Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Користь ближньому

Автор: Олександр Шевченко

1. Блаженніше давати

Червоною ниткою через все Священне Писання проходить істина про вміння будувати взаємостосунки з людьми. Це один з найбільших показників нашої духовної зрілості. За своє молоде життя я спостеріг: є люди, які в принципі спокійні, не дратуються, але довкола цієї людини всі як на голках. Люди незадоволені, люди сердиті. І мене дивує спокій цієї людини. І є інша категорія людей, які з усіх сил намагаються, щоб інші, які оточують їх, були спокійними. Вони ніби налаштовані на те, щоб створити їм зручні умови, щоб вони почували себе легко і розслаблено. Така людина, можливо, навіть сама нервується, переживає за спокій оточуючих.

Ми будемо говорити на одну цікаву тему, яку я сформулював як «користь для ближнього». Взагалі слово «користь» має декілька значень — це благо, вигода, відповідно до інтересів моїх чи чиїхось інших, відповідь на чиїсь інтереси.

Воно якось не поєднується в нашому розумі, в нашій психології — «користь ближньому». Ми це сприймаємо як якесь чужорідне поняття, воно наче заважає нам, не вкладається в нашу тілесну природу, як камінець в туфлях. І вже на початку нашої бесіди ми відчуваємо, що будемо виступати проти неї, ми не будемо згоджуватися, тому що це вросло в нашу психологію: що користь повинна бути тільки мені, все — на користь мені.

І оскільки ми заговорили про користь для ближнього, то ключовим текстом будуть слова апостола Павла: «Ніхто не шукай свого, але кожен для ближнього». Можна взяти цей текст як окрему доктрину і проповідувати, але коли я спускаюся з високої кафедри в своє повсякденне життя і беру цей текст на озброєння як практичний, то його майже неможливо виконати. «Ніхто не шукай свого, але кожен для ближ­нього». Тут йдеться про перехрестя спільних інтересів.

Але спостерігаючи за людьми, я бачу, що іноді ці інтереси навіть не перетинаються, тут навіть нема чого вибирати: людина йде своєю дорогою, а я йду своєю. Це можуть бути різні галузі бізнесу. Ця людина мені не заважає, вона не мій конкурент, тому що галузі наші різні, але я настільки спотворений, що не можу радіти з тими, хто радіє, не можу погодитися з успіхом, який має ця людина. Вона мені нічого не винна, і я взагалі нічого не маю проти неї, та всього-на-всього успіх цієї людини (я говорю про гнилу психологію, яка притаманна нашій гріховній істоті) не приносить мені радості. Я не можу торжествувати і розділити його успіху. Не можу.

Отож, що лежить в основі цього духовного принципу, в якому є нагорода і перевага — шукати користі для іншої людини? Що б я їй не запропонував, якими б не були наші взаємостосунки, я хочу налаштувати свою свідомість на те, щоб шукати користі для цієї людини, не для себе, можливо, я програю, можливо, мені це незручно, можливо, я залишуся з мінусом, але я хочу шукати того, щоб виграв мій ближній. Нерозумно? Так, я знаю це. Я знаю, що багато хто так думає. Це нерозумно і нереально. Я вас добре розумію. Але будьмо настільки мужніми, щоб хоча б спробувати зрозуміти дух Священних Писань. Можливо, комусь з нас вже відкрито, що це дійсно велика істина — шукати користі не для себе, а для іншого. Я вірю, що є люди настільки мужні, щоб спробувати втілити це у своєму житті.

В мене є друг, з яким ми провели багато років разом. Нещодавно він подзвонив мені і сказав, що знайшов дуже цікаву роботу — продає страховки. І він запитав мене: «Ти не застрахований? Ти так багато літаєш, а в тебе ж сім'я. Знаєш, я хочу прийти до тебе, поговорити з тобою. Це так важливо, це вигідно». Я погодився. Він прийшов до мене в офіс, ми сіли за стіл. Мене дуже здивувало те, як він поставив питання: «В нас немає багато часу для того, щоб розмовляти, є багато різновидів страховок. Почнімо з того, скільки в тебе є грошей, скільки ти згоден витратити на це». — «Запропонуй мені, що в тебе є», — відповів я. — «Ні, якщо розповідати про все, то це займе декілька годин. Ти скажи, скільки грошей ти згоден витратити, тоді я запропоную тобі відповідну програму».

Можливо, це професійний підхід до справи, але в ту мить я побачив у ньому більше інтересу взяти з мене гроші, аніж щось дати. Хоча без цього неможливо, бо всі наші стосунки, чи то ділові, чи дружні, врешті зводяться до взаємовигоди. Мені цікаво, мені приємно, мені вигідно — назвіть це будь-яким словом, та все одно всі наші стосунки мають певну частинку вигоди. Я розумію цю людину: він не прийшов пити зі мною чай, у нього бізнес. Але саме в цьому вузькому тунелі, де зустрічається дві людини, чи то друзі вони, чи просто бізнесмени, полягає весь секрет успіху: вони повинні розминутися. І саме в цьому тунелі постає питання: даю я чи беру? Я хочу збагатити мого партнера чи, якщо грубо говорити, обібрати? Який мій внутрішній підхід? Я шукаю своєї користі чи я зацікавлений (я повторюся, вигода все одно буде в цьому) принести користь ближньому? Що я переслідую в своєму серці?

