Олександр Третяк: «Я в передчутті того, що буде робити Бог!»

Я познайомився з Олександром Третяком ще в студентські роки на основі спільного служіння. Прийнявши відповідальність за Волинську студентську християнську спілку «Пілігрим» (м. Луцьк), дізнався, що її аналог за назвою «Фавор» існує в Рівному. І заснував «Фавор» за прикладом «Пілігриму» головний герой мого інтерв’ю. Були зустрічі, взаємні відвідини, обмін досвідом. Спілкуючись із Олександром, я завжди захоплювався незвичними для його віку твердістю та цілеспрямованістю. Тому, коли згодом дізнався, що він став ректором РДСА, нітрохи не здивувався.
Це інтерв’ю виявилося дещо спонтанним, проте, здається, цікавим та змістовним. Перед тим, як запросити вас власне до його прочитання, хочу описати ще одне важливе враження, яке лишилося поза текстом, але не покидало мене впродовж усієї нашої бесіди. Коли Олександр розповідав про заснування спілки «Фавор» і коли пригадував чудеса, які трапилися з ним в Африці, і коли ділився насиченим графіком організації подій, присвячених R500, і коли показував шеврон, подарований йому знайомим головою поліції Рівного, і коли показував з телефону відеопроповідь свого чотирирічного сина, і коли проводив екскурсію коридорами семінарії — увесь цей час у його очах світилися іскри, як у людини, яка щиро захоплена справою свого життя. Сподіваюся, шановні читачі, що навіть через друковане слово ця іскра зможе доторкнутися до ваших сердець.
Олександр Третяк народився 13 грудня 1985 року в с. Липне Ківерцівського р-ну. З 2010 року — диякон «Церкви Святої Трійці» (м. Рівне), з 2012 року — ректор Рівненської духовної семінарії і академії. Магістр богослов’я, спеціаліст романо-германської філології. Разом із дружиною Ольгою виховує сина Даниїла.

— Я знаю тебе як молодіжного служителя, освітянина, місіонера. Ці три сфери визначають твоє покликання?
— (Надовго замислившись — авт.) Так. Ці напрямки взаємо­по­в’язані. З раннього віку я працював із молоддю в церкві. Потім було студентське служіння. І дотепер — праця в семінарії, яка якраз орієнтує молодих студентів на практичне служіння, зокрема — місіонерське. Маємо багато місіонерських точок на Рівненщині, куди направляємо місіонерів. Тому ці сфери органічно сплетені в моєму житті.

— Коли настав момент чіткого усвідомлення власного покликання?
— Цей момент настав дуже рано. У церкві я був одним з наймолодших проповідників. Свою першу проповідь, яка тривала аж три хвилини, сказав у шестирічному віці на пасхальному богослужінні. З 12 років мене вже досить часто залучали до проповіді в церкві. А в 17-річному віці призначили відповідальним за молодіжне служіння.Тобто дуже рано довелося брати на себе відповідальність. Уже тоді відчував, що все моє життя буде пов’язане зі служінням, і навіть дещо планував.

— Сьогодні це досить рідкісне явище — коли людина так рано серйозно пов’язує своє життя зі служінням. Хто в тобі це зростив? У якому середовищі ти виховувався?
— Насамперед варто сказати, що я представляю четверте покоління євангельських християн. Вірю, що благословення передається з покоління в покоління, зокрема, це стосується і схильності до служіння. Прадід Авраам Лисюк був пастором церкви с. Липне. Дідусь Федір Лисюк був дияконом церкви. Батько Віталій Третяк — хорист. Виростаючи в такій сім’ї, рано почав відчувати відповідальність за власні слова й учинки. І в служіння я влився дуже природно.

— В одному інтерв’ю ти сказав, що змалку мріяв про місію в Африці, і ця мрія навіть зіграла не останню роль при виборі вищої освіти. Ти вступив на факультет романо-германської філології, розуміючи, що без знання мови не зможеш поїхати в Африку. Тож звідки походить ця мрія, коли вона зародилася?
— Знову ж таки — ще в дитинстві. Тоді була хвиля масових євангелізаційних кампаній, зокрема, мені часто потрапляли на очі плакати Біллі Ґрема, Рейнхарда Боннке, які проповідували в Африці. Дивлячись на них, я мріяв теж поїхати в Африку для благовістя.

