Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЦЕРКВА – ОБЩИНА НАРОДУ БОЖОГО

Автор: За книгою «Краеугольные камни истины»

Що таке Церква?

Чи доводилося вам спостерігати, як граються між собою діти? Чи не зауважували ви їхнього природного потягу один до одного? Це свідчить про те, що природі людини притаманні суспільні якості — в її натурі налагоджувати стосунки та спілкування з подібними на себе. Тож не дивно, що Ісус створив общину однодумців, Свою Церкву, щоб через неї воля Божа могла бути виконана. Церква — це община Божого народу, яка будує свої стосунки один з одним на основі спілкування кожної людини з Ісусом Христом.

Петро зауважив: «Колись не народ, а нині народ Божий» (1 Петр. 2:10). Наші гріхи тримали нас далеко від Бога, але коли ми прийняли Ісуса як свого особистого Спасителя, через Христа по вірі ми були введені в нові стосунки з Богом. І це нове становище відобразилося в тому, що ми набули нову спільність з іншими віруючими. Ми стали частинкою Божої сім’ї — Його Церквою.

Припустимо, ви згадали слово «церква» у розмові з людиною, яка ніколи не чула цього слова, і вона, зрозуміло, запитає вас, що означає це слово. Якщо ви не відрізняєтеся від всіх інших людей, то ваша відповідь буде приблизно такою: «Церква – це місце, де люди збираються для поклоніння». Якби ви захотіли бути більш точними, то, можливо, сказали б: «Слово «церква» стосується організації, групи людей з різних місць, які дотримуються однакових доктрин і керуються однаковими правилами і мають спільну мету».

Обидві ці відповіді дають нам певне уявлення про те, як визначає слово «церква» більшість людей. І обидві вони могли б вважатися правильними відповідно до сучасних уявлень. Однак, коли Біблія говорить про Церкву, в цьому слові міститься набагато більше значення, ніж ми маємо в цих відповідях.

Насправді Біблія не відноситься до церкви як до певної споруди, а як до людей, які складають Церкву. Не визначає Біблія церкву і як організацію. Ті, хто ототожнюють термін «церква» з нею, мають на увазі певні деномінації, такі як католицька, баптистська, методистська і т.і.

Церква ж Нового Заповіту об’єднує тих людей, які відповіли на Божий заклик. Вони є групою людей, які живуть в покорі Богові і повинні виконувати Його волю. Відгукнувшись на Божий поклик і визнавши Ісуса своїм Господом, вони стали членами Його сім’ї і після того їм було доручено звіщати Євангелію, як заповідав Господь. В ширшому масштабі ця громада віруючих, які сповідують Ісуса Господом, є Вселенською Церквою, яку ще називають невидимою Церквою. Цей термін включає в себе всіх віруючих в усьому світі, які мають одну й ту ж віру і зберігають вірність Ісусу Христу.

У вужчому масштабі церква — це зібрання людей. Це віруючі з певного місця, які мають одну й ту ж віру й довіру Ісусу Христу і збираються для спільного поклоніння Йому. Вони належать до місцевої — видимої — церкви.

Ми часто натрапляємо в Писанні на терміни «Церква Бога» чи «Церква Христа». Ці визначення вказують на те, що головна суть цього зібрання походить не від членів церкви, а її Голови — Сина Божого Ісуса Христа. Таким чином Церква є божественною общиною викуплених грішників, які мають одного й того ж Спасителя. Ця спільність єдина, тому що її члени Духом Святим перебувають у Христі і в тісних взаємостосунках між собою.

В Новому Заповіті написано, що ті, хто увірував, повинні прийняти водне хрещення в знак того, що вони визнають Ісуса Христа як свого Господа і що це означає їхнє єднання з Ним (див. Дії 2:38; 8:12-13). В цих місцях з Писання говориться про те, що ті, хто повірив Христу і належав до певної місцевої церкви, також були й частиною Вселенської Церкви і мали такі характеристики: вони сповідували Христа як свого Спасителя; на свідчення своєї віри і за заповіддю Божою вони приймали водне хрещення; вони створили громаду послідовників Ісуса Христа, як тільки це стало можливо (див. Дії 13:43, 14:23); вони ставили перед собою певну мету — об’єднатися в спільному поклонінні і виконувати волю Божу.

