Благовісник

Володимир БРИЧКА: «Конфлікт — це тест на духовний рівень»

Володимир Бричка 34 роки виконує служіння пресвітера в церкві с. Карпилівки Рокитнівського р-ну Рівненської області, що налічує 720 членів. Разом із тим 16 років він служив заступником старшого пресвітера ЦХВЄ Рівненської обл. А останніх 10 років — старший пресвітер ЦХВЄ Житомирської обл.

— З вашого досвіду: які непорозуміння, конфлікти найчастіше трапляються в церкві?
— Думаю, що найчастіше люди сваряться за правду. Бо ж у кожного своя правда. Конфлікти — там, де кожен правий. Де хоч одна сторона здатна поступитися, визнати себе неправою, там сварки не буде. Хтось один вибачиться — та й розійдуться. А там, де стикається дві людські «правди», виникають конфлікти.

Якщо на вузенькій стежці зустрінеться дві тварини, але хоча б одна з них — овечка, то вони розминуться. Овечка стерпить. Якщо дві овечки — то ще краще. Але якщо зійдуться два барани, то буде проблема…Така наша людська природа. Нам краще, щоб усе згоріло — і лишитися на попелі, тільки б наша правда перемогла, наше слово було останнім!

— Як уникнути конфліктних ситуацій?
— Я думаю, що конфліктність — це показник духовного рівня. Якщо в людини низький духовний рівень, вона знайде, за що посваритися. Хтось їй поступиться, але ж не всі. Рано чи пізно вона зустріне такого, як сама, — та й буде конфлікт. Тому що сама людина — конфліктна, це стан її душі. Де б не була, у неї і з сусідами непорозуміння, і на роботі, і в церкві…

За час служіння доводилося розбирати багато конфліктних ситуацій у різних церквах. Буває, що й церква велика, і люди різні… Але якщо вони самі по собі неконфліктні, то й нема потреби їхати на розборки.Вони здатні самі між собою порозумітися, поступитися одне одному — аби тільки зберегти стосунки. А буває, невеличка церква — а конфлікт за конфліктом. Туди вже і єпископи з області їдуть розбирати, і з Києва… Зрештою, ще й самих єпископів винуватими зроблять. Бо там така атмосфера…

Конфлікт — це тест на духовний рівень. Наскільки правильно ти можеш відреагувати на критичну ситуацію. А життя кожного ставить у такі ситуації, нікому їх не уникнути. Інколи мені кажуть: «Ви пресвітер, то вам легше!», або: «То у вас жінка така добра». Я відповідаю: «Прийдіть до мого дому й проведемо експеримент: не мине й 10 хвилин — і ми з дружиною посваримося, якщо я захочу!» У Книзі Сираха є дуже гарний текст (28:12): «Дмухнеш на іскру — і вона розгориться, а плюнеш — вона згасне». І те, і інше виходить із одних вуст! Питання: чи вмієш ти володіти собою?

До слова, у більшості конфліктів, у яких люди йдуть на загострення стосунків, залучають служителів і т. ін. — минає якихось півроку, самі, озираючись, сміються: «Як можна було через це сваритися?» Коли запитуємо на весіллях: «З якої причини найчастіше сваряться молоді пари?» Відповідь майже завжди: «Через дрібниці!» За глобальні речі люди так не сваряться.

— Чи можна виділити спільний корінь усіх конфліктів?
— Важко виділити один корінь. Звичайно, коріння усіх проблем — гріх, гріховна природа людини. Але, якщо говорити конкретніше, то я б виділив гнівливість. Коли людина добре не розбереться, не вислухає — і враз емоції закипають. Це така нестриманість, поспішність, нетерплячість. Біблія каже: «Гнівлива людина викликує сварку, а лютий вчиняє багато провин» (Пр.29:22). Потерпи, перебудь два дні, усе заспокоїться, вирівняється. Якщо ж відразу не зумієш стриматися — це потягне за собою образу, взаємний гнів, докори. Усе те, чого в нормальному стані ніколи б не сказав. Така людина — як море, що викидає багно й мул (див. Іс.57:20).

