене дуже важливим мотиватором є власне любов до теми. Тоді людина здатна пожертвувати матеріальним. Якщо ж цього не буде, то навіть сприятливі умови не допоможуть. Друге — усвідомлення важливості справи. Я вірю, що діяльність науковця — важлива, бо він формує світогляд, допомагає змінювати свідомість. Третє — це відповідальність. Ми представляємо спільноту, яка раніше не мала жодних можливостей для розвитку. Ми піонери в цій царині, тому відповідальні перед наступним поколінням, як використаємо цей транзитний період. Чи легітимізуємо науку в очах церкви, чи покажемо світу відкритість до наукового методу. Ось це відчуття порубіжжя, світоглядного перехрестя, важливості епохи також має надихати.

Звичайно, правда, що ця справа вкрай невигідна з матеріальної точки зору, а якщо й дає якісь бонуси, то хіба в дуже далекій перспективі. Але усвідомлення трьох наведених факторів тримає нас у покликанні.


Рада та виконавча дирекція Євро-Азійської акредитаційної асоціацієї (ЄААА міжнародна організація, яка об’єднує на добровільній основі євангельські учбові заклади. В даний час налічує більше 50 організацій та юридичних осіб).

— Мене вразила цифра 300 тис. грн — загальна сума, яку витратила церква м. Вараш на підготовку та друк книги Дмитра Коваля про історію церков Володимирецького району. Ніколи не чув, щоб виділили такі кошти на книгу! Банальне питання, та, мабуть, важливо ще раз озвучити: для чого церкві підтримувати розвиток академічного богослов’я та наукової діяльності? Яка практична користь від цього?
— На жаль, таких церков, як у Вараші, дуже мало. Така община — сприятливе середовище для появи науковців. Мені здається, це церква, яка мислить уже іншими категоріями — точно не радянськими. Вона усвідомлює, що це необхідно для майбутнього покоління.

Якщо говорити про цей конкретний випадок, то тут — і відновлення історичної справедливості, і реабілітація конкретних осіб, і регіональне дослідження п’ятидесятницва, і розкриття суспільного значення церкви, і донесення правди про попередні покоління. Коли керівництво церкви бачитиме в цьому резон, то воно витратить кошти в першу чергу на ідеологічний проект, а не на будівництво чергового приміщення. Якщо інвестувати лише в будівлі, то вони можуть взагалі спорожніти.

— Ми говоримо про те, що не дасть миттєвих результатів, але виявиться в перспективі?
— Однозначно. Мартіну Лютеру приписують такий вислів. Буцімто його запитали: «Якщо Христос прийде завтра, що ви зробите сьогодні?» І він відповів: «Сьогодні я посаджу дерево». Але серед п’ятидесятників завжди панувала ідея: «Навіщо вкладати у світ, який скоро зникне?» Тому навіть та діяльність, яка є — фрагментарна, вона не є частиною одного великого цілого, бо не продумується наперед. Але мати бачення на майбутнє — вкрай важливо.

— Які у вас амбіції в науковій царині? Чи маєте глобальну ціль, яку хочете досягнути в житті й служінні?
— Моя ціль — всесторонньо дослідити український п’ятидесятницький рух в його історико-теологічному вимірі. Частина її — це якраз заходи, пов’язані зі 100-річчям, зокрема написання «Історії християн віри євангельської України». Також маю монографію «Феномен п’ятидесятництва», яку хочу випустити в популярній версії. Ще один крок до цієї цілі — формування нетворкінгу, середовища для історико-теологічних студій, а також центрів дослідження п’ятидесятництва.

Про особисте

— Ви народилися в сім’ї з цікавими родинними традиціями. Розкажіть про ваше дитинство.
— Я найстарший в сім’ї, маю ще трьох братів. Справді, у нас було чимало різних традицій. Їх сформували два фактори: тривала приналежність до євангельського християнства й проживання в історичному козацькому регіоні України.

