Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Ненсі Зінчик: МІЙ ТАТО НІКОЛИ НЕ ЗДАВАВСЯ ПЕРЕД ТРУДНОЩАМИ

Розмовляв Юрій Вавринюк

В житті є моменти, які, на перший погляд, і не є надто значимими, але запам’ятовуються на все життя. Особливо це стосується дитинства. Іноді щось важливе, серйозне може забутися, а якась деталь на десятиліття запасти в душу.

Для мене зі спогадів дитинства особливо часто згадуються довгі зимові вечори (літом для хлопчаків вечора майже немає — ніколи сидіти), коли збиралася наша сім’я, і хтось, найчастіше це була старенька бабуся, починав складний пошук в радіоефірі. І ось через незнайому іноземну мову, музику, свист, завивання раптом пробивався знайомий голос радіопроповідника. Це було не просто прослуховування, це було справжнє богослужіння, всі затихали, уважно слухали, разом молилися з ведучим. І особливо чекали на Івана Зінчика. Його голос відразу ж впізнавався через радянські «глушилки» та сусідні радіостанції. Його чекали особливо. Для мене, хлопчака, ця постать була легендарною, мало не казковою. І коли став дорослим, ці почуття особливого трепету та поваги до радіопроповідника залишилися. Тому великим святом для мене було зустрітися з ним на початку 90-х років у Києві. Я дивився на нього, як мало хто з фанатів дивився на якусь рок-зірку. І коли ми вже більш-менш подружилися (хоча в нас було всього декілька зустрічей та нечасті телефонні розмови), мене не залишало почуття особливої поваги до цієї простої у спілкуванні людини.

Але в мене ще була нездійсненою заповітна мрія — побувати у студії Івана Зінчика. Вже й не стало його, хоча радіопередача не припинилася. І ось, як дарунок долі, — я у канадському Лондоні, у домі Івана Дем’яновича. Коли підходив до будинку, відчиняв двері, то хвилювався, як хлопчак. І найперше, що впало у вічі, це те, що я зайшов не в музей, хоча тут усе зберігається здебільшого так, як було за життя проповідника. Це була робоча студія, у якій саме застав двох працівників, на тендітних плечах яких і лежить основний тягар теперішньої праці — доньку Івана Зінчика Ненсі та Ольгу. А потім були довгі розмови, своєрідна екскурсія по студії, зустріч з Валерієм, який відповідав за технічний бік радіопередач. І звичайно ж, я не міг не скористатися з нагоди порозмовляти з Ненсі Зінчик. Про радіопередачу «Жива надія», яку вона зараз веде, про її особисту працю, плани на майбутнє. Але про що б ми не говорили, розмова мимоволі поверталася до Івана Зінчика, простого українця, жителя Канади, який віддав своє серце і самого себе перша за все Богові, а потім служінню українському народові. Отож, надаємо слово Ненсі Зінчик — його доньці і спадкоємиці служіння.

Юрій Вавринюк

— Я виховувалася у віруючій сім’ї. Особливо велику роль у моєму християнському вихованні відіграв дід, за якого я вдячна Богові. Коли пішла до школи, то знала безліч іс­торій з Біблії і вважала, що всі діти їх знають, що це нормально. Але потім зрозуміла, що це не так. Разом з дідом мама й тато також з малих літ навчали мене любити Бога і свій народ. Я знала, в якій країні я народилася, знала, що є українкою, вивчала рідну мову. Тато не дозволяв вдома розмовляти по-англійськи. На жаль, ми не мали змоги від­відувати українську школу, оскільки вона була православною і туди не приймали людей, які не були її прихожанами. Ми дуже добре розмовляли по-українськи, пізніше, коли ма­ло спілкувалася українською, я втратила набір слів, але тепер знову працюю над тим, щоб повернути свої знання.

Що ж до тата, то він також мало спілкувався по-англійськи. В основному його можна було знайти у студії, якщо там його не було, то я шукала його в церкві. Це два місця, де він проводив найбільшу частину свого часу. Коли він приїхав з України, я це добре пам’ятаю, то був дуже розчарований тим, що люди не знають Бога. Пригадую, як він розповідав про це мамі за столом: «Це ж наш народ, а він Бога не знає. Люди такі сумні, пригнічені, наче носять постійний тягар на серці». Він так цим переймався, що готовий був подолати будь-які перешкоди, щоб наблизитися до свого народу зі Словом Божим. Хоча йому було дуже важко знайти спо­сіб, як прийти в домівки людей через радіо. Він їздив по Європі, але там ніхто не хотів і слухати про українську мову. Але він постійно молився про це і добився свого.

Наша церква на той час була маленькою і складалася переважно зі стареньких людей. Я пригадую, як в неділю ми рано вставали, в тата був бус і він їздив ним і привозив стареньких людей на зібрання. У нашій церкві похоронів було більше, ніж будь-чого іншого. Мама навчала в не­дільній школі, потім я займалася цим.

— Які епізоди з життя ба­тьків особливо запам’яталися?

