Благовісник

Лілія Бояновська: «Сьогодні не вистачає перекладачів, відданих служінню!»

Лілія Бояновська (м. Луцьк) уже 10 років служить як сурдоперекладач. Вона розповіла, як прийшла до служіння глухим, як воно впливає на її життя та з якими проблемами доводиться стикатися.

Я з дитинства ходила до церкви, мама була віруючою, батько пізніше навернувся до Бога. Нас у сім’ї восьмеро дітей, з яких — шестеро хлопців, я найстарша. Бог завжди був близький мені. Але, власне, на покаяння я вийшла в 15 років. В церкві я брала участь у служінні відвідування хворих, благовістя, хору, студентської спілки, недільної школи... Але настав момент, коли на перший план вийшло служіння глухим.
Взагалі, це була моя дитяча мрія. Пам’ятаю, як на богослужінні сідала на балконі й захоплено спостерігала за роботою сурдоперекладачів. Якось я познайомилася з глухим, знайомим моєї тітки, який навчив мене кілька елементарних жестів. Тоді в церкві було близько 15 глухих. Але згодом дехто з перекладачів поїхав на місію, дехто перейшов у інші церкви або одружився й переїхав у інший населений пункт. Відповідно, глухі розійшлися — хто до баптистів, хто до свідків Єгови, хто просто перестав відвідувати церкву… Загалом це служіння в нашій церкві завжди йшло дуже важко, тому що служителі не розуміли його важливості. Правда, останнім часом багато хто з них змінив свою думку.

Коли не стало перекладачів, я дуже переживала за це й молилася, щоб Бог послав працівників. У 2008 році в Луцьк приїхали брати й сестри з Ковеля з презентацією служіння глухим, за їхньої ініціативи почалися курси для сурдоперекладачів. Тоді 18 чоловік отримали свідоцтва, але в служінні залишилися лише шестеро з них. До речі, після того ми вже вдруге власними силами організовуємо такі курси. Саме зараз проводимо навчання для волонтерів дитячих таборів, адже буває, що на табір приходять глухі діти — і немає кому з ними працювати.

Спочатку мені дуже важко давалися жести. Скільки не вчила, не могла запам’ятати, стільки проплакала… Пам’ятаю: їду в маршрутці й повторюю жести за конспектом, не раз і на зібранні доводилося підглядати (сміється). Напевно, найважчим моментом була поїздка в табір для глухих, де мені чомусь доручили працю в службі порядку. Глухі мене щось запитують, а я не встигаю зрозуміти, тому що дуже швидко жестикулюють. Прошу: «Повільніше!», а вони нервуються, мовляв: «Який ти перекладач, якщо нічого не розумієш?» Не раз доводили до сліз… Але на одній молитві до мене було пророче слово: «Я бачу твоє бажання донести Моє Слово людям, які не можуть говорити, і Я дам тобі здібність їх розуміти й передавати Слово!» Після того сама дивувалася, наскільки легше стала даватися мова жестів, навіть досвідчені перекладачі це зауважили.

Отже, у 2008 році ми розпочали відновлювати служіння глухим у нашій церкві — практично з нуля. Після закінчення курсів ми пішли в УТОГ, до баптистів, до єговістів, сказали, що ми є, що можемо перекладати. Стали служити в церквах Лища та Підгайців, відвідувати сім’ї глухих.

Щоб якісно працювати, я була змушена обмежити свою участь у інших сферах, і тепер задіяна тільки в служінні глухим. Воно відрізняється тим, що вимагає справді багато часу, потрібно багато пояснювати, багато спілкуватися з ними особисто. Глухим важче самостійно читати Біблію — оскільки не знають відмінків, то мають трохи інше сприйняття тексту й не завжди можуть зрозуміти зміст. Тому ми проводимо для них не тільки зустрічі з вивчення Біблії, а й також — з граматики тощо. Поряд із тим, глухі набагато більше відкриті, ніж ті, хто чує, по-дитячому щирі, дуже допитливі.