— Перші мрії про місію (чи будь-яке інше служіння) найчастіше — у романтичних кольорах. Коли ці юначі поривання стали усвідомленим рішенням?
— Цей момент настав, коли я, ще будучи студентом-четвертокурсником, отримав запрошення працювати в семінарії. До речі, розмова з ректором Павлом Купріяновичем відбулася саме в цьому кабінеті, я сидів саме на цьому кріслі. Тоді й зрозумів, що Бог мене веде саме в цьому напрямку. Час був для семінарії непростий, як молодому чоловіку, мені довелося пережити немалі труднощі. У той же час мене кликали за служителя і в Канаду, і в США, уже майже були оформлені документи... Роздоріжжя: їхати за кордон чи очолити семінарію? За кордоном можна комфортно влаштувати своє життя. А в семінарії — постійні проблеми, нестача фінансів, переживання за колектив… Тоді я цілком усвідомлював, що йду на жертву.

— Отже, твоя мрія про Африку збулася.
— Так. Наразі відбулося вже чотири поїздки у Африку протягом 2010-2016 років. У республіку Гану ми поїхали через служителя зі США, друга нашої семінарії. Він запропонував відвідати його знайомого пастора Бішопа Ейсіфі з цієї республіки, який саме потребував підтримки. Пізніше я познайомився з пастором із Буркіна-Фасо Етьєном Ямеого через одного з наших партнерів — ірландську місію «Drop in Ministries». В Африці — три основні напрямки служіння. По-перше, будівництво медичної клініки та християнської школи. По-друге, навчання дітей азам письма та лічби. І, по-третє, власне благовістя.

— Опиши своє найяскравіше місіонерське враження.
— Їх було так багато, що можна написати окрему статтю (довга пауза — авт.). Не знаю, навіть важко вибрати. Там місцеві жителі щиро вірять у чудодійну Божу силу. На наших очах Бог зціляв людей. Ось один із випадків. Після проведеної євангелізації вже збиралися від’їжджати, сідаємо в автомобіль. А там по селах немає електрики, суцільна темрява навколо. Навіть проповідувати ввечері доводилося, підсвічуючи ліхтариком. Раптом відчуваю — мене хтось тягне ззаду. Дивлюся: така суха, кістлява старенька жінка. Нога в неї настільки напухла, що не згинається в коліні. Якраз перекладача не було поруч. Вона щось каже на мові ашанті, ми не розуміємо. Вона складає руки у формі молитви й показує на ногу, мовляв, помоліться. Помолилися з рукопокладенням, повернулися до машини — треба рушати. Аж знову хтось тягне за одяг: та сама жінка, тільки вже радісна, усміхнена, показує два пальці вгору — люкс, показує на ногу й починає стрибати, танцювати й бігати навколо нас. Ми навіть не зогледілися, як Бог в одну мить зцілив її ногу…

— Хочу, щоб ти ознайомив читачів із історією створення студентської спілки «Фавор», яка досі функціонує в Рівному.
— Під час навчання в університеті мені чогось бракувало. Усе здавалося сірим і буденним, я ж звик до активного служіння. Тому шукав можливості себе реалізувати. Запропонував кільком друзям організувати в університеті команду студентів-християн, щоб разом збиратися, молитися, один одного підтримувати, а також щоб благовістити. Починалося все з 10-15 людей, але згодом ми побачили в цьому перспективу й вирішили залучити інші навчальні заклади. Зробили в церкві оголошення, і до нас приєдналися студенти з усіх вузів. На тепер спілка налічує близько 150 чоловік. За статистикою, студентська аудиторія — одна з найменш охоплених благовістям. Тому це дуже актуальне служіння.

— Разом з тим, студенти — специфічна категорія людей. Вони все піддають сумніву, люблять ставити каверзні запитання… З твого досвіду — як краще донести їм Євангелію?
— По-перше, завжди бути самим собою. Не комплексувати, що ти віруючий, навпаки — це модно. Якщо раніше сміялися, що християни не дивляться телевізор, то тепер сміються з тих, хто дивиться телевізор. Також, важливо бути різносторонньою людиною, уміти підтримувати розмову на будь-яку тему, орієнтуватися в суспільно-політичних процесах. Говорити мовою молоді.

