Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЧИ МОЖЕ ХРИСТИЯНИН БУТИ ОДЕРЖИМИМ?

Автор: Брент Грімслі, Елліот Міллер

Чи може християнин бути одержимим? — таке питання останнім часом часто задають християни. І вчення про те, що в християн можуть вселятися біси, розглядається представниками різних напрямків теології. Хоча його прихильники відкидають термін «одержимість бісами», вони все ж визначають залежність людей від демонів як таку, при якій вони перебувають в людях і керують ними. Для підтвердження такої точки зору наводяться різні уривки зі Святого Письма, а також випадки вигнання (так би мовити) демонів з християн. Та в Біблії можна знайти й ряд аргументів проти цього вчення, включаючи той факт, що вони наставляють християн протистояти диявольським силам, а не виганяти їх один з одного. Крім того, описані випадки одержимості християн бісам можуть мати й інші пояснення. Отож, це вчення є дуже небезпечним, бо приймаючи його, ми відкриваємо двері для визнання інших вчень, які базуються не на Писанні, а на досвіді окремих осіб, і тому воно дає християнам неправильний підхід до духовної боротьби. Християни дедалі більше проникаються думкою про те, що вони перебувають в стані війни з диявольськими силами. Вчення про духовну війну користується нині неабияким попитом. Для того, щоб звільняти християн з-під демонської влади, були створені цілі служіння.

Чи може в християнинові жити біс? Це не просто академічне питання, бо від того, яку відповідь ми на нього дамо, буде залежати конкретний вид пасторської допомоги, яку повинна надати чи отримати людина, і уявлення віруючих про свою битву зі світом, плоттю та дияволом.

Два посилання, які розглядаються нижче, постійно згадуються тими, хто проповідує, що християнин може бути одержимим.

Перший — це приклад царя Саула. Два рази Біблія каже, що злий дух від Бога «напав» на Саула (див. 1 Цар. 18:10-11; 19:9-10). Перш за все треба задатися питанням: «Чи був Саул щиро віруючим?» Хоча в момент його помазання на царство він викликав враження людини Божої (див. 1 Цар. 10), його поведінка не узгоджується з істинним наверненням у віру (див. Як. 2:14). Той факт, що Саул був Божим помазаником і Бог використовував його для Своїх цілей, не доказує істинності його віри: Бог часто використовував язичницьких царів — наприклад, Кіра — для Своїх цілей (див. Іс. 45:1).

Навіть якщо ми допустимо, що Саул якийсь час був істинно віруючою людиною, а пізніше ним оволодів демон, з цього не випливає, що подібне може сьогодні статися зі справжнім віруючим (Питання можна поставити по-іншому: а чи взагалі доречно застосовувати термін «віруючий» до людей старозавітного періоду, адже тоді не було такого новозавітного поняття як народження від Духа Святого — примітка редакції). Тому що, хоча Писання мало говорить про природу відродження до Христового викуплення, можна припустити, що старозавітні віруючі не мали Святого Духа, Який би постійно був присутній в них, на відміну від віруючих Нового Заповіту (див. Пс. 50:13).

Томас Айс і Роберт Дін-молодший називають ще одну причину, через яку варто визнати приклад царя Саула невдалим: «В єврейському тексті говориться, що злий дух найшов на Саула і відійшов від нього, але ніде не сказано, що він увійшов у Саула, чого й слід було очікувати, якщо йдеться про одержимість бісом».

Наступний приклад — скорчена жінка (див. Лк. 13:10-17). Тут йдеться про «доньку Авраамову», яка «мала духа немочі», який тримав її скорченою і не давав їй випрямитися. Винуватцем її вісімнадцятирічних страждань був названий сатана (16 вірш). Без сумніву, її недуга була демонського походження, та чи достатньо у нас підстав стверджувати, що ця жінка була істинно віруючою? Є серйозні підстави для того, щоб вважати цю жінку істинно віруючою. По-перше, вона молилася у синагозі, по-друге, вона прославила Бога за своє зцілення, по-третє, вислів «донька Авраамова», якщо порівняти його з історією про Закхея, вказує на спасіння (Лк. 19:9). Однак вислів «донька Авраамова» не обов’язково вказує на те, що ця жінка істинно вірила в Бога і Христа. Ймовірно, цей вислів було використано в етнічному контексті і він вказував на її приналежність до єврейського народу. Та обставина, що жінка регулярно відвідувала синагогу і що вона прославила Бога за своє зцілення, не настільки важлива. Можна відвідувати синагогу, але насправді не поклонятися Богові — згадайте книжників і фарисеїв. Нічого не сказано й про те, чи повірила вона в Ісуса. Але якщо й так, ця віра швидше була результатом її звільнення, ніж існувала до нього.