Тому часто потрібно перш за все допомогти людині втишити емоції. Приходить жінка — і на свого чоловіка: «Та він такий, та він сякий! Я все життя мучуся…» Я кажу: «Сестро, я не вірю, що така прониклива й далекоглядна людина, як ви, могли вийти заміж за такого монстра!» — «Ні, то він не такий уже, щоб геть… Він і працьовитий, і золоті руки…» І починає перераховувати всі позитивні риси! А коли була в гніві, то нічого позитивного не могла згадати.

Ніхто з нас не ангел, але коли людина бачить у комусь тільки один негатив — вона перебуває під впливом емоцій, гніву. Так може виникнути конфлікт і на рівному місці. Тому важливо мати поміркованість.

— Як створити в церкві доброзичливу, теплу атмосферу?
— Останнього разу, як я вінчав молоду пару, настанова називалася: «Як створити в сім’ї райський куточок». У цьому ж руслі можна говорити й загалом про церкву. Я думаю, найкраща атмосфера в тих церквах, де немає «гігантів» — великих людей. Усі проблеми роблять «великі» люди, маленькі люди проблем не роблять. Ніщо так не прикрашає людину, тим більше духовного працівника, як скромність. Чим скромніше себе поводять люди, тим тепліша атмосфера в церкві.

Буває, на словах: «Я ніщо, я прах і попіл, я нуль…» Нуль то нуль, тільки дуже великий! Як у тій притчі, де нулі збунтувалися проти одиниці: «Чому це тобі завжди стояти на початку?» От, наприклад, була 1000. Один нуль перейшов на перед, стало — 0,1. Другий нуль перейшов, стало — 0,01, потім — 0,001. Виходить, поки нулі стояли за одиницею, то й вони щось значили, а стали перед одиницею, то й вона перестала щось значити…

У тому й проблема — кожен думає: «От якби я був спереду, то навів би порядок!» Я теж, поки не став пресвітером, так думав: «Що той дідусь… От я би…» А потім зрозумів, що не бачив багатьох речей, які бачив той дідусь. Іноді ми стоїмо на різних рівнях — і тому не розуміємо один одного. Єровоам мав право попросити поради і молодих, і старих, а вони мали право порадити. І молоді, і старі сказали свою «правду», і ті, й інші в чомусь були праві. Але відповідальність за рішення — тільки на Єровоамі. Зі сторони легко радити — бо на тобі немає тягаря відповідальності. Припустимо, я, як служитель, зустрівся вперше з якоюсь проблемою. Я молюся, шукаю в Біблії, раджуся зі старшими братами — і приймаю певне рішення. Що, коли це рішення виявиться вдалим? Кому я буду вдячний? Богу, Божому Слову, братам… А що, коли рішення матиме недобрі наслідки? На кого покласти вину? На Бога, на Біблію, на радників? Ні! Тільки на самого себе! Бо я приймав це рішення. Так і в будь-якому конфлікті — як захотіти, то можна знайти винного. Але, тільки почавши з себе, можна зупинити сварку. Як тільки ми самі станемо в позицію винного — конфлікт зник! Потрібно бути перш за все щодо себе принциповим і вимогливим.

Тому щодо створення атмосфери — дуже багато тут залежить від лідерів і від їхнього особистого прикладу. Якщо лідер може змовчати, стерпіти — він поховає конфлікт ще до його початку. І часто буває, що потім підходять люди, які були праві (а я — неправий), і кажуть: «Усе таки наша правота була не краща за вашу неправоту…» І просять пробачення. З мого досвіду, дуже рідко, коли конфлікти бувають затяжними «в низах». Усі проблемні, затяжні конфлікти — «у верхах»! Як дітям помирити батька й матір? Так і в церкві буває важко помирити пресвітера й диякона…

— Де простіше досягнути єдності — у малій чи у великій общині?
— Парадоксально, але, з мого досвіду, у малих церквах важче вирівнювати атмосферу, ніж у великих. Може, саме в тому й причина, що мало людей, усі всіх знають і між собою колотяться. Або — ворожнеча між кількома родинами… І немає нейтральної сторони, яка могла б помирити. Я навіть уявляв: якби мене доля закинула в таке село, у церкву з тридцяти членів, які постійно між собою гризуться… Жити в цій нездоровій атмосфері, розборках, підозрах, суперечках… Та вже краще сидіти вдома, молитися Богу й виховувати власну сім’ю. Я не хотів би йти в таку церкву!

