Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МАНДРІВНИЦІ

Автор: Генадій АНДРОСОВ

Наша сьогоднішня зустріч - з незвичайними співрозмовниками. Останнім часом їх дуже часто можна бачити разом. Причому сьогодні - у Каліфорнії, а завтра - уже десь на Луганщині. Сьогодні вони проводять семінар для жінок, завтра - вишукують у лабіринтах київських підвалів бездомних дітей. А ще - видають журнал для жінок. А ще... А втім, вони самі розкажуть про своє життя. Вони: завідуюча жіночим відділом ВСЦХВЄ Віра ДЕРКАЧ та віце-президент місії "Промінь надії" Ірина НАХМАНОВИЧ.

- Віро Іванівно, коли ви почали працювати з жінками? З якими труднощами та успіхами ви зіткнулися в перші роки своєї роботи?

Віра Деркач: - В 1991 році, коли був організований наш Союз, я працювала завідуючою дитячим відділом, працювала з дітьми та вчителями недільних шкіл. В 1993 році Микола Адамович Мельник запропонував створити жіночий відділ. У 1994 році я очолила його.

Труднощів було дуже багато. Починати потрібно було з нуля. І, власне, я боялася братися за це завдання, тому що не працювала зі старшими жінками. Я працювала з дітьми, з учителями недільних шкіл. До того ж, будучи незаміжньою, я не уявляла, як буду вести розмови на сімейні теми зі старшими жінками. Але все склалося дуже добре, я подружила з жінками. Ми поставили мету, розробили структуру, обов'язки. До нас приєдналось багато активних сестер. В кожній області були обрані жінки - відповідальні за жіноче служіння. Господь допомагав нам різними способами, ми читали книги, проводили семінари, конференції, бесідували з різними поколіннями жінок. Ми намагалися висвітлювати такі питання: "Якою повинна бути жінка?", "Яку позицію вона повинна займати вдома?", "Яка роль відводиться жінці в церкві, поза церквою?" і т.і. І ось всі ці роки, до 1999, я працювала, повністю віддаючись праці в дитячому та жіночому відділах.

На даний час, ось уже чотири роки, я проживаю в США. І там Господь дав мені прекрасну можливість також працювати в жіночому відділі Західного побережжя: в штатах Вашингтон, Орегон і Каліфорнія. Там дуже багато наших емігрантів. Ми їздимо по всій Америці і працюємо в церквах з жінками та дітьми.

Коли я вже була в Америці, мене обрали ще на один чотирирічний термін для роботи в Україні. Україну ми умовно розбили на 4 регіони. Єпископи та пастори підтримують діяльність наших жінок, запрошують нас на засідання, щоб разом вирішувати церковні справи. По декілька разів на рік я приїжджаю в Україну, часто в моїх поїздках мене супроводжує Ірина Нахманович, з якою ми тісно співпрацюємо, разом проводимо семінари для жінок.

Ірина Нахманович: - До того, як Господь подарував мені зустріч з Вірою Іванівною, я зі своєю родиною трудилася в церкві "Храм благої звістки" у місті Сан-Франциско, пастором якої є Олександр Шевченко. В Америку ми виїхали з Одеси, де я служила співом в церкві "Еммануїл", а моя мама була відповідальною за жіноче служіння в Одеській області.

Тому наше знайомство з Вірою відбулося саме через маму. А коли Віра Іванівна приїхала в Сан-Франциско, ми почали співпрацювати. Три роки тому нами була зареєстрована місія "Промінь надії". Нашою метою було об'єднати жіноцтво в Україні та в США, щоб жінки стали дружити одна з одною, листуватися, допомагати одна одній і прагнули бути справжніми жінками. З 2002 року ми видаємо журнал "Луч надежды". Він виходить 4 рази на рік. Редакція перебуває в м. Коростені. У церкви України ми його розсилаємо безкоштовно.

Друкуємо на сторінках журналу свідчення про життя жінок, що у свій час були в узах за віру в Бога і Боже Слово. Це перлини, що є прикладом віри для всього християнства. І молоде покоління про це повинно знати більше. Загалом, матеріалу для публікацій у нас багато. Ми могли б випускати його щомісяця, але нам потрібні помічники. Ми маємо нагальну потребу у вірних співробітниках.

В.Д.: - Є у нас плани щодо видання спеціальної літератури для жінок. Ми хочемо, щоб у нашому Союзі були видання, присвячені жінкам, в яких висвітлювалися б різні жіночі проблеми тощо. А матеріалу для таких книг чи брошур багато.

І.Н.: - Кожна жінка повинна знати, що вона дорогоцінна в очах Господа і може бути використана Ним у служінні. Вона повинна бути більше, ніж господинею в домі, більше, ніж дружиною. І її головне покликання - бути не тільки зразком для своїх дітей, як сказано в притчах: "Мудра дружина улаштує свій дім…", але і потім, вийшовши з нього і побачивши "невлаштованих", постаратися їм допомогти.