Крім того, не зовсім зрозуміло, чи була ця скорчена жінка одержимою демоном. В сучасних перекладах буквальний грецький вислів «дух немочі» передається фразами типу «хвороба, викликана духом», «покалічена духом» і т.і. Схоже, саме такий смисл і вкладався спочатку в цей вираз, оскільки Ісус не вигнав з жінки демонів (як Він постійно робив при явній одержимості), а просто проголосив її зцілення.

Писання проти можливості вселення демона в християн

Чи дійсно Біблія притримується нейтралітету в питанні одержимості християн? Хоча в Писанні ця проблема безпосередньо не розглядається, ми вважаємо, що Писання встановлює ряд істин та принципів, які не залишають такої можливості. Всестороннє вивчення цієї теми в Новому Заповіті приведе нас до однозначного висновку: громадянство в Царстві Христа і одержимість демонами — поняття, які виключають одне одне, тому що одержимість веде за собою громадянство в царстві сатани. Ісус же прийшов зруйнувати це царство шляхом встановлення Свого Царства. Через віру всі християни звільняються від царства темряви й переходять в «Царство улюбленого Сина» (Кол. 1:13; Дії 26:1). А тому невипадково в кожному разі вигнання демонів, описаному в Біблії, йдеться про нехристиян і зазвичай в контексті благовістя. Реальність близькості Царства Божого підтверджується тим, що сатана, правитель цього світу, не може більше утримувати своїх в’язнів (див. Лк. 10:17-20).

Фундаментальною аксіомою в Писанні є те, що в людині може жити чи Бог чи сатана, але аж ніяк обидва водночас. Наприклад, апостол Іван запевняє своїх читачів-християн: «Ви від Бога, дітки, і ви перемогли їх, більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі» (1 Ів. 4:4). Дух Святий, Який живе в віруючому, робить його храмом живого Бога. Павло закликає коринтян не впрягатися в одне ярмо з невірними на основі того, що християни є храмом Божим, а спільність між світлом й темрявою, Христом і Веліаром (сатаною), храмом Божим та ідолами (яких Павло асоціює з демонами в 1 Кор. 10:19-20) неможлива (див. 2Кор. 6:14-18). Як же Бог, Який могутніший від сатани, дозволить демону перебувати разом з Ним в Його храмі?

В притчі про людину, якою знову заволодів нечистий дух (див. Мт. 12:43:45), демон повертається в дім, з якого був вигнаний, і, знайшовши його незайнятим, знову поселяється там разом з сімома духами, ще злішими, ніж він сам. Ми маємо право допустити: якби демон прийшов і побачив, що його старе місце зайняте Святим Духом, він би не міг знову заволодіти людиною.

Пробування Святого Духа в віруючих людях означає також й те, що вони запечатані Богом як Його власність і Він береже їх до дня вибавлення (див. Еф. 1:13-14). Хоча віруючий перебуває в стані духовної війни, а тому все ще піддається впливу й нападкам диявола (див. Еф. 6:10-18), його становище як дитини і власності Бога чітко обмежують можливості сил темряви. В 1 Ів. 5:18 сказано, що народжений від Бога береже себе, і лукавий не торкається до нього. Ніякий злий ангел не може відлучити щиро віруючих від любові Божої у Христі Ісусі (див. Рим. 8:38-39).