У великих церквах — більший арсенал важелів впливу. Наприклад, там і серед рядових членів багато людей, які інтелектуально не нижчі за пресвітера чи диякона. Вони можуть сильно вирівнювати атмосферу, мудро й дипломатично згладжувати гострі кути. Це теж дуже важливо і дає стабільність у стосунках.

— Питання в режимі бліц: яким ви бачите вирішення наступних проблем? Перша проблема: неприязні стосунки між членами церкви.
— Хоча б одній стороні потрібно не на словах, а на ділі поступитися й передати справу Богові. Бог багато чого робив би, якби ми не заважали, якби довірилися Йому. Але ж ні, ми самі — добиваємося, дзвонимо, їдемо, викликаємо, вимагаємо… А Бог — у стороні.

— Друга проблема: люди залишають церкву, не знайшовши розуміння.
— Проблема не в людях, проблема в церкві, у служителях. У моєму розумінні, церква має бути тим місцем, куди людині хочеться йти, і ніде в світі вона не може знайти кращого самопочуття, теплішої атмосфери, як там. Церква покликана виконувати чотири функції: лікарня, де люди зціляються; школа, де люди навчаються; армія, за якою люди відчувають себе в безпеці; дім, родинне коло. Якщо котрась із цих функцій кульгатиме — не буде здорової атмосфери, і люди залишатимуть церкву. І я не міг би таким людям сказати: «Залишайтеся!» Це нормально — шукати общину, яка б відповідала на їхні потреби.

— Третя проблема: молодь залишає церкву.
— Я вважаю, це тому, що старші люди не довіряють молоді, постійно докоряють… Усе не так: «Ми колись читали більше, ми колись молилися довше, ми колись переписували пісенники від руки, а ви…» Шквал звинувачень! Але вони — нелогічні. Потрібно признатися, поклавши руку на серце: якщо ми в чомусь були кращими, то це була не наша заслуга, а заслуга наших батьків. А сучасний стан молоді — це наша заслуга як їхніх батьків!

Наступне — ми не можемо жити дев’ятнадцятим століттям. Мусимо йти в ногу з часом. Якщо церква наповнюється дітьми, молоддю, у мене два виходи: або швидше перебирати ногами й доганяти, або дати дорогу й не плутатися під ногами. Молодь треба залучати, використовувати їхній ресурс, потенціал, надавати можливості, а пресвітеру — вчасно передавати служіння. Якщо ж він тисне своїм авторитетом і каже у 80 років: «Я ще такий молодий, а вони хочуть мене скинути!», то молодь буде йти з церкви. Як вони можуть терпіти людину з таким глуздом?

— Четверта проблема: все менше людей, які бажають брати участь у служінні.
— Особливо у великих церквах є така самовдоволеність: вистачає проповідників, вистачає хористів... Місця-то зайняті, а стратегії розвитку — немає! Чому, наприклад, не їхати в села відкривати нові церкви? Тут і без тебе прочитають, заспівають, помоляться — не переживай! Цього бракує, тому люди бувають пасивними. Молодь не відчуває себе потрібною, не отримує свободи для реалізації талантів. Її треба залучати в тому, де вона сильна — навіть в інтернеті, в технологіях. А дехто ще досі зациклений: «Не маєш права проповідувати з планшета»… Те ж саме, що колись забороняли радіо і т. ін. Це все стає гальмами для людей, які хочуть розвиватися.

І самим потрібно розвиватися. Ми йдемо до старості, діти роз’їдуться… Час навчитися хоча б елементарному: включити Skype, бо ж треба буде подзвонити, переговорити, онуків побачити… А ти не вмієш навіть у Viber зайти!

— Одна з найяскравіших характеристик перших християн — єдність: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу…» (Дiї.4:32). Що потрібно сьогодні зробити, щоб повернути ту втрачену єдність?
— Ну, там теж були конфлікти! Пам’ятаєте: «Я Петрів, а я Павлів, а я Аполлосів…»

А взагалі, я думаю, тут таки все залежить від керівництва. Для повернення єдності керівник має бути дуже об’єктивним, не тільки так: мої діти найкращі і вони — скрізь, а решта — бездарні; для чужих дітей строгі вимоги, а для своїх — поблажливі. Ні! Всіма потрібно цінувати, не обминати увагою. Повинна бути рівність. Тоді люди згуртовуються, це їх об’єднує. А самими закликами єдності не добитися.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2016