Хочу переповісти ще одну подію, яка трапилася зі мною. Це було на одній великій конференції. Я стояв за столом і пропонував людям касети зі своїми передачами. Я побачив, що до столу підходить юнак, який дуже цінує наше служіння і з яким ми хороші друзі. Підійшовши, він якось знітився, почервонів, а потім, перехилившись через стіл, сказав мені: «Слухай, а що, немає нікого іншого, хто б міг постояти тут за тебе? Якось незручно, що ти сам свої касети продаєш». Я засміявся і сказав: «Та ні, ти що? Мені взагалі не соромно це робити. Якби я брав з людей, я б соромився, я б ніколи тут не стояв. Навпаки, мені приємно тут стояти, тому що я даю людям». Я абсолютно переконаний в правильності того, що я зараз роблю. Я не беру з людей, даю людям. Якби люди викрили те, що їх оббирають, то це служіння занепало б. Але моє внутрішнє ставлення до цього полягає в тому, щоб давати, щоб збагачувати тим, чим Бог збагатив моє серце. І якщо є якийсь фінансовий оборот в цьому служінні, то ми зацікавлені тільки тим, щоб давати іншим. За ці виручені фінанси ми можемо поширювати ці касети в країнах СНД, подарувати їх тисячам церков, тюрем та реабілітаційних центрів.

Все-таки ми зіпсовані тим, що шукаємо вигоди для себе. Ми шукаємо якогось власного інтересу в будь-якій справі, і цим марнуємо цю справу, спотворюємо її, чи то служіння чи то бізнес. Є люди, які просто насолоджуються власною вигодою і називають це здобутками, вдалою справою. Коли хтось не розрахував, не продумав, коли хтось недалекоглядний, коли хтось просто неуважний — і я скористався цим, і виграв, і отримав певний зиск, я просто радію — і називаю це прибутком. Але це не прибуток, це користолюбство, особиста вигода за рахунок якоїсь неспроможності іншої людини.

На землі існує певна кількість грошей і можливостей. І розподіл залежить від того, пробачте мені, наскільки хто кого обмане. На цьому побудовані всі принципи світу. Нещодавно в інтерв'ю Віктор Клименко, згадуючи свої виступи до увірування, сказав мені: «Ноу! Тут все в тому, хто кого обмане: я публіку чи публіка мене. Так, вона вимагає, щоб я співав, вона диригує мною, вона зробила з мене маріонетку, а я здираю з неї, беру з неї гроші. Тут хто кого обмане». І саме ми, віруючі люди, потрапили в цю халепу: хто кого обведе, хто піде далі. І за своїми гарними словами ми намагаємося заховати інші мотиви. Як це все спотворено! Але хочу сказати, що коли я роблю багатшим свого ближнього, саме збагачую — тобто більше даю йому, ніж беру в нього — то я маю успіх. Я не кажу про повну відсутність вигоди для себе, тому що в кожних взаємостосунках є певна вигода для обох сторін. Напевно, тільки один Ісус міг робити щось без будь-якої вигоди для себе.

Знаєте, мене завжди дивує поведінка Ісуса. Дай сьогодні мені цю здатність, яку мав Христос, я не витримав би цього. Якби я чи хтось інший міг зціляти всі хвороби, то я думаю, що ми б створили потужну місію з певними розцінками за певне зцілення. Так, ми б розуміли, що людина не може заплатити відразу за те, що в неї ноги виростуть, чи за воскресіння якогось її родича, і ми б розбивали цю суму, люди б місяцями виплачували, як за будинки сьогодні платять. Пробачте мені, може моя фантазія не в той бік, але світ наш настільки спотворений, що і ми спотворюємо те, що приходить нам від Бога. Всі наші здібності дані нам Самим Богом. Все добро, яке ми робимо, — від Бога, і ми не можемо вигравати за рахунок цього, ми створені для добрих діл, які ми повинні робити без певної плати, просто так. Цим ми збагачуємо суспільство, збагачуємо церкву. Біблія говорить, щоб ми намагалися збагатитися дарами духовними для збудування церкви.

Апостол Павло сказав, що хто скупо сіє, той скупо і пожне, хто ж щедро сіє, той щедро і пожне. Ми ж настільки зіпсовані, що хочемо скупо сіяти, але щедро пожати. Ми хочемо, щоб ще хтось сіяв з нами, а ми пожали щось спільне. Але погляньте, наскільки мудро Бог все передбачив, Він зробив землю плодючою. І цей закон плодоношення існує в духовному світі. Будь-яке добро має здатність плодоносити. Будь-яке зло також здатне приносити плоди. Світ сьогодні дивується: скільки наклепників! Скільки зла! Скільки обману! Та це ж діє закон, один із законів жнив — те, що пожате, завжди перевищує посіяне. Я сію одне маленьке зло, а пожинаю в тридцять, шістдесят або у стократ більше зла, обману чи лукавства. Воно все повернеться до мене.