— Тепер мені особливо пригадується те, як батьки вели мене до Бога. Мені було десь 2-3 роки, але я чомусь це добре пам’ятаю. Мама вчи­ла мене, що в крові Ісуса є велика сила. Вона каза­ла: «Ненсі, як­що колись у тво­єму житті настане мить, що ти відчуватимеш тягар на серці, ти мусиш просити кров Ісуса покрити тебе». Про такі речі вона говорила нам з малих літ і це мені запам’яталося. Так формувалася наша віра. Коли я стала старшою, то навчалася в університеті, але ще жила вдома. Моя кімната була поруч з тією, де тато вранці молився. Він любив вставати рано ходив по хаті і говорив. Я знала, що він славив Бога. Кожен свій ранок він починав з подяки — і коли я чула цю подяку Богові з татових уст, я знала, що тато вже прокинувся. Мої батьки прожили життя, будучи сповнені вдячністю, в них не було негативного духу, і я вдячна, що саме цей дух передався й мені. Навіть якщо щось складалося не так (життя їх не було легким), вони шукали позитивного. Вони змушені були їхати в чужу країну, не знаючи мови. Тоді не приймали емігрантів так, як тепер. Тоді не було для нас шкіл таких, як тепер, важко було влаштуватися на роботу. Тато міг би працювати елек­триком, але він взявся за роботу в церкві, бо побачив, що тут є велика потреба в цьому. Коли тато залишав роботу, він нас зібрав усіх довкола стола і сказав: «Може, ви не матимете всіх тих речей, які колись мали, але обіцяю, що буде хліб і масло на столі».

Пам’ятаю, як я дуже си­льно захворіла. У мене протягом тижня сильно болів живіт, я не хотіла навіть йти гуляти з подругами. І тоді мама зрозуміла, що зі мною сталося щось серйозне. Як потім з’ясувалося: в мене лопнув апендицит. І коли мене привезли в лікарню, лікар сказав, що вже запізно. Викликали лікаря з Америки, бо в Канаді не було такого спеціаліста, який міг би зробити мені операцію. Тато взяв піст і молитву. Я дуже довго була в лікарні і зрештою одужала, хоча лікарі дивувалися, що залишилася живою. Вони мене в госпі­талі називали «дівчинка-чудо».

Коли виросла, то отримала чудову роботу. Я працювала в одній з найбільших компаній в Америці. Ми збирали гроші для будівництва госпі­талів в Канаді. Я була дуже рада, що можу займатися цією справою. Зазвичай вони дівчат не брали на роботу, але мені вдалося виправдати довіру керівництва і стати однією з найкращих працівників. Коли я при­їжджала додому і розповідала про свою роботу, тато, хоча й тішився, що мені подобається моя праця, але завжди казав: «Одне життя на цьому світі, воно так скоро промине, та все, що ти зробив для Бога, у вічності з тобою там буде. Отож, Ненсі, яке добро ти не робила б, але вартісним є тільки те, що ти зробиш для Бога». (Ці слова, які були гаслом жи­ття Івана Дем’яновича, і дотепер написані на стіні у студії — прим. автора). І я дуже вдячна батькові за ці слова. Минули довгі роки, по­ки я не розумом, а серцем збагнула істинний смисл цих слів.

— Звідки батько брав кошти на радіопередачі?

— Їздив, шукав, стукав, просив. Було дуже важко, але він просив, просив, просив. Він дуже не любив просити, це я кажу відверто, але іншого виходу не було.

— Що було вирішальним у вашому рішенні продовжити батькову працю, залишивши дуже хорошу роботу, яка вам подобалася і в якій ви мали успіх?

— Коли тато їздив в Україну, то показував усі свої напрацювання і казав: «Я їду в далеку дорогу. Все моє життя в Божих руках, але раптом щось станеться, я хочу, щоб ти доклала усіх своїх зусиль, щоб ця праця рухалася вперед, бо багато ще людей не знає Бога. А ця праця відкриває великі можливості для свідчення». І така розмова була в нас кожного травня, бо саме в цю пору він завжди вирушав в Україну. Ще після маминої смерті він зробив заповіт щодо радіопередачі, бо знав, що я зможу виконати цю працю, він довіряв мені. А в нашій родині було так заведено, що якщо хтось давав слово, то обов’язково мусив його дотримати. Та й ми з самого малку були пов’язані з цією працею: читали вірші, вступ робили, потім я допомагала татові з паперами. Тож я в цьому росла, бачила, як воно починається, розвивається. Я дуже любила своїх батьків і завжди зі щирим серцем намагалася робити все, що вони тільки попросять. Мама дуже хотіла, щоб я отримала освіту, бо сама не мала такої змоги, тому я охоче навчалася в університеті, знаючи, що це пригодиться мені й у служінні Богові. Але коли того разу я дала татові слово продовжити його справу, то ніколи не думала, що він так швидко відійде у вічність.

— Не шкодуєте, що обрали саме такий шлях і таку працю?