Початок християнської Церкви

Прийнято вважати «офіційною» датою народження Церкви день П’ятидесятниці. Хоча віруючі збиралися разом і до того дня, день сходження Духа Святого на них став визначальним для створення Церкви. Розгляньмо місця, які свідчать про те. Христос перед своїм вознесінням на небо звелів учням, «щоб вони не відходили з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої, що про неї — казав — ви чули від Мене. Іван бо водою христив, ви ж охрищені будете Духом Святим через кілька тих днів!» (Дії 1:4-5, див. також Ів. 14:12; 16:7-8,13-15)

Потім Ісус пообіцяв їм, що коли вони будуть хрещені Духом Святим, то приймуть силу і стануть свідками Доброї Новини по всій землі (див. Дії 1:8).

Все сталося так, як сказав Ісус. Учні та інші віруючі молилися в горниці і були хрещені Духом Святим, Який зійшов у день П’ятидесятниці і почив на них, а також пробував на них в повсякденному житті. Поряд з цим в той же день три тисячі людей відгукнулися на євангельську вістку і стали частиною общини віруючих. Таким чином Церква була заснована і почала функціонувати як прославляюча, навчаюча і євангелізуюча община.

Сходження Духа Святого означало початок нової ери, коли віруючі отримували Божу силу для свідчення про Божу благодать та заклику до спасіння всього людства. В книзі Дій апостолів сказано, що з цього часу віруючі діють як єдина сім’я чи союз, який має певні характерні риси. А саме: віруючі в дні першохристиянської церкви вже мали доктринальні стандарти, встановлені вченням апостолів (див. Дії 2:42). Вони перебували в спілкуванні з іншими віруючими, вони дотримувалися постанов про водне хрещення та вечерю Господню, вони перебували в храмі, молячись та прославляючи Бога, вони допомагали тим, хто мав потребу (див. Дії 2:41-47). Вони призначили людей для благовіствування в інших місцях і створення нових громад віруючих (див. Дії 8:14-17; 11:22), а також досліджували певні аспекти поширення Доброї Новини, включаючи питання життєдіяльності новонавернених і встановлювали необхідні суттєві доктринальні стандарти для християн (див. Дії 11:1-3,18; 15:4-35).

Якості, що характеризують сутність природи Церкви

Коли людина приймає Ісуса Христа як свого Господа, Дух Святий, Який привів її до спасіння, приєднує її до общини, яку ми називаємо Церквою чи Тілом Христовим. В Біблії Церква уподоблюється тілу, нареченій, храму, віткам виноградним, пастві. Ці ж якості можна застосувати і до кожного віруючого зокрема, і до місцевої церкви, і до Вселенської невидимої Церкви.

Сутність природи Церкви можна пояснити, спираючись на дві основні складові. Сутність Церкви включає взаємостосунки між віруючими, а також прояв єдності віруючих з Христом.

Коли грішник зустрічається з вісткою Євангелії, він постає перед Богом. Його вибір прийняти добру новину чи відкинути її є його власним рішенням, яке він може прийняти лише сам. Яке б рішення він не прийняв, він зауважує, що й інші повинні зробити подібний вибір у своєму житті. Тому хоча спасіння є особистісною справою, але аж ніяк не приватною, тому що воно приводить нас до особистих взаємостосунків з Христом та іншими віруючими. Ці два моменти потрібні для духовного росту і формування характеру подібного Христу в житті кожного віруючого. Про час, коли людина приймає спасіння і відновлює свої стосунки з Христом, Павло зауважує: «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2:19-20). Він говорить також і про взаємостосунки між віруючими, коли нагадує, що ми «члени один для одного» (Еф. 4:25). Тому всі віруючі складають Церкву.