З дитинства батьки прищеплювали працелюбство. Роботи завжди було багато, і вона нас ніколи не лякала. Рано вставали, спочатку порали худобу, а потім було читання Біблії, молитва. Одна з традицій, яку я переніс і в свою сім’ю — щоденне читання Біблії з обмірковуванням. Як тільки ми навчилися читати, кожен читав якийсь фрагмент, батько запитував: як зрозуміли, про що йдеться, що можна взяти для себе? Така атмосфера підживлювала інтерес до Писання, формувала культуру, як правильно ставити запитання щодо Біблії.

Тобто ця питомо протестантська теза «молися й працюй» була для нас дуже близькою. Було мало моментів пов’язаних із відпочинком. Ми змалку розуміли, що потрібно служити Богу й працювати — ці дві речі принесуть успіх у житті.

Традиція називати первенців Михайлами з’явилася давно. Мій син — уже п’ятий підряд Михайло в роду. Вважається, що «домихайлівська» епоха — це епоха до прийняття родиною Христа. Саме ім’я означає «хто, як Бог», або «хто подібний до Бога».

— Якими пам’ятаєте батьків? Які ще їхні риси, крім працелюбства, ви перейняли?
— Батьків пам’ятаю в постійному служінні, роботі, прагненні виховати й «підняти» дітей. Є така ідея, що на першому місці має бути Бог, далі — сім’я, далі — Церква. Але тато завжди говорив: «Як же ми можемо голову відділити від тіла?» Тобто Бога від Церкви. Тому часто сімейне й церковне життя інтегрувалися одне в одне. Згадується 50-річний ювілей матері. Тоді якраз йшло будівництво дому молитви. У той день ми повернулися з сінокосу, півтори години посвяткували День народження й відразу пішли на будівництво.

Ще один момент, який вплинув — батько накопичив велику бібліотеку, яка стала для нас вікном у світ. Телебачення ми вдома не мали. «Пригоди Шуріка» та деяку іншу радянську класику я побачив тільки після 17 років. Міг до сусіда втекти, щоб футбол подивитися. Ми жили за принципом: «У багатих — книги, у бідних — телевізор».

— Які це були книги?
— Здебільшого духовного спрямування, була класика, але небагато. Одна з перших класичних книг, яку я прочитав, була переписка Еразма Роттердамського й Мартіна Лютера.

— Усі діти мають героїв, якими захоплюються — музиканти, спортсмени… Мені завжди було цікаво, ким захоплюються діти з християнських сімей.
— Років у 13 я познайомився з місіонерськими оповіданнями ХІХ ст. — епохи великого протестантського місіонерського прориву. Вони були пов’язані з діяльністю Вільяма Кері, Давида Лівінгстона та Хадсона Тейлора. Ці три постаті дуже вплинули на мій світогляд. Вони надихали.

Також любив вивчати столиці країн, родословні з Біблії, американських президентів… Найважче було вивчити римських пап, тому що їх було 265. Це дуже стимулювало розвиток пам’яті.

Усе це збіглося з періодом релігійної лібералізації. Ми в дитинстві були безпосередніми учасниками перших великих євангелізацій, на наших очах приходив «новий світ». Ми жили цим!

— У якому віці ви розпочали особисті пошуки Бога?
— У 10-11 років були перші пошуки, дотики, вечірні молитви за зачиненими дверима, дослідження Божого Слова. Але тоді ще не було усвідомлення місця Бога у власному житті. Звичайно, християнська сім’я — прекрасна передумова для зустрічі з Богом, але не гарантія. Пам’ятаю момент, коли я потрапив в одну компанію. Тато мені цього не радив, але й не забороняв. І там мені зламали ніс. Це був такий період десь у 5-7 класах, які випали в плані дисципліни, навчання…

Свідомий крок до покаяння зробив у 14 років, тоді ж отримав хрещення Святим Духом. Це збіглося з духовним підйомом 1990 років у церкві. Різниця, яку відразу помітив, — мені перестало бути соромно визнавати себе віруючим у школі (із 36 учнів я був один). А коли в церкві з’явилося молодіжне служіння, стали благовістити, прийшло усвідомлення, що ми представляємо Господа, іншим маємо показувати приклад. І це усвідомлення вже не давало переступити певних меж у поведінці.