У цьому служінні дуже важливо бути дружелюбним, товариським. Тільки якщо ти відкритий, глухі будуть відкриватися й тобі. До речі, із кожним сурдоперекладачем у них формується свій рівень відвертості. Вони легко читають на лиці нещирість. Глухі — дуже ранимі люди. Можна легко втратити їхню довіру. Але, я дякую Богу, із цим у мене ніколи не було проблем, я завжди любила спілкуватися з людьми, завжди цікавилася людською психологією. Тому з багатьма глухими в мене тепер дуже близькі стосунки. Звичайно, з жінками краще працювати жінкам, з чоловіками — чоловікам, з сімейними — сімейним і т. д. До останнього часу в цьому служінні були майже самі сестри, слава Богу, тепер стає все більше братів.

Для глухих дуже багато значать перекладачі, вони є містком між їхнім світом і зовнішнім. Якщо перекладач заслужить їхню довіру, вони будуть його дуже цінувати. Щодня будуть за нього молитися. І стосунки між глухими й перекладачами найчастіше переростають у справжню дружбу, навіть більше, ніж дружбу! І я скажу, що глухі — це найкращі друзі, вони вміють зберігати таємниці, вислуховувати. Хто має глухих друзів, не проміняє їх ні на кого!

Для мене найбільшим результатом служіння є те, що про тебе знають, тобі довіряють, і завдяки цій довірі ти можеш ділитися своєю вірою. Не раз просто на вулиці зустрічаю незнайомих мені глухих людей, але вони мене знають, тому що в них діє своя «бі-бі-сі» (сміється). У нашій церкві у 2017 році прийняли хрещення двоє глухих, ще кілька людей нещодавно навернулися.

Я дуже багато навчилася через це служіння, воно допомогло мені змінити погляд на багато що в житті, навіть на те, у чому я була вкрай консервативною. Зокрема, зрозуміла, що мені необхідно підвищити власний рівень богословської освіти, що підштовхнуло до навчання в КБІ. Власне, чого можна повчитися у глухих — то це відданості. Якщо вже вони навернулися до Бога, то будуть щиро Йому служити. Вони дуже ревно моляться, з вірою чекають відповіді на молитву. Я була свідком, як Бог хрестив глухих Святим Духом. Також це служіння вчить терпінню. Я працюю в ательє, і часом трапляються непорозуміння з клієнтами. Колеги часто дратуються, а для мене це дрібниці.

Це служіння дуже цінне. Дарує велику радість, коли глухі тебе розуміють, відкриваються, приймають Бога у своє серце. Кажуть, що коли один глухий приходить до Бога — то це так само як 100 людей із нормальним слухом. Потрібно дуже багато зусиль докласти, і коли бачиш результат — це неймовірна радість! До речі, знання жестів буває дуже корисним в житті: можна розмовляти — і ніхто не знатиме про що, можна на відстані говорити — не потрібно кричати, а студенти навіть умудряються списувати за допомогою жестів (сміється)… Бувають і комічні ситуації. Якось їдемо з дівчатами в автобусі, розмовляємо жестами, практикуємося. Поряд сидять хлопці: «Ех, які гарні дівчата, шкода, що глухі!» Обертаємося і кажемо: «Дякуємо!» (сміється)…

Звичайно, навіть сьогодні ще дуже мало перекладачів, відданих служінню. У середньому на 1000 новонароджених — одна глуха дитина. Тому це справді важлива сфера служіння. Євангелія має бути проповідувана всім народам, і глухі — не виняток. Прошу церкви, щоб приділяли цьому більше уваги. Також прошу, щоб підтримували тих, хто служить. Пам’ятаю, яким було здивування глухих, коли наш пастор вивчив кілька жестів і привітався з ними! Підійдіть після служіння й просто привітайтеся з глухими, навіть не уявляєте, що це значить для них! Якщо ви хочете мати хороших друзів, підвищити свій духовний рівень, свої знання Біблії — служіть глухим! У вас не буде часу на депресію, на різні непотрібні речі, навіть хворіти не буде часу!

"Благовісник", 4,2018