В Новому Заповіті ми не бачимо одержимих християн як і ніде в Писанні не знаходимо ніяких практичних вказівок для вигнання демонів. В апостольських посланнях, звичайно ж, немає нестачі в повчаннях про духовну боротьбу. Але, хоча нас часто попереджають про небезпеку диявольських нападок, спосіб ставлення до сатани один і той же: «Противтесь йому, тверді в вірі» (1 Петр. 5:9, пор. Еф. 6:10-14, Як. 4:7). Як підкреслюють Айс та Дін: «Віруючі ніде не знайдуть вказівок відповідати на нападки сатани і демонів шляхом їхнього вигнання, яке в Новому Заповіті завжди застосовується для звільнення одержимого демоном. Швидше, віруючим треба твердо стояти чи протистояти зовнішнім спокусам, які посилаються сатаною і диявольськими силами ззовні... Біблія недвозначно стверджує, що вона дає нам все потрібне для життя і побожності (див. 1 Петр. 1:3), і що цього достатньо, щоб приготувати нас до всякого доброго діла (див. 2 Тим. 3:17). Ті, хто говорять про одержимість християн, тим самим заперечують достатність Писання і заміняють його авторитет своїм власним. Вони забули повчання Павла: «...Щоб від нас ви навчилися думати не більш, як написано» (1 Кор. 4:6).

Емпіричні (практичні) свідчення

Прихильники вчення про можливість одержимості віруючої людини посилаються на безліч випадків, коли люди, які за всіма зовнішніми ознаками були істинними християнами, насправді проявляли симптоми одержимості. Саме неодноразове повторення подібних явищ переконує їх про те, що християнином може заволодіти демон.

Визнавши, що християнам не варто ставити власний досвід вище Писання при формулюванні вчення, Дікасон намагається довести, що про дану проблему в Писанні практично нічого не говориться. Тому він приходить до такого висновку: «Ми визнаємо відсутність переконливих свідчень в Біблії з даного питання і не будемо ставити наш (заснований на досвіді) висновок на рівень біблійної істини. Але, як ми виявили, фактична (емпірична) істина полягає в тому, що християни можуть бути і вже не раз були пригнічені демонами». В роздумах Дікасона ми бачимо дві проблеми. По-перше, хоча він і наполягає на тому, що не ставить свої роздуми в ранг біблійної істини, саме цим він та прихильники цієї теорії й займаються. Бо ж вони урочисто проповідують і відстоюють це як справу великої важливості, як конкретне вчення, засноване на досвіді. Це вже саме по собі проблематично. Ми вважаємо, що вчителі, як правило, чинили б мудро, якби зберігали мовчання там, де Писання мовчить щодо певних богословських чи духовних істин.

По-друге, на думку Дікасона, оскільки Біблія нічого не говорить з даного питання, то вона займає нейтральну позицію. Але Біблія анітрохи не замовчує цього питання. Не звертаючись до нього безпосередньо, Писання непрямим способом підводить нас до певного висновку. Діксон та інші помилилися, дозволивши досвіду вплинути на свої висновки більше, ніж біблійним свідченням.

Альтернативні пояснення

Але якщо ми не приймаємо вчення про одержимість християн, як нам бути з багаточисельними випадками, красномовно змальованими Дікасоном, покійним богословом Меррілом Унтером, Джоном Уімбергом (главою церкви «Виноградник») та багатьма іншими? Ми не сумніваємося в достовірності багатьох таких описів, але пояснення, яке пропонують вищезгадані вчителі, безпідставне.

Багато з описаних випадків можна пояснити психологічними причинами — не тільки душевними розладами (які, без сумніву, мають місце в ряді випадків), але й силою навіювання. В своїх багаторічних дослідженнях релігійних рухів і феноменів ми знову й знову стикаємося з одним дивним фактом: розумних людей можна переконати в реальності неймовірного, якщо ці вражаючі явища породжені їхньою власною психікою чи психікою інших людей, або ж переживаються ними, як зовнішні події. Такі приклади численні та різноманітні — від складних, таємничих культів, де звершуються ритуальні жертвоприношення, до зустрічей з НЛО, спогадів про минулі знання, з’явлення Діви Марії чи знамень на небі. В багатьох схожих випадках спільним знаменником є стан напруженого чекання конкретних феноменальних явищ, спровокований лідерами, який передається всьому оточенню. Неважко переконатися, що на ці явища будуть посилатися для підтвердження практично будь-яких переконань, якими б далекими вони не були від Біблії. Нам ще багато треба буде дізнатися про механізми дії нашого розуму, але деякі з малозрозумілих факторів очевидно здатні вводити людей в психологічний самообман.