Отож, з одного боку, кожен віруючий зокрема має особисті стосунки з Христом і несе відповідальність за своє ходіння перед Богом. Але, з іншого боку, всі віруючі об’єднані в духовний союз, який також має певні взаємостосунки з Богом і спільну відповідальність за це. Писання порівнює взаємостосунки Христа з Церквою як взаємодію голови з тілом (див. 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:22-23; 4:7-16).

Біблія чітко визначає, що бути частиною єдиного тіла, яке взаємодіє з Головою, дуже відповідальна справа. А все полягає в тому, що кожен з нас має відповідальність, яка виходить за межі нашого особистісного вибору, наших стосунків з Головою і наших духовних цінностей. Тепер ми функціонуємо як невід’ємна частинка єдиного тіла Христового. Ось чому Павло був так стурбований станом справ у коринтській церкві: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!» (1 Кор. 1:10). Як частинка Церкви, яка належить Христу, я повинен жити у згоді з іншими членами Церкви, якщо я перебуваю у взаєморозумінні з Христом. І ця Церква тоді зображається в Писанні як Божий народ, який має близькі взаємостосунки з Христом і через Нього один з одним.

Бог створив Церкву таким чином, щоб її сутність проявлялася через взаємостосунки віруючих. Оскільки наші взаємовідносини з Христом є духовним досвідом, єдиний спосіб, коли вони можуть набути видимі обриси — це їх відображення в нашому житті. Ми говоримо іншим про те, у що віримо. І якщо наше життя відмічене добротою, поступливістю та істинною християнською любов’ю, люди зрозуміють, що наше спілкування з Христом реальне. Але якщо наше життя не узгоджується з нашим свідченням, нехристияни можуть сказати: «Твої вчинки говорять так голосно, що я не можу почути того, про що ти говориш!»

Це можна застосувати і до нашого особистого життя і до життя общини віруючих. Реальність взаємостосунків між Тілом і Головою повинна проявлятися в житті Церкви. Ось чому апостол Павло нагадує ефесянам: «Отож, благаю вас я, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:1-3).

В часи Павла існували соціальні бар’єри, які відділяли юдеїв від язичників і рабів від вільних. Поза Євангелією не було ніякої можливості подолати їх, але Євангелія (Еф. 2:11-12) пояснює нам, що через хрест Христа все змінилося. Він зруйнував всі перешкоди між євреями і язичниками, роблячи їх «співгорожанами святим і домашніми для Бога». Взаємостосунки з Христом руйнують всі соціальні відмінності і об’єднують всіх людей, які стають членами Божої сім’ї.

Члени одного й того ж Тіла — це люди з різним суспільним становищем, які повинні бути однодушні і однодумні (див. Фил. 2:2). Вони повинні бути добрими і співчутливими один до одного. Ісус визначає цю вимогу як нову заповідь: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34-35).

Ми чітко бачимо, що взаємостосунки віруючих повинні характеризуватися любов’ю. Цей принцип настільки важливий, що його можна використовувати як своєрідне мірило нашого ставлення до Бога: «Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі» (1 Ів. 2:9). Далі Іван продовжує: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб хто любить Бога, той і брата свого любив!» (1Ів. 4:20-21). Саме з цієї причини Павло забороняв ревність та суперечки серед коринтських християн, які приводили їх до розділення на групи, коли вони говорили: «Я — Павлів» або «Я — Аполосів» (1 Кор. 3:4). Це аж ніяк не християнська поведінка, яка свідчить про духовну недосвідченість.

Всі вище наведені приклади приводять нас до розуміння того, що якщо ми не перебуваємо в гармонії один з одним, ми не досягнемо її і з Богом.

Отож, сутність природи Церкви духовна, але вона виявляється практичним шляхом через спілкування між її членами і взаємостосунки з Богом. Це та спільність віруючих, в якій чітко видна істинна любов. Оскільки любов є головною рисою духовного спілкування, вона повинна бути в кожній общині. «Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов! Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!» (1 Ів. 4: 8-11)

© «Благовісник», 1,2005