Але ми зараз говоримо про добро. Бо нерозумно, сіючи зло, чекати якогось добра. Я хочу говорити про те добро, яке ми робимо. Так, я роблю благо людині, але в цьому все одно вбачаю вигоду для себе. Але наскільки важливий для мене мотив не взяти з цієї людини, а дати їй. Я не можу тільки брати, тому що це все одно, як приходити в банк і тільки знімати зі свого рахунку. Я можу взяти рівно стільки, скільки я туди вклав. Так само якщо я хочу з будь-яких стосунків тільки брати, то пізно чи рано криниця вичерпається. І якщо кожен буде тільки брати, то ми просто зайдемо в глухий кут. Тому хтось повинен давати, хтось повинен вкладати, бо так влаштований світ. І якщо я свій урожай з'їв до весни і більше не зацікавлений, щоб сіяти, щось вкладати, а хочу тільки отримати задоволення, то наступного року я, пробачте, смоктатиму лапу. Тому принцип такий: я повинен турбуватися про когось, і я зможу взяти тільки тоді, коли обмежу себе в чомусь, коли я певну кількість цього урожаю відділю для того, щоб віддати землі. Я його повинен повернути, я повинен його посіяти, щоб восени пожати. Чим більше врожаю я хочу мати, тим більше я повинен сіяти. Так само й секрет успіху будь-якої справи, будь-якого служіння чи бізнесу, будь-якого будівництва, його зростання залежать не від того, скільки ми візьмемо, а від того, скільки ми віддамо, скільки ми вкладемо, скільки ми посіємо. Прибуток пропорційно пов'язаний з вкладанням. Чим більше я вкладаю, тим більше я отримаю. Бог ніколи не давав обітниці, що його діти будуть найбагатшими, це надто егоїстично. Все, що я знаходжу в Писанні, це те, що Бог гарантує задовольняти потреби Свого народу. Звідси починається зростання Царства — коли я беру тільки те, що задовольнить мої найголовніші потреби: щоб я не був голодний, був ситий і одягнений, а решту — на поле весною. Потім велике жниво — я вже можу прогодувати не тільки одну, а сто сімей. Я беру одну соту долю, знову ж годую свою сім'ю, щоб в неї була сила працювати, а решту — 99 відсотків зберігаю для весни і вкладаю в ріст. Господь не зацікавлений, щоб ми збагачувалися за рахунок інших, він хоче, щоб ми збагачувалися за рахунок того, що віддаємо, бо саме це допоможе розростатися Царству Божому. Тобто або я ростиму за рахунок Божого Царства і за рахунок того, що беру з інших, або Царство Боже ростиме за рахунок того, що я даватиму, а не братиму.

Згадаймо радянські часи. Бєлінський вбачав велике майбутнє для Росії, та й багато інших умів говорили, що Росія має всі шанси вийти на перше місце у світі з її ресурсами і потенціалом, з її земельними запасами і людською працелюбністю. Та проблема була в тому, що люди виступили проти багатих. Ні, вони не хотіли бідних зробити багатими, вони хотіли багатих зробити бідними. І вони цього досягли. Тобто ці люди насправді хотіли не давати, не віддати землю селянам, а брати. І чи на багато вистачило? Так, вони усіх розкуркулили. Я завжди зі сльозами згадую Максиміліана Волошина, який сказав: «Хліб від землі, а голод від людей». Його створили люди. Земля завжди була плодючою. Але прийшли до влади люди з спотвореними думками, які хотіли не давати (такими бути тільки лозунги), а таємним мотивом їхнім було — збагатитися. І люди, які ввійшли в певну еліту, збагачувалися, а весь народ біднів.

А тепер, на противагу цьому, подивіться на першоапостольську церкву. Хоча в цих двох випадках прослідковується переплетення ідеї соціалізму з ідеєю Євангелії, тільки мотивами вони відрізняються. «Всі віруючі були вкупі, і мали все спільним». Дивовижно, чи не так? Зауважте, у них ніхто цього не забирав, ніякої диктатури не було, це була особиста дія цих людей. Це було бажання давати, а не брати, бажання збагачувати інших. «І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було». Не можна було зробити першоапостольську церкву такою ж багатою, якими були ці люди, котрі продавали своє майно, але цим можна було задовольнити церковні потреби. Так приходила рівність. І далі дивовижні слова написані: «І благодать велика на всіх них була! Бо жоден з них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали у ніг апостолів, — і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав (слово «потреба» тут згадується вже втретє)». Ось воно — багатство Христове. Ось коли приходить благодать! Ось коли приходить успіх! Ось коли зростає Царство Боже! Ось коли можна робити потужні євангелізації! Коли кожен буде зацікавлений в тому, щоб давати, а не брати, буде зацікавлений в тому, що вкласти щось своє в цю справу, чимось пожертвувати, тоді буде збагачуватися Церква Христова.