Якщо перше пояснення не підходить до тих чи інших феноменів, є ще одне можливе джерело, яке іноді може поєднуватися з першим. Це — сатанинський фактор. І сатанинський фактор і психологічний може діяти у випадках звільнення віруючих від демонів тією ж мірою, що й у відомих зустрічах з НЛО, спогадах про минуле життя, з’явленнях Діви Марії.

Звичайно, саме на такому поясненні й наполягають прихильники звільнення християн. Однак справжньою метою сатани в цьому випадку, як і в перечислених вище сенсаційних явищах, може бути обман. Сатана, без сумніву, хотів би переконати нас в тому, що він має набагато більшу владу, ніж насправді.

Схоже, демони здатні здійснити певний звуковий, психічний і фізичний вплив на християнина ззовні, щоб створити ілюзію одержимості. Якщо вони можуть переконати віруючих в своїй здатності керувати ними, такі віруючі, насправді вільні, дають силам темряви можливість до певної міри керувати собою. Християнин, який заради духовної перемоги використовує сеанси звільнення, а не тримається твердо обітниць і благословень Христа, вже значною мірою виведений ворогом з ладу.

Третім можливим поясненням є те, що люди, про яких йдеться, дійсно одержимі бісами, але не були істинно відродженими віруючими. Як же визначити істинність віри людини? Тільки Бог певно знає, хто є Його вибранцем і в якому стані перебуває душа кожної людини (див. 2 Тим. 2:19; 1 Цар. 16:7 і притчу про пшеницю і кукіль в Мт. 13:24-30, 36-43). В деяких випадках прояви злих духів можуть стати кроком на шляху до істинного навернення.

Ми змушені визнати, що нездатні з повною впевненістю встановити, хто ж насправді одержимий демоном, а хто є істинним християнином, оскільки ці питання відносяться до внутрішнього, невидимого стану людини. Тому нерозумно основуватися на видимому стані одержимості християнина в той час, коли новозаповітне вчення (щодо Царства Христа і царства сатани) свідчить проти цієї точки зору.

Богословські аргументи

Окрім розглянутих вище біблійних і емпіричних свідчень, в основу вчення про демонське пригнічення християн приводяться різноманітні богословські аргументи. Ми розглянемо найбільш поширені з них.

Дехто говорить, що Бог дозволяє нечистим духам вселятися в тіла віруючих для покарання, якщо вони продовжують грішити і дають місце сатані. Серед гріхів, за які караються таким способом, часто згадується непрощення ( див. 2 Кор. 2:10-11; Еф. 4:26-27; Мт. 18:21-35). Однак Матвія, 18:35, не дає ані найменшої підстави допустити, що слова про «катів» (34 вірш) варто розуміти буквально. Це просто випадкова частина притчі. Крім того, в цьому уривку нічого не говориться про демонів.

В Другому посланні до коринтян, 2:10-11, і Посланні до ефесян, 4:26-27, йдеться про те, що ми можемо дати місце чи можливість дияволові через гнів та жорстокосердя. Однак, виходячи з контексту, цю фразу варто однозначно розуміти, як надання дияволові можливості стати на заваді єдності і свідченню Церкви, а не як оволодіння віруючими.

Інші вважають, що Бог може дозволити демону вселитися в віруючого, якщо той буде прагнути досягти особливих дарів чи влади. Але таке застереження може завести надто далеко: Слово Боже чітко велить нам прагнути до духовних дарів і шукати Святого Духа (див.1 Кор. 14:1; Лк. 11:13).

Звичайно, ми не повинні звертатися до окультних сил. Біблія застерігає віруючих від контактів з бісами (див.1 Кор. 10:14-22), але не має підстав вважати, що такі контакти можуть привести до одержимості. Сатанинські підробки божественної, духовної сили дійсно існують (див. 2 Сол. 2:9). Тому ми повинні випробовувати на відповідність Писанню духів (див. 1 Ів. 4:1-3), моральний вигляд тих, хто претендує на володіння особливими духовними дарами (див. Мт. 7:22-23) і все, що проповідується в церкві (див. 1 Тим 4:1, 2 Тим. 3:16-4:5), але не заперечувати можливості належних проявів присутності Бога та Його могутності.

