Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

У пошуках святості

Автор: Іван Каргель

Уривок із книги «Христос — освячення наше»

Колись з милості Господньої я був навернений до Нього, в мені дійсно виникло чудове божественне життя. Сам Господь наповнив моє серце, і воно горіло бажанням служити Йому у всьому і коритися Йому одному. Я радо виконував Його волю, тому що вона ніколи не здавалася мені важкою. Непорочна чистота пронизувала мою душу і сили її, так що здавалося неможливим коли-небудь ще згрішити. Це тривало досить довго, і здавалося, що Господь може незабаром відобразитися в мені. О, я чудово пам'ятаю, що в той час майже неможливо було засмутити мене: якщо хтось намагався зробити це, то воно не залишалося в моєму серці, тому що там, в мені, було дещо, що перемагало спокуси чи давало мені сили не піддаватися їм. А якщо хтось робив так, що удар дійсно потрапляв, то все одразу ж було прощено. Що це була сила згори, мені було зрозуміло, хоча я ще не знав, що це був мій Господь, Який діяв могутньо в мені. В ті дні я був воістину смиренним, приниженим в своїх очах. Я був дійсно лагідним і міг багато чого знести; в усіх напрямках, зовсім несвідомо, розвивалися плоди Духа. В той час, однак, я не бачив всього цього, а тільки потім, коли вже по-іншому дивився назад, на блаженне минуле.

Та чому ж це все стало інакше? Може, різні обставини сприяли цьому? Одна обставина була, ймовірно, головною причиною. Більш досвідчені віруючі приписували це блаженне життя в мені дії першої любові, а не Христу і Духу Святому, і безперестанку повторювали, що все це зміниться, тому що перша любов швидко минає. Для доказу вони показували мені на таких серед дітей Божих, які вже багато десятків років йшли Господнім шляхом і тепер стоять на досить низькому ступені освячення. Спочатку в усвідомленні чудесної сили в мені, що не може бути по-іншому, я продовжував йти далі по новому життєвому шляху. Мало-помалу, однак, ці повчання почали знахо­дити в мені відгук, особливо коли Господу вгодно було показати мені мою слаб­кість чи безсилля. Це усвідомлення, різні спокуси, то тут, то там маленькі помилки, які повинні були б тісніше зв'язати мене з Господом, через Якого я до цього часу перемагав, наводили мене на думку, яка постійно зростала: це вже відхід першої любові; і оскільки це, ймовірно, дійсно неминуче, то, напевно, немає іншого шляху, і я, хоча й проти своєї волі, буду, врешті-решт, змушений здатися. О, якби хтось міг би мені тоді сказати, що я можу подолати все це «Тим, Хто нас полюбив», що ми «в правдивому Сині Його, Ісусі Христі» і що Той, «Хто в нас, більший від того, що у світі». На жаль, я ще не бачив цього сам. І так все йшло повільно вниз — до малодушності, маловір'я включно.

Я почав помічати, як моє серце, яке колись пломеніло, ставало холоднішим в любові до Господа, братів і Слова Божого, і що при цьому воно почало втрачати чуйність щодо гріха, який завжди обплутує нас. Одного разу мені стало зрозуміло, що я не можу вже прощати так швидко: мені стало важким те, що колись було таким солодким; ще більше — коли я все-таки прощав, все ж не міг того забути. Стара істота, зіпсована природа знову проявилася. Я бачив також, як гордість поступово проникала в моє серце, тому що я почував себе добре, коли мене хвалили, і мені ставало боляче, коли робили мені зауваження. Далі, я дуже важко переживав, коли мені різко відповідали, і знав, що кров припливала мені до обличчя, якщо хтось суперечив мені. Так йшло в усіх напрямках — скрізь нечистота, скрізь помилки. Чи могло так тривати далі? Що цього не повинно бути, я відчував дуже глибоко. Але з чого мені потрібно почати? Я чудово розумів, що повинен залишитися на одного разу досягнутій духовній висоті, і якщо не перед Богом, то щонайменше перед людьми. Я доклав усіх зусиль, щоб не дати проявитися тому, що не узгоджувалося з Богом і з моїм сумлінням. Як радів я тоді, коли воно не пробилося хоча б назовні. О, ця робота власними зусиллями, це хоті­ння добра, яке не завжди втілювалося, це бажання бути вгодним Богові з постійним усвідомленням, що всередині тебе все гниле й нечисте! Наскільки жалюгідною і нещасною в собі самій і перед Богом робить все це людину!

Так минуло сім чи вісім років, коли одного разу мені потрапили в руки дві брошурки, які показали мені моє нещастя таким, яким я пізнав його протягом всіх цих років, а також конкретно чітко підтвердили Писанням, що все моє нещастя вже усунене у Христі, моєму Викупителі. Я бачив, що у Ньому були згромаджені всі блага, яких я так прагнув, і шлях до них був дуже простим — це шлях віри. І як не дорогоцінно прийти до цього світла, до такого пізнання, все ж таки це ще не спасає, далеко ще не робить багатим і сильним у Ньому того, хто звик ходити у власній силі. Так було й зі мною. Яким було моє наступне починання? О, я хотів прийняти всі ці милості і багатства, опанувати цим, щоб мати можливість застосовувати їх у своєму житті! Оскільки в цих брошурках було так зрозуміло показано, що через віру все — наше, то я хотів додати все це собі вірою, але марно. Я почав тоді молитися, волати до Господа і плакати перед Ним: «Господи, Ти бачив, немає любові в моєму серці; дай мені любові, дай мені благодаті прощати, як Ти прощав. Ти знаєш також, що я не маю смирення — дай мені смирення, дай мені лагі­дності і терпіння, дай мені прагнути Слова Твого».