Апостол Павло далі пише: «Великий же зиск — то благочестя із задоволенням!» Коли ми чуємо, що хтось отримав якийсь зиск, щось набув, то ми пов'язуємо це з чимось матеріальним, тобто зразу налаштовуємо нашу сві­домість — значить, щось купив. Але Павло говорить, що великий зиск полягає в тому, щоб бути благочестивим і задоволеним. А благочестя полягає в тому, щоб віддавати. Чисте, непорочне, справ­жнє благочестя, істинна побожність полягає в тому, щоб помічати сиріт та вдів. Тому й великий зиск — в тому, щоб давати. Це, звичайно, важко вмістити мені у мою свідомість, тому що я тілесний. Але я повинен покорити свою сві­домість Христу. Тому коли я даю, то це не віднімаю від себе, це я набуваю. Мудрість говорить: ми нічого не принесли у світ, і нічого не можемо винести з нього; маючи одяг та їжу, будьмо задоволені цим, а той, хто хоче збагатитися (це вже не про потреби йде мова), впадає у спокусу і в різні похоті. Чому? Тому що коренем всякого зла є сріблолюбство, коли гроші не служать потребам людей. А коли людина любить самі гроші, то вона стає служителем грошей. Що ж таке — бажання збагачуватися? Це бажання брати, це не бажання збагачувати, це не бажання давати, це не бажання служити, це бажання вигоди, користі для себе за рахунок інших.

Подивіться на Ананію. Він бачив, що Йосип все продав і віддав гроші апостолам. Він бачив, як ця людина збагатила церкву, як Йосип виріс в очах людей, як його поважали, як його любили за те, що він так вчинив без будь-якої вигоди для себе. Блаженніше віддавати, ніж приймати. Тому ця людина з чистою душею прийшла і віддала. Це бачили інші люди, серед них Ананія і Сапфіра. Вони зробили те ж. Вони також дали, але вони мали корисливі цілі. Вони також не чекали, що їм хтось поверне той процент чи ту частину, яку вони вклали в церкву, яку принесли Петрові. Але між ними і Йосипом була радикальна різниця. Бажання Йосипа було збагатити Церкву. А Ананія і Сапфіра, роблячи те ж саме, мали на меті — збагатити себе. Як? Чим? Репутацією! Ці люди хотіли зробити собі ім'я. Вони не давали, вони брали. Іншими словами, вони купували собі репутацію. Вони не служили для церкви, вони служили своїм особистим амбіціям і своїм власним інтересам. Лише Бог і Дух Святий бачили, наскільки зіпсовані ці люди. Не можна порівняти те, скільки вони принесли і дали грошей, і ту повагу і благословення, які церква дала Йосипові. Ананія ж приніс гроші, щоб отримати взамін повагу й авторитет. Та Бог це ненавидить. Бог бачить те, що сьогодні відбувається. Скільки разів беруть служителів за горло, коли щось їм жертвують. Це люди, які не хочуть збагачувати, це люди, які хочуть поширити межі свого впливу, це люди, які хочуть підняти своє ім'я, це люди, які хочуть збагачуватися, але не збагачувати. Та Христос конкретно сказав: «Дивіться, не жертвуйте, не чиніть милостині так, щоб бачили це люди. Ніхто не повинен про це знати, навіть ваша права рука не повинна знати, що робить ліва. Якщо ви робите це для того, щоб бачили люди, то вам нагороди не варто чекати».

Авраам був духовною людиною, він говорив з Богом і був благословенний у Бога. Коли він розбив царів того краю, де він оселився, і повертався з битви, то назустріч йому вийшов содомський цар і сказав, що Авраам може забрати собі всю здобич, а йому тільки повернути людей. Та Авраам бачив серце цієї людини, він знав, що цар не хоче збагатити його, а шукає тільки вигоди для себе. Він хоче збагатитися тим, що дає. Тому Авраам відповів йому: «Ні! Ні! Я ніколи цього не візьму, я навіть шнурка від взуття не візьму від всього твого, щоб ти не сказав: «Я збагатив Авраама». Ви розумієте, в чому суть? Авраам розумів, що в цієї людини невдячне серце, він не хоче дати Аврааму в знак вдячності за його велику послугу. Тому Авраам сказав, що навіть шнурка не візьме з того, що належить йому. Він знав, що ця людина скрізь поширюватиме чутки: «Ви знаєте, чому Авраам багатий, знаєте, звідки в нього всі ці отари? Ви думаєте, що це Бог? Ні, це — я! Це я збагатив, це все моє золото!» Так чинять люди, які хочуть збагатитися за рахунок того, що вони дають.

І багато хто нині перебуває під прокляттям тому, що збагачується за рахунок церкви. Вони не дають в дім Божий. Вони беруть — і Бог бачить потаємні мотиви їхніх сердець. Моя молитва про те, щоб Дух Святий просвітив нашу свідомість і ми побачили, що в усьому, що ми даємо, в усіх стосунках, які ми маємо, є свій моральний закон. Навіть в тому добрі, яке ми робимо, часто навіть більше шкоди, ніж користі. Ми повинні це зрозуміти і не ображатися, коли у своєму нерозумінні цього не пожинаємо, коли обітниці в нашій інтерпретації не діють.

Прибуток — це щось більше ніж просто вигода чи користь. Так, ми будемо мати прибуток завжди, Бог потурбується про те, щоб нам воздати, і ми матимемо прибуток, обов'язково Бог зробить це явним.