— Ви розповідали, який порядок був у вашій сім’ї — праця, Біблія, молитва… Тепер — ви людина чіткого графіку?
— Щодо духовної практики, то стараємося дотримуватися дисципліни. Можливо, ми з дружиною могли б дозволити собі й інший ритм. Але це важливо ще й в контексті виховання дітей. Щоранку ми разом читаємо Писання, а ввечері — коментар на ці самі розділи, і обмірковуємо. Так складається більш цілісне уявлення.

Щодо інших речей, можливо, мені не вистачає такої дисципліни, особливо, коли накопичується багато різних завдань. Дедлайн буває головним мотиватором. Звичайно, це недолік, бо завжди означає втрату якості. Усе життя намагаюся позбавитися цієї риси.

— Завжди запитую служителів, як вони поєднують служіння з сім’єю. У вас до цього додається ще й наукова діяльність. Як утримати баланс і не мати втрат у якійсь із сфері?
— Це непросте питання. Можна теоретично все ідеально розписати, але на практиці буває так, що просто на певних фазах життя присвячуєш чомусь більше уваги — сім’ї, церкві чи науці. Як кажуть, дорогу осилить той, хто йде. Кожен, хто системно прикладає зусилля, буде мати успіх. А розвивається те, чому приділяєш найбільше уваги.

— Під час карантину стали говорити, що, можливо, він підштовхне церкву до розвитку сімейного служіння. Презентують книги, освітні програми на цю тематику…
— Насправді, усі ці книги були ще в докарантинний період. Просто їхня актуальність не була настільки зрозуміла людям. Добре, якщо ставлення до домашньої церкви зміниться. Адже вона формує церкву як таку. І це хороший шанс посилити домашнє служіння, осмислити його.

— Розкажіть про вашу дружину, дітей.
— Моя дружина не має давньої п’ятидесятницької генеалогії, вона з новонавернених. Познайомилися в церкві. Катерина — учителька німецької мови, активна в служінні. У нас троє дітей — Михайло (9 років), Соломія (8 років) та Матвій (5 років).

— Як у вас проходить карантин?
— Дуже насичено. По-перше, багато читаємо. По-друге, і в мене, і в дружини триває робота, у дітей — навчання. Намагаємося кілька разів на тиждень подивитися разом якийсь корисний фільм. Граємо з дітьми в ігри, які б формували командний дух, учили правильно ставитися до поразки. Іноді катаємося на велосипедах. Стараємося поводитися обережно.

— Ви говорили, що у вашому дитинстві не дуже багато часу приділялося відпочинку. Але він все одно потрібний хоча б у вигляді зміни діяльності. Як ви відпочиваєте? Можливо, це якесь хобі — художня література, музика, живопис, кіно?
— Мені подобається все, що ви перелічили. Я вірю, що зерна істини розкидані в різних вимірах. Правда, на художню літературу не вистачає часу, бо багато читаю наукової. Люблю класичну музику, а також сучасні стилі. Молюся про нове покоління християнських поетів і композиторів. Щодо кіно — це здебільшого таке, яке підходить для сімейного перегляду.

Я колись аналізував, намагався зрозуміти, чи є в мене яскраво виражене хобі — і не міг виокремити. Напевно, все ж — люблю подорожувати. Побував уже в багатьох країнах. Активний відпочинок — це і нові емоції, і нові знайомства, і розширення кругозору. Взагалі прийшов до висновку, що серед категоричних людей найбільше тих, які страждають провінціалізмом. Коли людина сидить на одному місці, їй, як борщу, здається, що каструля — увесь світ і все її життя. Коли ж знайомишся з іншими культурами — категоричність нівелюється.