Часто я говорив Господу: «Господи, Ти знаєш, це безчестить Тебе, що я не маю цих дорогоцінних якостей; вони ж повинні прикрашати Твоїх учнів, і я хочу мати їх тільки для Твоєї слави». Я дорікав Йому: «Господи, це перешкоджає Твоєму ділу, якщо я не такий, яким повинен бути; і навіть тому Ти мав би дати мені їх».

І як ти думаєш, дорогий читачу, чи дав мені Господь всі ці дари благодаті? Ні в якому разі! Навпаки, чим далі, тим більш нещасним я ставав. Мене не покидало одне, а саме: тверде, непохитне переконання, що те, що я маю тепер і що було моїм щоденним досвідом, не може бути тим викупленням, яке таким важким шляхом здобув для мене Син Божий, — тому я не переставав боротися, але благав Його майже до відчаю.

Через багато років, коли я одного разу знову в такому ж відчаї атакував Господа проханням про ці дари, сталося, що під час моєї молитви хтось наче гукнув мені: «Нерозумний, це все даремно: ти все одно не отримаєш їх!» Я зупинив свою молитву й почав думати, чи може бути така відповідь від Господа чи ж вона від ворога. Коли я, вже заспокоївшись, роздумував далі так, то мені м'яко, але дуже рішуче були нагадані слова Господа: «Я в них, а вони — в Мені». Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, який зв'язок між цими двома висловами, які отримав. Але це тривало недовго, і врешті мені все стало зрозуміло. Я побачив, як Він, мій любий Господь і Спаситель, стояв за дверима мого серця і показував, що Він Сам повинен бути там, всередині моєї душі, а не самі тільки дари благодаті, яких я так прагнув.

І дійсно, до цього часу я був байдужим щодо Нього та Його проживання всередині мене: я тільки хотів отримати Його дари. Вони повинні були задовільнити мою бідність, мою велику потребу і взагалі всі потреби, тоді як Він Сам стояв перед дверима мого серця і прагнув потрапити всередину. Я не знаю, чи відомо дітям Божим, що існує такий стан, коли Він стоїть за дверима у Своїх дітей. У них, можливо, тоді багато роботи, багато ревності, багато турбот, як у Марфи, але Його Самого немає в усьому цьому: вони так само, як і я був, нещасні. О, знай же ти, викуплений Господом, що ці чудові слова з Об'явлення, 3:20, де він говорить: «Ось стою під дверима», — звернені не до ненавернених, а до віруючих, до тих, яких Він любить, які заховані в Його рани. Я був також одним з таких. В той час, коли протягом багатьох років Він показував мені моє нещастя, мій жалюгідний стан, мою бідність та сліпоту, щоб я почав прагнути Його, Він Сам мусив залишатися не в мені. То ж чи дивно, що я, шукаючи замість Нього тільки Його дари, відходив з порожніми руками? Без сумніву, я ще довше змушував би Його стояти біля дверей мого серця, якби Він спорядив мене Своїми дарами, або ж, як блудний син, пішов би з ними в далеку країну. Так буває з багатьма дітьми Божими: вони хочуть мати в своєму житті всі найкращі якості: Його любов, лагідність, смирення та силу, але ніколи навіть не усвідомлюють того, що Він повинен бути поряд.

Чи знаєте ви, яке, власне, ставлення склалося в мене до Нього в той печальний час? Я посадив Його високо, по правиці Отця (звичайно, Він там і є), а сам залишився в бідності та скруті на цій землі. Він був для мене неприступним, в Якого я, однак, випрошував певні дари, щоб мені якось звести кінці з кінцями. Брати мої, так ми ніколи не отримаємо засобів і сил для освячення: вони ніколи не приходять без Нього Самого, вони не можуть відділитися від Його особистості. Господь не посилає Своїх дарів тому, що Сам хоче жити в душі і наповнювати її Собою. І душа, яка носить Його в собі, стає разом з тим носієм Його сили, любові, святості, лагідності та смирення і, зрозуміло, Його дарів.

Та чи ж міг Господь чинити з нами по-іншому? Уявіть собі людину, яка всіма силами намагається довести вам свою прихильність і, судячи з усього, вас дуже любить. Ви нарешті довіряєтеся їй, та незабаром виявляєте, що вона шукала зовсім не вас самих, а була зацікавлена вашими дарами, вашим маєтком, щоб отримати від цього якнайбільше. Тож чи не зачиниться ваше серце перед нею?

Тож чи й ми не шукаємо, по суті, себе самих, а не Його, прагнучи тільки Його дарів благодаті, Його благословення і всього, що походить від Нього?

Христос в нас і ми у Христі — це єдина основа, на якій може бути досягнута Божа мета зберегти нас від гріха і перемінити нас в образ Христа. Тільки в Ньому ми можемо приносити плоди. Тільки в Ньому ми можемо молитися і бути почутими.

«Благовісник», 1,2004