В Біблії є притча про те, як господар, виїжджаючи в іншу країну, покликав рабів своїх і роздав їм таланти і сказав: «Вкладайте їх у щось». Повторюся, ми настільки зіпсовані, що ніколи не думаємо про престиж компанії, це чуже нам — це справа боса чи президента. А я хто? Якийсь простий робітник. Нас часто просто заздрість з'їдає, гризе, коли хтось має успіх. Навіть незважаючи на те, що і я є в цій церкві чи працюю в цій компанії. Наше серце дуже важко переживає успіх іншого. Але людина з чистим серцем буде радіти успіху іншої людини.

І ось, коли ці таланти були роздані, біль­шість пішли працювати. Вони мало що з цього мали, вони розгортали великий бізнес, велику справу цього й так багатого пана. Але коли ми збагачуємо, коли ми вкладаємо час і гроші в цю справу, ми ж зростаємо за рахунок цього. Нам користь від того, що ми збагачуємо нашу церкву чи наше суспільство, чи свою сім'ю, збагачуємо своєю добротою і своєю увагою. Це все повернеться до мене. В тому й цінність, що ми не можемо один без одного, ми можемо тільки взаємно збагачувати один одного або взаємно оббирати і обманювати один одного. Ось в цьому й весь секрет. І коли ці люди вкладали свій час і своє серце в те, щоб бізнес господаря виріс, то коли він повернувся і побачив щиросердечне ставлення цих людей до праці і їхнє бажання принести прибуток своєму господарю, тоді він поставив їх над п'ятьма, над десятьма містами. Становище цих людей виросло з простого робітника до мера п'яти чи десяти міст. Ця людина одразу витерла свої брудні руки і сіла за красивим столом в офісі. Уявляєте? І це тільки тому, що справа цієї людини виросла. Якщо я вкладаю в спільну справу і мене радує успіх кампанії, то я повинен розуміти, що це й моє майбутнє. Мені не байдуже, що відбувається в моєму місті, мені не все одно, чим займаються молоді люди, мені не байдуже — хоча вигоди з цього я не маю, але мудрість і духовна далекоглядність говорить, що в цьому є користь. Коли я зацікавлений в тому, щоб підняти суспільство, коли я молюся за своє місто, коли я молюся за свою країну, коли я молюся за владу, за служителів церкви, коли я турбуюся про це, коли я розумію, що всі члени тіла збагачують один одного і служать один одному — це мудрість.

А цей останній, який не хотів працювати, виправдував себе: «Я знав, що ти людина жорстока...» Я хочу трохи поговорити про жорстокість, тому що між користолюбством і чистим прибутком велика різниця. Він продовжив: «Ти збираєш там, де не розсипав, і ти береш там, де ти нічого ніколи не клав. Це ж жорстоко». Та господар відповів: «Ну, якщо ти це розумів, то повинен був віддати срібло своє в ріст. Ти повинен був давати людям, ти повинен був збагатити людей і принести мені чистий прибуток. Бачите різницю в самому прибутку? Один шлях — це брати там, де ти не клав. Це радує мене, тому що я взяв, я отримав щось для себе, але я там нічого не залишив. Тобто, хтось там щось залишив, хтось заплатив, а я збираю там, де не розсипав. Це прибуток. Так, це прибуток, але це жорстоко. Господар говорить: «Тобі треба було чесно заробити, працювати, збагачувати когось, а не шукати, де щось взяти, чого не клав. Це нещиро, це нечесно». Та це живе в нашій природі. Ми будь-якою ціною йдемо на будь-який прибуток. Ми шукаємо вигоди без праці, ми хочемо, роблячи мінімальні вкладення, отримувати максимальні результати. Ми хочемо знову ж таки обдурити. Ми радіємо, коли на комусь виїхали, коли хтось плаче, коли за чийсь рахунок поїли, коли не заплатили за вхід і кудись ввійшли. В нас потаємна внутрішня радість з'являється: ми виграли! Але ви впевнені, що ви виграли? Ми можемо вибивати державну допомогу, будучи абсолютно здоровими, так радіємо, що впіймали два зайці. Але це не той прибуток, який потрібно. Ми не збагачуємо суспільства. Саме налаштування мати прибуток і збирати там, де не розсипав, і брати там, де не клав, — це жорстоко.

Багато хто з людей не згоджується зі мною, коли я говорю, що Бог служить нам більше, ніж ми йому. Я часто бачу, як важко люди приймають цю істину. Але ж це правда. Навіть коли щось Богові даємо, то чи даємо ми просто для того, щоб його Царство зростало, чи щоб взяти назад. Як це виглядає? Дивіться: «Як прийшли ж вони в Капернаум, до Петра підійшли збирачі дидрахм на храм, та й сказали: «Чи не заплатить ваш учитель дидрахми?» Він відказує: «Так». І як він увійшов до дому, то Ісус попередив його та сказав: «Як ти думаєш, Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх чи чужих?» Тобто Ісус розділяє людей стосовно Бога на дві категорії. Є Божі діти, сини, і Бог з них не бере ніколи й нічого. Бог таких збагачує. Вони стають частиною Його істоти, вони стають спадкоємцями Його Царства. «...Царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих? А як той відказав: «Від чужих», то промовив до нього Ісус: «Тож вільні сини! Та щоб їх не спокусити, піди над море та вудку закинь, і яку першу рибу ізловиш, візьми і рота відкрий їй, і знайдеш статира; візьми ти його, і віддай їм за Мене й за себе...» О, знову Ісус дивує мене. Хіба в нього не було статира, хіба в нього не було грошей, щоб дати? Та він настільки принциповий, він розуміє, що Він взагалі не повинен так себе вести. Це дім Його батька. Він прийшов, щоб віддати життя, щоб стати жертвою, щоб збагатити весь світ, всі покоління людей, та ці люди взагалі не були зацікавлені в тому, щоб Царство Боже росло. Вони брали гроші як данину і були більше зацікавлені в тому, щоб брати. Вони дотримувалися закону, щоб мати благословення через це.