— Ні. Я шкодую тільки про те, що тата нема з нами і він не бачить, як ми продовжуємо почате ним. Втрата тата — це була велика зміна у моєму житті. Я мала дуже добру дру­ж­бу зі своїм батьком, завжди могла звернутися до нього за допомогою, за порадою, за втіхою. І коли навіть на роботі в мене були певні важливі моменти, я просила батьків молитися за мене і моїх спів­працівників. І як тато казав людям класти руку на радіо, так я клала руку на телефон і ми разом з ним молилися. І я мала велику віру в те, що як тато зі мною помолиться, Господь обов’язково почує. Моя мама також була найкращою моєю подругою. І вже після її смерті я почала по-іншому дивитися на своє життя і працю. Я тоді зрозуміла, що життя таке коротке і все, за чим ми гонимося, таке марне. Звичайно, на попередній роботі я мала успіх, хорошу платню, це приваблювало мене. Тому зміна в моєму житті почалася набагато раніше, ніж я почала щось робити щодо цього. Бог вже діяв у моєму житті. Але смерть тата змінила все. Ми пройшли дуже важкі часи піс­ля батькової смерті, але я знаю, що це ворог намагався знищити все: і нас знищити, і цю працю. Але коли я тепер дивлюся назад, то дивуюся, як чудово Бог подбав про нас. Він виходив назустріч навіть в найменшій потребі. І я сподіваюся, що й надалі Він нас не лишить.

— Для багатьох українських християн, і для мене особисто, Іван Зінчик був особливою людиною, людиною-легендою. Чи він був таким для вас особисто?

— Він був просто тато. Я знала, яку працю він виконує. Бо з самого початку до нашої хати приходили листи, люди були дуже вдячні, що вони могли почути Слово Боже. Тато дуже любив проповідувати. А люди любили його слухати. Часто ми з мамою сідали, і він читав нам листи. Вони підбадьорювали його, заохочували до праці, давали йому більше енергії. Я знала з ли­стів, що десь далеко, за океаном, є люди, які слухають його, люблять. І це було тисячі листів. Мама іноді до третьої години опрацьовувала ці листи, відписувала на них, готувала бандеролі. Я іноді приходила до неї і казала: «Мамо, ходіть вже спати, бо дуже піз­но», а вона відказувала: «Я ще на один лист відпишу. Ще один». І, бувало, через годину, коли я знову підходила до неї, вона ще сиділа і писала.

Батьки жили дуже скромно, багато про себе не дбали, а намагалися допомагати людям. То було їхнє життя. Па­м’ятаю, щосуботи мама збирала людей у церкві, вони готували одяг і відправляли не лише в Україну, а й в Аргентину та інші країни, де люди бідували. Туди ж вони клали й Біблії. Всі в церкві мали свою працю. Мама вміла ор­ганізувати все дуже гарно. І робили вони все з татом зі щирим серцем, це не було для них якимсь тягарем. Праця для інших була для них задоволенням. Я з дитинства жила в цьому, проникалася цим духом, тому для мене природно допомагати іншим.

Щодо фінансів він був дуже дисциплінований. Для нього Божі гроші — це були Божі гроші. Що люди дали на радіо — те йшло виключно на радіо. Мої батьки були дуже обережні в цьому, щоб мати в усьому чисті руки. І тому якщо була якась інша потреба, він не брав з тих грошей, що на передачу, а шукав їх в іншому місці. Це була нелегка і безперервна праця, але він постійно молився, шукав людей і, слава Богу, знаходив їх.

Запис радіопередачі від найпершої проводився саме тут, в нашій хаті, в підвалі. Тато сам готував, монтував і відправляв ці готові бобіни в Португалію на радіотрансля­ційну станцію, так, як ми тепер відправляємо на Київ. Тепер ми маємо, правда, набагато більші ресурси та можливості. А тато сам збирав у підвалі музикантів та хористів, записував їхній спів. А тепер ми маємо стільки матеріалу, що не можна й порівняти. Тоді, якщо була якась помилка, треба було різати, а потім склеювати магнітофоні стрічки. Я тепер ще більше його розумію і ціную у всьому. Він ніколи не здавався перед труднощами, а завжди наполегливо йшов до мети.

Коли почалася еміграція в Америку, він, бачачи, що церкви українські в Канаді зменшуються чисельно, старші емі­гранти поступово вимирали, а діти йшли в місцеві церкви, вирішив якось оживити їх. Тоді ще не було еміграції в Канаду, а він поїхав в Австрію, в посольство, щоб дали дозвіл деяким сім’ям з України виїхати в Канаду. Він писав листи-клопотання, не здавався, добивався за кожну людину.

А як глибоко він знав Слово Боже! Коли я тепер слухаю його проповіді, то сприймаю їх по-іншому, ніж раніше. Вони глибокі і водночас прості, щоб розуміли люди. Він був покликаний бути радіопроповідником. Після смерті мами тато залишив заповіт. 10 сторінок — і все про Бога, про те, яким він бачить будівництво царства Божого у вільній Україні.

© «Благовісник», 4,2007