— Чи був у вашому житті момент, у який вам хочеться повернутися?
— Це трапилося на другому курсі університету, у вересні 1999 року. Щопонеділка я їздив на молодіжну молитву в церкву «Еммануїл» (Запоріжжя). Якось, повернувшись додому, я просто ліг на ліжко — і відчув таку насолоду від Божої присутності, якої не можу описати. Таке умиротворення, таку повноту життя я дуже рідко відчував.

— Момент, якого не хочеться згадувати?
— Великим потрясінням була втрата моєї тітки. Ми мали близькі стосунки, часто зустрічалися. Їй було сорок п’ять років. За тиждень до цього я захистив кандидатську дисертацію. А похорон припав на мій день народження. Такий контраст: після радості — трагедія.

— Яку рису характеру ви найбільше цінуєте в людях?
— Дуже люблю простоту, доступність. З такими людьми дуже легко комунікувати. Цю рису мені хотілося б бачити й у собі.

— Якої риси не любите?
— Не люблю пихатості. Мені дуже складно це витримати в людях.

— Останнє з вражень при читанні Біблії.
— Буквально сьогодні був вражений 11 розділом Дій святих апостолів. Як апостол Петро після відвідування Корнилія спокійно й терпляче пояснює єрусалимській церкві, чому він ходив до язичників. У результаті слухачі замовкли й прославили Бога. А він міг сказати: «Мене Сам Бог послав! Хто ви такі, щоб перед вами звітувати?»

Я думав: чи стало б мені стільки терпіння й тактовності? Чи не зловживаю я сьогодні власним статусом, надбаннями, позицією? Чи після моїх пояснень люди змінюють свій погляд й прославляють Бога?

— Розкажіть про одне з Божих чуд у вашому житті.
— У 2008 році я мало не розбився, коли летів рейсом Москва — Мурманськ. Під час посадки був ураган, і літак стало сильно хитати. На борту зчинилася велика паніка. Це той випадок, коли, як кажуть, усе життя проноситься перед очима. У такі моменти можна яскраво побачити, чого варті люди перед обличчям смерті, можна заглянути всередину себе. Після того я півтора року не міг літати. Назад їхав поїздом три доби. Те, що ми тоді врятувалися, я вважаю Божим чудом. До речі, саме після того я вирішив одружуватися (сміється).

— На завершення хочу повернутися до теми, з якої ми починали це довге інтерв’ю — до 100-річчя п’ятдесятницького руху. Уявімо, що у вас є надприродна здібність глибоко вкласти у свідомість церкви тільки одну важливу істину, що це буде?
— Думаю, це й була б та проактивна ідентичність, про яку ми говорили на початку, яка є наслідком цілісного погляду на Бога й на світ. Це те, що називається реформацією — зміна світосприйняття й богосприйняття. Це християнин, який знає, як себе поводити не тільки в культовій споруді, а й 24 години на добу.

До речі, цей виклик пов’язаний з ситуацією навколо карантину. Паніка з приводу того, що не можна піти в церкву, насторожує. Це мені нагадує народне православ’я. Якщо людина має повноцінні стосунки з Ісусом Христом, вона не прив’язана до храму, тому що Бог — Всюдиприсутній. Навіть позбавлені спілкування один із одним, ми все одно сіль для світу, місто на вершині гори.

У Старому Заповіті Єрусалим був центром присутності Бога. Коли люди йшли до міста — співали, коли верталися — сумували. Тому ефіопський вельможа, який після зустрічі з Пилипом їде від Єрусалима радіючи — це нонсенс. Лука показує, що настала нова реальність — можна радіти на кожному місці. Сьогодні те саме можна сказати про культові споруди.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2020