Ми починали розглядати цю тему зі слів: кожен шукай користі ближньому, а не для себе. Тому що це зовсім не та Євангелія, не той метод, не той шлях — якщо я шукаю своєї вигоди і користі. І в більшості випадків, щоб заглушити свою совість, ми просто прикриваємо це вуаллю того, що я роблю це для Бога, я роблю це для Церкви, я ніби роблю це для свої сім'ї, я важко працюю, мені ніколи бути зі своєю дитиною, тому що я хочу, щоб моя сім'я була влаштована. За цим криється не бажання давати сім'ї, не бажання збагатити сім'ю, а бажання збагатити себе. Так, це правда.

Мені розповіли дуже гірку історію, я просто заплакав у душі, коли почув це. Один хлопчик підійшов до свого батька і сказав: «Тату, скільки ти заробляєш за годину?» Батько відповів: «Двадцять доларів, а навіщо це тобі?» — «Я буду працювати, я буду старатися знайти ці 20 доларів, і заплачу тобі, щоб ти одну годину побув зі мною, щоб ти все відклав і щоб твоя увага була зосереджена на мені».

Ми хочемо поваги, ми розраховуємо на хорошу старість, ми розраховуємо на те, що ми пожнемо в нашому житті. Часто, коли нам хтось щось добре зробить, ми кажемо: «Хай воздасть тобі Господь». Біймося так говорити, тому що коли Господь за все воздасть, то буде дуже страшно.

Отже, виходить, ми скупо сіємо в наших дітей, скупо сіємо в Царство Боже, але сподіваємося, що в старості чи у вічності пожнемо багато. Господь бачить наше серце. Я думаю, що буде великим розчаруванням і страшним шоком для нас те, що такий син колись в старості скаже своєму батькові: «Тату, в мене немає часу. Я тобі заплачу, я добре заробляю. Я тебе влаштую в чудовий дім престарілих. Тобі там буде добре і зручно». І ось цей батько ковтатиме сльози і думати: «Мені так хочеться, щоб ти посидів зі мною, мені так потрібна твоя увага». Саме те, що ми сіємо в наших дітей, вкладаємо в Царство Боже, повернеться нам у вічності. Якщо наше серце було зацікавлене збагачувати людей, нашу сім'ю любов'ю, увагою, якщо моє серце було зацікавлене, щоб Царство Боже росло, якщо я дивився на церкви і на місії не як на конкуренцію, а як на велике Царство Боже, і був зацікавлений, щоб все це зростало, щоб Боже діло поширювалося, щоб за кожну людину, яка проповідує Христа, я міг радіти, як Павло. Радіти, тому що вона розширяє Царство Боже.

В цю мить я молюся про себе: «Господи, зміни мене, щоб я завжди міг радіти будь-якому успіху кожної людини, щоб я навчився бачити і розділяти свято кожної людини, щоб я виконав Писання: радіти з тими, хто радіє. Я всім своїм серцем хочу підкоритися цій Твоїй істині, навіть якщо я її до кінця не розумію. Ти сказав: блаженніше давати, ніж брати. Ти прийшов на землю і ніколи не шукав, хоча мав усі можливості і здібності, того, щоб підкорити Собі світ. Ти сказав, що прийшов не для того, щоб Тобі служили. Ти влив у вмивальницю води, схилився перед апостолами і мив їм ноги. Ти все віддав, всього Себе, ніколи нічого і ні в кого не просячи за це. І коли Ти, Господи, служив, фарисеїв наповнив страх і вони говорили: «Дивись-но, за Ним весь світ іде». Хоча Ти не робив ніяких закликів. Господи, навчи нас шукати користі для ближнього, збагачувати світ своїм безкорисним ставленням, своєю любов'ю, своєю увагою, своїми молитвами, щоб Царство Твоє зростало, щоб ми турбувалися про добро усіх людей і щоб завжди пам'ятали, що той, хто скупо сіє, той скупо й жне, а хто сіє щедро, все віддає і служить людям, той щедро пожинатиме».

2. Привілей єдності

«В них усе спільним було... і благодать велика на всіх них була! Бо жоден із них не терпів недостачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату за продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав».

Ми хочемо, щоб Бог благословляв нас, хочемо, щоб Бог виливав на нас Святого Духа і діяв через нас. Але, зауважте, велика благодать прийшла на першоапостольську церкву тоді, коли ніхто нічого зі свого майна не вважав своїм, а все у них було спільне. Про це легко читати, але це дуже суперечить нашим поняттям і нашій психології. Що ж означає «в них все було спільне»?

