Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

УНІВЕРСИТЕТСЬКИЙ МІСІОНЕР

Автор: Генадій АНДРОСОВ

«Євангелія мусить бути донесена всім верствам населення України, не тільки селянам чи робітникам, а й інтелігенції, людям, що здобувають і мають вищу світську освіту», — у цьому переконаний Леонід Якобчук. Саме це бажання і можливість працювати Бог вклав у його серце. Леонід Якобчук — доктор теології, професор релігієзнавства Острозької академії, викладач біблійних навчальних закладів України, США, Канади. Він також 30 років виконує служіння радіо проповідника. Ось його коротенька розповідь про своє життя, як все починалося.

Я народився в 1932 р. в с. Залізниці Корецького р-ну Рівненської обл., у великій віруючій родині — в батька було 11 дітей. Я був найменшим із синів. Батьки нас виховували в християнському дусі. Вони навернулися до віри в живого Господа ще до мого народження. З початку навернення батьків в нашій хаті понад 4 роки відбувалися богослужіння. Потім побудували молитовний дім. Під час війни той дім спалили якісь злодії. Тільки нині на тому самому місці його відновили.

У 7-річному віці я сприйняв євангельську звістку і мав страх Божий. У церкві нашого села, в яку входили віруючі трьох навколишніх сіл, робили дитячі зібрання. Я відвідував ті богослужіння. Бог провадив мене. Не все було так, як я планував, але тепер, оглядаючись в минуле, я бачу мудре Боже керівництво, щоб приготувати мене до тієї праці, яку я веду донині.

Змалку я дуже хотів навчатися. На той час деякі віруючі мене відмовляли і говорили, що віруючим це не потрібно, мовляв, то все світська наука. Але мій батько був свідомою людиною і підтримував мене. Я закінчив 10 класів у місті, хоч на той час то було нелегко зробити звичайному хлопцю з села. Я жив на квартирі. Треба було платити. І Бог чудовим способом давав мені заробіток. Хоч я був ще хлопцем, але мав можливість навіть батькам допомагати. Я зацікавився фотографією — і батько купив мені фотопарат, привезений з Києва. Я був чи не єдиним фотографом на район. Щонеділі після богослужіння я фотографував охочих, вночі проявляв плівки. Мистецтво фотографії стало моїм хобі на все життя. Але на той час це допомогло моїй родині вижити.

У моєму житті з самого дитинства було багато переживань, особливо під час війни. Ми жили біля лісу, і нас майже щоночі турбували. Пам’ятаю: нашій церкві партизани заборонили збиратися. Сказали, що якщо ми це зробимо — нас закидають гранатами. Це було в с. Халарузі, бо в Залізницях дім молитви спалили. Була зима, і всі, знаючи таку серйозну погрозу, прийшли на богослужіння. Я боявся смерті і казав мамі, що не піду на богослужіння. А мама відповідала, що як їх всіх поб’ють, а я сам залишуся, то не зможу жити. Тож я пішов з усіма. Людей тоді на богослужінні було більше, ніж звичайно. Приїхали партизани, саме проповідував мій старший брат. Вони постояли, подивилися і поїхали. Нас Бог зберіг! Мені цікаво, якби сьогодні якісь терористи зробили таку серйозну погрозу, чи прийшли б на богослужіння люди?..

Ми молилися за різні справи, і Бог надавав допомогу, часто оздоровлював, бо тоді не було до кого з лікарів звертатися. Треба було жити вірою. Було багато надзвичайних дій Божих. Пізніше це посприяло моєму духовному становленню, допомогло робити свідомі кроки віри.

Я вступив до Київського державного університету, добре здав екзамени. Члени приймальної комісії довідалися, що я не комсомолець; тоді мій один брат був засуджений за віру (на нього зробили наклеп); ще один мій брат виїхав до Аргентини — ще до війни. Усі ці обставини сприяли тому, що мене не прийняли до університету. Я не нарікав на Бога, не здавався – хотів здійснити мрію вступити до вузу. Довідався, що в Каунасі відкрився медичний факультет (там жив один з моїх братів). І туди приймали тих, хто не пройшов в інший інститут. Мене прийняли відразу, бо були гарні оцінки. Але знову приймальна комісія поставила запитання: чи я вірую в Бога. І знову мене не прийняли. Але пізніше все ж таки я закінчив фізико-математичний факультет педінституту у Вільнюсі.

Ще один цікавий епізод: коли я працював учителем в с. Харалузі, хоч не мав на той час вищої освіти, директор, знаючи, що я віруючий, сказав колегам, що напоїть мене горілкою на день народження одного вчителя. Він наказав мені випити горілки, але я категорично відмовився. Вже в понеділок висів наказ про моє звільнення. Я тоді виїхав до Вільнюса. Там і закінчив педінститут. Після того працював вчителем в Прибалтиці в спецшколі — дитячій колонії. Мені тоді було 26 років. Я отримав там гарний досвід. Про Бога не можна було говорити, але моє ставлення до неповнолітніх злочинців мало вплив. Я їх сприймав з любов’ю, старався їх зрозуміти такими, якими вони є. Я бачив, що це діє. То був 1957 рік.