І.Н.: - На сьогодні Бог допомагає нашій місії розширювати межі праці. Міжнародна жіноча місія допомагає нам у нашій діяльності - в духовно-виховній роботі в дитячому та жіночому відділах. Щодня в Америці для слов'ян ми ведемо радіо- і телепередачі на слов'янському християнському каналі. Матеріал для передач ми беремо в Україні, а також в Америці. Ми знімаємо семінари і конференції. У нас багато матеріалу про роботу в колоніях, з бездомними дітьми й інвалідами. Тепер ми працюємо з інвалідами спілки "Мужність", яка організована в місті Свердловську Луганської обл. Головою цієї спілки є Микола Прокопович Зайцев, юрист за фахом, він паралізований більше 37 років.

Торік ми організували відпочинок дітям-інвалідам цієї спілки в християнському таборі. Подяка Богу, в результаті цього багато дітей і їхніх батьків навернулося до Господа. У цієї спілки є будинок, де можна організувати церкву.

Нам потрібна людина чи сім'я, яка б присвятила себе на служіння цим людям. Кілька років тому ми почали вести роботу в Ягушинському реабілітаційному училищі, біля Вінниці. У цій колонії перебуває близько 200 хлопців віком 14-18 років. В ній нам відчинили двері для проповіді Божого Слова. Трудяться в колонії Матвій і Лідія Трусковські, а також інші члени їхньої церкви. Ми чули, що ця колонія зайняла перше місце з дисципліни.

Ми допомагаємо людям похилого віку. У нас є співробітники, що вже давно це роблять без сторонньої підтримки, залучаючи до праці свої сім'ї. Але скільки може зробити сім'я? Сьогодні є можливість розширити цю діяльність. Нам під Києвом виділили ділянку землі для будівництва будинку для літніх людей. І в нас є мета допомогти самотнім безпомічним людям всієї України.

В.Д.: - Так, на сьогодні жіночий відділ проводить велику роботу в центрах реабілітації, тюрмах, із глухонімими людьми, дітьми, людьми похилого віку. Я думаю, що й надалі Господь допоможе нам у цьому.

І.Н.: - Знаєте, як у нас вийшло? Коли ми ввійшли в жіночі в'язниці, жінки почали нам розповідати про своїх дітей, що також потребують допомоги. Коли ми надали матеріальну допомогу малюкам (вони перебувають на території колонії від народження до 3-х років), нам почали називати адреси дитячих колоній, де виховуються їхні старші діти.... Потім ми ввійшли в чоловічі колонії... Пішла своєрідна "ланцюгова реакція".

В.Д.: - Це передусім. Ми не можемо говорити жінці про Бога, коли вона голодна чи має рани на ногах, чи коли кашляє від туберкульозу. Ми не можемо з нею говорити про покаяння. Спочатку ми їй допомагаємо фінансово, даємо їй гроші на лікування, одягаємо, а лише потім розповідаємо їй про Бога. Виходить, ми більше можемо зробити, коли ми маємо фінанси. Ми за те, щоб допомагати людям, хоча самі зарплатні за свою діяльність не отримуємо.

В.Д.: - Із добровільних пожертвувань.

В.Д.: - Так. У Сакраменто організована загальноосвітня християнська школа для слов'янських дітей. Я там викладала Біблію і допомагала вчителю. Перевага такої школи в тому, що ми маємо право навчати дітей Слову Божому. Кожного дня я навчаю 300-400 дітей. А всього в школі більше 1000 дітей. Більшість з них слов'яни, але є й мексиканці.

В.Д.: - Дуже хочу, щоб Господь допоміг підняти жіноче служіння в церквах. В Україні вже є 60 сестер, відповідальних за це служіння в регіонах. Ми намагаємося більше працювати з жінками-лідерами, спрямовуємо їх на те, щоб вони навчалися в біблійних школах, інститутах і отримували духовну освіту. Я також у свій час закінчила Київський біблійний інститут і маю ступінь бакалавра богослов'я.

- Ваші побажання для жінок?

В.Д.: - Щоб кожна жінка в Україні, особливо християнка, відчула, що вона, по-перше, потрібна Господові; по-друге, вона потрібна тим людям, з якими живе. Щоб кожна жінка знала, що вона дорогоцінна як у своїх очах, так і в Божих, і в людських очах.

І.Н.: - Ми запрошуємо до співробітництва всіх людей, що можуть підтримати цю працю.

Наша адреса:
Місія "Промінь надії",
вул. Гр. Оніскевича, 3,
м. Київ, 03115.

"Благовісник", 2,2004