Ще Іван Хреститель, який був посланий для того, щоб приготувати путь для приходу Ісуса Христа, пояснював людям, що їм треба вирівняти кривизни, всякий пагорок понизити і всяку долину підвищити. Але неможливо наповнити долину, якщо не понизити пагорків. І неможливо понизити пагорб, якщо не наповнити долину. Долина тим і наповнюється, що ми беремо частинку гори. Якщо пагорби й долини вирівнюються, то шлях для Господа готовий.

Скільки разів я спостерігав, як люди намагалися акуратно, дипломатично, так, щоб не вразити чиїхось почуттів, пояснити, що треба жертвувати. Але ми повинні зрозуміти: якщо ми належимо Господу, то й наші фінанси належать Йому.

Якось один багатий юнак підійшов до Христа і сказав: «Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов!» Який ентузіазм: хочу бути Твоїм учнем! Христос подивився на нього і сказав: «Піди, продай свій маєток і роздай вбогим. А тоді приходь і йди за Мною». Ця людина намагалася йти за Богом, залишаючи щось собі у своєму житті. Духовно він хотів належати Богові, але матеріально хотів мати інше життя. Так само й з нами: коли питання постає про матеріальну частину нашого життя, ми дуже часто робимо так, як цей юнак — відходимо з печаллю. Це не означає, що ми відрікаємося від Бога, що в нас зникає бажання йти за Ним. Це означає лише, що ми настільки вросли в матеріальне нашого життя, що ми не можемо переступити через це. Ніхто в першоапостольській церкві нічого з майна не вважав своїм. Саме тому велика благодать була на всіх них. І саме тому не було між ними тих, хто мав якусь потребу в матеріальному.

У дні Ісуса Христа були вбогі: багатий юнак мав, кому давати. Юда говорив жінці, яка вилила миро на Христа: «Навіщо таке марнотратство? Краще було його продати і роздати вбогим». І Закхей сказав: «Половину свого маєтку я роздам бідним». Вбогі завжди були, бо й сам Христос сказав: «Вбогі завжди з вами». Тобто завжди є поле, на якому можна посіяти те, що я маю. Завжди є можливість збагатитися за рахунок того, щоб наповнити чиюсь долину. Якщо я хочу, щоб Господь прийшов у моє життя, якщо я хочу отримати Божу благодать, то я повинен приготувати шлях для Господа. Як? Наповнити чиюсь долину, підняти чиєсь приниження, чиюсь потребу.

В першоапостольській церкві благодать настільки розіп'яла людську природу, що люди могли просто приносити все, що нажили роками, і віддавати. Людину обманути не можна: вони бачили, що більше отримують, ніж віддають.

Наша гріховна природа схильна тільки до того, щоб витрачати все для себе. І як не парадоксально це звучить, але люди витрачають себе для себе. Я знаю чоловіка, який працював на трьох роботах і тільки по три-чотири години на добу спав. Він був настільки виснажений, що захворів раком мозку, і через декілька років помер. Страшна трагедія — людина витрачала себе для себе.

Пам'ятаєте притчу про блудного сина? Про нього написано, що він розтратив своє майно, живучи розпутно. Про другого ж чоловіка Біблія говорить, що він «розсипав, вбогим роздав, і його справедливість триває навіки».

Як ми можемо витрачати себе для ближнього? Іноді буває набагато простіше віддати гроші, не залучивши до цього серця. Іноді набагато простіше допомогти матеріально, ніж взяти тягар цієї людини на себе. Біблія вчить: «Носіть тягарі один одного». Тягар — це важко, іноді людина падає під тягарем. І цій людині не стільки потрібні гроші, як наше співчуття, наша увага. Я більше ніж переконаний, що світу потрібні не гроші. Не гроші врятують світ. Світу потрібна любов. Ми повинні взяти участь у потребах інших людей.

Цю бесіду я назвав «Привілей єдності». Ми говоримо про єдність в духовному її значенні. Ми говорили про те, що в перших християн все було спільне. Це матеріальна частина життя. Через те, що багаті люди приносили в першоапостольську церкву гроші за продані землі та маєтки, не було між ними того, хто б мав потребу. Всі потреби, які виникали в них, були задоволені. І тому була благодать.

В людей нині є безліч потреб, духовних потреб. І єдність полягає в тому, що я свій час, своє серце віддаю іншим. О, скільки речей, особистостей, симпатій, інтересів, хобі, нахилів, людей — претендують на наше серце. Чиясь сердечна турбота про мою потребу — це великий дефіцит, тому й ми не відкриваємося один перед одним. Ми не бачимо в цьому смислу. Тому й ми самотні у великих церквах, у великих містах, у великих сім'ях. Люди самотні. Чому? Тому що вони не можуть знайти настільки близького сердечного співчуття, не можуть знайти людини, яка б могла вислухати їх серцем, підняти їх тягар, понести, допомогти виплутатися із проблем. В цьому й полягає привілей єдності — коли ми служимо потребам інших людей.