— Мабуть, тебе можна занести в «Книгу рекордів» як наймолодшого ректора навчального закладу. Провокаційне запитання: як тобі вдалося в такому молодому віці стати ректором?
— Мене часто про це запитують. І ніхто не вірить моїй відповіді. Це, знаєш, така стара корупційна радянська система мислення: «Тебе «по блату» просунули?» А насправді це було для мене абсолютною несподіванкою. Гаразд, я ніколи не розказував цього так відкрито... Виявляється, Павло Купріянович, засновник і перший ректор Рівненської семінарії, уже давно придивлявся, і в день, коли я був запрошений у цей кабінет, він мав повну інформацію про мене. Він сказав: «Будеш моїм першим заступником». Отак сходу! Для 22-річного молодого чоловіка таке почути було дуже дивно. Але, напевно, ректор знав, що робить. Павло Василець був для мене прикладом справжнього лідера. У 1989 році, ще за Союзу, він мав пророче бачення про значення освіти й заснував семінарію. Ми збираємося написати біографію цього служителя. Він вибрав мене й зрощував, вкладав увесь свій досвід, був моїм ментором. І коли настав час передати посаду, це відбулося настільки природно, що ні для кого не стало несподіванкою. Тоді мені було 26 років.

— Семінарія — це для тебе більше робота чи служіння?
— Без вагання скажу, що — служіння. Однозначно.

— Ти можеш сходу назвати свого улюбленого служителя з Біблії?
— Даниїл. Захоплююся його вихованням, освітою, твердістю, безкомпромісністю, мудрістю. І навіть свого сина я назвав на його честь.

— Будь-яке служіння приносить і радість, і біль. Що найважче у твоїй справі й що найприємніше?
— Почну з приємного. Мене тішить і радує, коли бачу, як випускники семінарії стають ефективними служителями в різних сферах. Це означає, що ми виконуємо свою функцію — «приготувати святих на діло служби». Статистика, яку ведемо, свідчить, що 75% випускників активно задіяні в служінні. Це дуже великий відсоток. Усього за 27 років праці семінарія випустила 9000 випускників. Нинішні ключові служителі об’єднання проходили програми, реалізовані саме на базі нашого навчального закладу, зокрема широковідому програму РУБІ. Приємно, що через служіння наших студентів десятки тисяч дітей (без перебільшення) чує Боже Слово під час літніх таборів. Приємно, що, напевно, в усіх областях України музичне служіння ведуть наші випускники. Щодо негативу, то найбільше мені болить конкуренція дарів у Тілі Христовому. Як працівник духовної освіти я розумію, що всі дари важливі: пророк і вчитель, пастор і місіонер. Я не ділю їх на більш і менш потрібні. Усі разом повинні працювати на збудування церкви. На жаль, часто «духовні» люди (пророки, цілителі) звисока дивляться на всі інші служіння, у тому числі — на духовну освіту. Вони, як духовні, мали б бути навіть більш тверезомислячими за «недуховних», натомість — саме від них часто походить різного роду дисбаланс. Освіту як одного зі складників церковного життя дехто зі служителів викреслив із власних пріоритетів. Багатьох ми й досі не можемо переконати, що це необхідний елемент для духовного зросту церкви. Щоправда, останнім часом з’явилася позитивна тенденція: сьогодні в семінарії навчається вже три групи, близько 60 служителів із нашої області. Лід починає танути.

— Який тепер попит і пропозиція в духовній освіті? Які напрямки найбільш затребувані ззовні, а які пріоритетні для розвитку семінарії?
— Із розумінням важливості розвитку дитячого та музично-хорового служіння останнім часом збільшилася кількість студентів саме на цих напрямках. Якщо раніше ледь-ледь набирали групу на напрямок дитячого служіння, то тепер, з поширенням літніх таборів, йде багато абітурієнтів, не маємо навіть можливості всіх прийняти. Щодо наших пріоритетів, то найбільше думаємо про державну легалізацію семінарії. На законодавчому рівні двері вже відкриті. Проблема в тому, що ми самі не готові пройти ліцензування та акредитацію. Для цього потрібно виконати ряд вимог: мати власні спортзали, спортмайданчики, харч-блоки, їдальні, гуртожитки, бібліотеки, кафедри, професорсько-викладацький штат… Практично жоден духовний заклад братства не має усього цього. Багато з них існують при церквах, тобто не виконують навіть формальних адміністративних вимог.