Джек Дірі, який до недавнього часу був головним богословом руху «Виноградник», доводить, що: «Ісус сусідствує зі злом щоразу, коли входить в серце новонаверненого. Якщо ж Він може пробувати в грішній людині, то чому не може пробувати в обтяженій демонами людині?» Ця аналогія між демонським злом і злом гріховного людства безпідставна. Бог ставиться до демонів і віруючих зовсім по-різному. Для сатани і демонів Він — Суддя, а для віруючих — Спаситель. Біси — вороги Бога, віруючі ж, незважаючи на свою гріховну природу, — Його раби і друзі. Бог пробуває зі Своїм народом, але не буде пробувати з ворогами. Аргумент Дірі випускає з-під уваги істотну відмінність між гріховними особами (демонами) і викупленими особами (віруючими), в яких живе не тільки гріх (тіло), але й нова природа (дух), яка приводить їх до повної перемоги над гріхом (див. 1 Ів. 3:9).

Нерідко кажуть, що демони можуть жити в душі віруючого, а не в його дусі, в якому пробуває Святий Дух. Однак між душею та духом в Писанні не існує ніяких онтологічних чи фундаментальних відмінностей. Ці поняття в Біблії взаємопов’язані, отож, даний аргумент не витримує перевірки Писанням. Більше того, чи можуть Бог і сатана одночасно пробувати в тілі віруючого, навіть якщо один пробуває в його душі, а інший в його дусі.

Звільни нас від служінь звільнення

Якась частина процвітаючого в наші дні вчення про духовну війну відповідає Біблії, але цінність більшої її частини сумнівна. Історичне євангельське вчення про війну християн з сатаною змінюється гонитвою за сенсаціями. Історичне вчення завжди підкреслювало захист, який Христос приносить в життя віруючого, поразку сатани через проповідь Євангелії і перемогу віруючого через зростання в святості. Євангелічні християни послідовно вчили, що християнин перемагає сатану, підкоряючись Богові і протистаючи сатанинським спокусам. Під духовною війною розуміли війну моральну — а наша броня складається з тих моральних якостей, які Дух Святий приносить в життя віруючого. Християнин «перемагав» сатану тим, що залишався вірним Богові всупереч всім сатанинським нападам і спокусам.

Тенденція бачити демона за кожною проблемою в житті віруючого породжує серйозну небезпеку. Подібне спрямування розуму знімає з нас моральну відповідальність за те, щоб жити праведно і «умертвляти тілесні вчинки» (Рим. 8:13). Біблія ніколи не називає такі гріхи, як пожадливість, гнів та гордість злими духами, але завжди «вчинками тіла». Писання вчить нас відкласти ці вчинки (див. Кол. 3:8), а не виганяти духів. Якщо ж ми чинимо по духу, то не будемо чинити пожадливостей тіла (див. Гал. 5:16).

Без сумніву, сатанинський світ діє в унісон з нашим тілом і намагається розпалити його пожадливості, щоб ввести нас в гріх. Але це — демонське випробування чи атака, а не одержимість. Це нападки ззовні, і віруючий добре озброєний для того, щоб протистояти і перемогти (див. Еф. 6:10-18).

А як же бути зі свідченнями того, що життя багатьох християн стало переможним завдяки служінню звільнення? Християни, які визнають небіблійне вчення про «зцілення через викуплення», все ж можуть зцілитися, тому що довіряють своє зцілення Ісусові. Так само й ті християни, які навчилися покладатися на Ісуса в перемозі над дияволом, можуть отримати цю перемогу, навіть помилково вважаючи, що їх звільнили від демонів. Але ми часто переконувалися, що така неправильно сприйнята перемога миттєва, а значить приводить до обтяжливої залежності від служіння звільнення.

Вчення про те, що християнин може бути одержимим демоном, переключає нашу увагу з Бога на сатану. Це вчення може породити в серці віруючого страх замість довіри до Христа. Як ми вже зауважували, воно приводить віруючих до залежності від служінь звільнення. Воно відволікає віруючих від благовістя і від особистого зростання в святості.

Але найбільша небезпека, можливо, криється в способі, яким цей рух визначає істину. Бо, як ми вже бачили, прихильники вчення про одержимість християн, ставлять свій досвід вище від біблійного вчення, тобто фактично заперечують достатність Писання. Якщо Церква дозволить суб’єктивному досвіду зайняти місце об’єктивного вчення Писання в якомусь одному питанні, це стане прецедентом у вирішенні майбутніх проблем.

© «Благовісник», 4,2004