Я одружився. Дружина польського походження. Ми познайомилися з нею в інституті, вона навчалася на біологічному факультеті. КДБ все знало про мене. Щораз важче ставало жити віруючим. На запрошення брата ми переїхали до Аргентини. Там жили 7 років. Пізніше переїхали до США, де я вже живу 38 років. Там з’явилась чудова нагода реалізувати свої здібності у праці для Бога. В США я розпочав проповідь через радіо. Спочатку з братом Ярлом Пейсті. Коли ми були в Польщі, він, як місіонер, приїжджав до Гданська, і ми там познайомилися. Він жив тоді у Німеччині. Ми добре знали російську мову, а йому потрібні були серйозні коректори. Він писав проповіді від руки, а моя дружина, після коректування, набирала їх на друкарській машинці. Ми тоді могли редагувати по 3-4 півгодинні передачі на тиждень. Зауважте, що ми працювали на фабриці і у нас вже було 4 дітей.

Потім ми на запрошення брата Пейсті жили як місіонери в Австрії, звідки вели радіопередачі на IBRA RADIO з Португалії. До речі, звідти вів передачі й Іван Зінчик. Пізніше цю станцію купили мусульмани і нам заборонили вести християнські програми. Але саме тоді Бог відчинив двері в Україну. З часу проголошення незалежності України я веду передачі з Києва. Спочатку була міжконфесійна передача «Благовість». Потім відкрив окрему передачу «Кажу вам». Тепер зареєстрував під новою назвою «Відвертість», яку веду до цього часу у формі діалогу з братом Левком Хмельковським, редактором української газети «Свобода».

Коли розпочалася свобода в Україні, новоутворені церкви почали запрошувати мене як інструктора недільних шкіл. Я працював так декілька років, організовували по церквах недільні школи, проводили заняття з вчителями. Одного разу я був у Нетішині Хмельницької області. Там був присутній на заняттях проректор Острозької академії Василь Жуковський. Він запросив мене в академію. Я погодився і з 1996 р. працюю штатним викладачем університету «Острозька академія». Викладаю «Християнську етику», «Біблійну антропологію» і «Біблію – феномен культури». Потім мене запросили на філологічний факультет Черкаського університету. Це було вперше в історії того університету, коли студентам говорили про Ісуса Христа. На кожній моїй лекції були присутні не тільки студенти, а й викладачі. Зараз є пропозиція з Дніпропетровського університету.

Це є Божа благодать, що я маю таку чудову можливість говорити людям з вищою освітою про основи євангельської науки. Навіть викладав 34 православним священикам, які вже мають богословську освіту і свої переконання. В «Острозькій академії» є група для занять священиків з підвищення кваліфікації. Вони заочно навчаються 5 років. Ректор хвилювався: що ж то буде? У перший день деякі священики старалися зірвати лекцію, а в її кінці вони вибачалися. Бог дав таку благодать, що лекції пройшли з успіхом.

Я ніколи не критикую людей за приналежність до якоїсь з конфесій, а проповідую Слово Боже і біблійні принципи християнського життя. Не накидаю це силою. Коли хто не сприймає, я коректно викликаю його на дискусію. Бог дає ласку, і до цього часу я не мав проблем з представниками жодної конфесії.

Я маю розуміння, що Бог мене покликав до цієї праці, бо проповідь Слова Божого належить не тільки селянам чи робітникам, а й службовцям, людям з вищою освітою. Можливо, тому Бог давав мені неухильне бажання вчитися. Дав би Бог, щоб Слово Боже широко увійшло у вищі світські навчальні заклади.

Пригадую: після еміграції за океан, перший раз я зміг приїхати до України лише в 1975 році. Я дуже хотів відвідати родичів. Я вів радіопередачі, тому бажав побачити поле, де сіяв Слово Боже. Перші два рази Москва мені дала візу, а після третього разу почала робити неприємності, і я мусив відкласти поїздку. Потім скільки не просив, візи мені не дали. Лише після проголошення незалежності я зміг приїхати знову в Україну. Тепер я щороку тут. І думаю: доки Бог продовжить життя, буду трудитися для народу України. Я бажаю, щоб мій народ жив краще, жив з Богом і був щасливий. На закінчення додам, що всяка праця мусить виконуватися лише через любов. Якщо через славу чи гроші, то це не буде успішним. Якщо Бог кличе на якусь працю, Він дає любов. Це мотивує. Саме любов до Бога і до свого народу дає мені стимул для натхненної праці.

© «Благовісник», 3,2004