— Ще кілька питань із загально-церковної проблематики. Ти саме в тому віці й позиції, що можеш зважено оцінити конфлікт поколінь у церкві. Який вихід із нього, на твою думку?
— Узагалі, мені здається, що сьогодні люди стали черствішими через брак живого спілкування. Дуже багато людей замкнулися в собі. Після останніх зустрічей, конференцій, ток-шоу я дійшов висновку: дуже великий брак особистих взаємостосунків, що й призводить до багатьох проблем у різних сферах, зокрема і до конфлікту поколінь. Потрібно спілкуватися й будувати стосунки.

— Якою ти бачиш ідеальну церкву? Ідеальну — не в значенні «без недоліків», а таку, у якій тобі хотілося б бути.
— Перш за все — щире відкрите спілкування між членами церкви. Великі, тисячні церкви — охолоджують стосунки між людьми. Для мене ідеальна церква — до 300 членів, де всі один одного знають. Наступне — церква повинна обов’язково мати ціль. Чи то місіонерство, чи соціальне служіння, чи молодіжний напрямок… Церква без мети довго не проживе. І третє — здорове вчення й діючі дари Святого Духа.

— Що ти назвав би основною проблемою сучасної церкви?
— Лінь християн у читанні та дослідженні Божого Слова. Більшість людей приходять на богослужіння за готовою їжею і ще… проповідників покритикувати. Віруючі не розвиваються, не зростають.

— Яким ти бачиш основне завдання української церкви в сучасних реаліях?
— Я тепер дуже переживаю за Україну. Навіть обмежив діяльність за кордоном, аби сконцентруватися на внутрішніх викликах. Першочерговим завданням церкви вважаю благовістя. Сьогодні якнайсприятливіші умови для цього. Я в захопленні від того, які Бог нам дає можливості. І в передчутті того, що буде робити Бог.

— Завжди цікаво запитувати про особисті стосунки з Богом, хоча це дуже сокровенна сфера. Яким було твоє перше переживання Бога?
— Мені було 18 років. Звичайне богослужіння. Хоча змалку був просочений молитвами, служіннями, Божим Словом, але тоді — реально усвідомив особисту потребу в Богові. Зрозумів, що віра моїх батьків і дідів не спасе мене, і щиро каявся перед Богом. Це була особиста зустріч із Богом через молитву. Часто порівнюють покаяння невіруючої людини й дитини з віруючої сім’ї: у першому випадку — різкий поворот, а в другому — плавний перехід. Але це теж дуже несподівано й кардинально — коли виростаєш серед християн, думаєш, що в тебе все добре, а потім раптом особисто зустрічаєшся з Богом і розумієш, що ти — грішник.

— У кожного є моменти, коли відкривається ще якась грань у пізнанні Бога, починаєш більше Його розуміти. Можеш згадати подібний приклад зі свого життя?
— Коли народився син, у нього були невеликі проблеми — підвищений білірубін. Пам’ятаю, коли тримав його на руках, подумав: як було Господу віддати на смерть єдиного Сина? Це один із таких моментів. Ставши батьком, починаєш більше розуміти Бога як Батька.

— Вірш із Біблії, який останнім часом став для тебе відкриттям.
— Луки 21:19: «Терпінням вашим спасете душі ваші». Узагалі, цей текст — на всі випадки, але він дуже близький до девізу мого життя: щоб не трапилося, терпи, тримайся, не здавайся, не спіши — але й не паси задніх.

— Є люди, які мають чіткий графік молитов, читання Біблії. У інших — це відбувається більш хаотично. З якої ти категорії?
— Ну, щоденне читання Біблії і молитва — це «за замовчуванням». Але, крім того, я дуже люблю інколи просто подумки вести розмову з Богом на самоті. Дуже люблю молитися на природі, на фоні гарних краєвидів…

— Я чомусь думав, що в тебе більш логічний склад розуму...
— Може, із першого погляду так не здається, але я також досить романтична людина. Хоча й дуже люблю логіку й порядок. Часом ловлю себе на думці, що я — дивне поєднання іноді несумісних речей. Наприклад, дуже люблю наукову сферу, освіту, навчання й дуже люблю духовну сферу, молитви, пророцтва. А може, це просто правильний баланс?

— Хто ще, крім Павла Васильця, про якого ти згадував, вплинув на розвиток твоєї особистості?
— Великий вплив мав на мене дідусь, він прищепив любов до проповіді. Сильний вплив мали батьки. На сучасному етапі мені багато в чому подобається позиція й напрямок нашого єпископа Віктора Боришкевича, у нього є чого повчитися.

— Розкажи про свою сім’ю.
— З 2008 року одружений. Моя дружина з великої сім’ї — перша з 14 дітей. Познайомилися в служінні, на студентській спілці. Я молився, і Бог послав ме­ні дружину, яка розу­міє й благословляє на служіння, що для мене дуже важливо. Проте кожну вільну хвилину намагаюся присвятити для Ольги й сина. У нас довго не було дітей, майже 5 років. Якось, повернувшись із Африки, ми потрапили в гості до наших знайомих у Камінь-Каширському районі. Прийшло багато сусідів, які хотіли почути розповіді про місію в Африці. Виявилося, що там був пророк Господній. Під час молитви він підійшов до моєї дружини й сказав: «Пройде час і півчасу — і заспіваєш колискову». Через півтора року народився Даниїл. І поки що це наша єдина дитина.

— Цей номер журналу присвячений темі «Благовістя дітям». Що ти можеш сказати з цього приводу?
— Окрім того, що був хороший вплив батьків, дідуся, завжди кажу, що я є плодом дитячого служіння. Я дуже любив недільну школу, захоплювався нею. Це потужний інструмент. Тому важливо розвивати в церквах це служіння на дуже якісному рівні. Щодо сім’ї, то найважливіше — спілкування, саме його сьогодні дуже бракує. За українською статистикою, сучасні батьки проводять із дітьми лише 3 хвилини на день. На жаль, діти не знають серця батьків, а батьки не знають серця дітей. Через спілкування, через гру зі своїм сином я намагаюся прищеплювати йому любов до Бога, Біблії та церкви. От, наприклад, граємося машинками: «Данік, куди їдемо?» — «До садочку» — «Бррр — поїхали до садочку» — «А що тебе вчили в садочку?» — «Рахувати» — «Ану порахуй». Він рахує й у формі гри повторює вивчене. Так учу його лічбі, азбуці. «Данік, куди тепер їдемо?» — «На зібрання!» — «Бррр — на зібрання» — «А що роблять на зібранні?» — «Проповідують». Він бере Біблію і «проповідує», переказує все, що знає, потім — разом молимося.

— Що ти вважаєш найсильнішою й найслабшою своєю рисою?
— Найсильнішою — напевно, організаційні здібності. Організувати якусь роботу для мене дуже легко й природно. Коли маю завдання, то відразу перед очима ніби паззли складаються: що і як зробити. Це дана Богом здібність. Щодо слабкостей… Я завжди комплексував, що надто молодий, особливо перебуваючи в колі зрілих і досвідчених.

— Якби ти міг поговорити з собою 15-річним, що б ти йому сказав?
— Тоді мене ще вабили молодечі пожадливості — мотоцикли, тусовки… Я сказав би: «Саша, тримай свою мрію про служіння і стережися молодечих пожадливостей!»

— Якої цілі ти хотів би досягнути у своєму земному житті?
— Я уявляю свою старість так. Дім. Сімейний затишок. Зібралося багато дітей і внуків. Вчасно передане служіння наступному поколінню. Але, незважаючи на це, активна праця до останнього дня. У семінарії утворений інститут мистецтв. Семінарія розширюється, має кілька корпусів, має потужну методичну базу. Тисячі випускників працюють у всіх куточках світу…

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 4,2016