Господь має дуже глибокий погляд на Церкву. Він сказав: «Я побудую церкву Свою». Цікаво, що Він не створив Церкву так, як створив світ, хоча Він залишився тим Самим Богом і Творцем, Який створив світ за шість днів. Та Церкву Він вже будує протягом двох тисяч років, і складається вона з живих людей. Тобто Бог не міг створити Церкви просто зі Своєї волі. В будуванні Церкви повинна брати участь і моя воля, моє бажання підкоритися Голові. Коли Бог творив світ, Він просто говорив: «Хай стане світло!» — і сталося світло. «Хай полетять птахи і попливуть риби!» — і так було. Та Церкви так створити не можна, тому що це Тіло Його, це живий організм. І Церкву Бог будуватиме до дня Свого приходу.

Останнім часом я бачу таку тенденцію, що в нашому суспільстві не береться до уваги членство в церкві. Люди кажуть: «Який взагалі смисл в тому, щоб ставати членом якоїсь церкви? Я служу Богові. Я люблю Бога. Я відвідую різні церкви. Навіщо мене хтось хоче прив'язати до якоїсь певної церкви?» Але коли прийде Господь на землю вдруге, як каже Біблія, — то вже не для очищення від гріхів, а для тих, хто чекає Його на спасіння. Він прийде тільки за Тілом, за Церквою. Він не прийде тільки за хорошими людьми, за місіонерами, апостолами, людьми, які жертвують чи їздять по всьому світу, проповідуючи Євангелію. Христос має тісні взаємостосунки саме з Церквою. І прийде Він на землю за Церквою. І якщо я буду найблагороднішою людиною, але опинюся поза Церквою, то буду поза спасінням. Він — Спаситель Тіла.

Я хочу підкреслити одну дуже важливу деталь: тіло складається з багатьох членів. Апостол Павло писав: «Коли скаже нога, що я не від тіла, бо я не рука, то хіба через це не від тіла вона? І коли скаже вухо, що я не від тіла, бо я не око, то хіба через це не від тіла воно? Коли б оком було ціле тіло, то де був би слух? А коли б усе слух, то де був би нюх?» Ви розумієте, що мав на увазі апостол, за що він переживав? Він хвилювався за те, що багато хто з людей хоче мати всі дари, мати всі функції і створити довкола себе організм. Ці люди дійсно обдаровані, тому вони вважають саме Тіло непотрібним, вони принижують його функції. Але Біблія говорить, що Тіло складається не з одного члена, а з багатьох. І Бог так розмістив всі члени тіла, щоб вони рівномірно турбувалися один про одного.

В Господа є великий задум щодо Церкви, яка складається з людей. Я не хотів би, щоб в мене була паралізована рука або навіть й мізинець. Я хочу, щоб моє тіло нормально функціонувало, я хочу бути нормальною людиною. Так само й Христос. Він не хоче, щоб окремі люди працювали, а все тіло було бездіяльним. І саме тоді, коли між нами буде єдність, а під єдністю мається на увазі виконання людиною того, на що вона призначена, тоді Організм оживе.

В Посланні до римлян, 12:1, написано: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу». Все, що я роблю для себе — це не жертва. Жертва — це те, що я віддаю іншим. Я жертвую своїм: своїми грошима, своїм часом, своїми інтересами заради ближнього, заради Господа. Далі написано: «...Перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа». Тобто покоріться Голові, а не плануйте самі своє життя. «Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не однакове діяння, так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібно ми один одному члени». Багатство приходить тоді, коли ми починаємо бачити привілей єдності, коли кожен з нас буде робити те, до чого він покликаний. Я впевнений, що кожен з вас до чогось покликаний. Є великі покликання: апостоли, пророки, вчителі. А є й менші, на наш, людський, погляд, покликання, хоча вони перед Богом оцінюються так само. Це неправда, що є якісь нижчі покликання. Тому, як «ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво, то виконуй його в міру віри, а коли служіння — будь на служіння, коли вчитель — на навчання, коли втішитель — на потішання, хто подає — у простоті, хто головує — то з пильністю, хто милосердствує — то з привітністю!» Тобто, щоб чинити милосердя і роздавати, треба також мати вміння і мати, що роздавати. Тобто наше майно, наш бізнес, наші фінанси — це теж дар від Бога, тому треба скористатися цим даром для служіння Церкві, для користі ближньому. Якщо роздаєш — то в простоті, якщо милосердствуєш, то милосердствуй з привітністю.

Але наша загальна помилка в тому, що ми чомусь всі ці дари хочемо бачити в одному пасторі і ще в декількох людях. Ми говоримо: «Ну, ця людина в нас на утриманні в церкві. Вона повинна вміти все, мати всі дари». Або: «Такий пастор нас не влаштовує, бо в нього мало дарувань». Та в цьому ми дуже помиляємося.

В мене дуже велика родина, і ми іноді сходимося разом. Перед тим ми дзвонимо один одному і говоримо: «В тебе чудово виходить плов, приготуй його, будь ласка». Інша сім'я готує салат — на всіх. Третім говорять, що вони повинні приготувати щось солодке. І люди готують те, що в них найкраще виходить, хто до чого має нахил. Потім ми приносимо всі ці страви, приготовані з врахуванням того, що їстимуть усі, ставимо на стіл — і маємо щедру вечерю. Так повинно бути в Божому домі, в церкві. Коли ми приходимо, то кожен з нас, як каже Біблія, «псалом має, має науку, має мову, об'явлення має, має вияснення, нехай буде все це на збудування!» Та чи є в мене сьогодні щось? Я впевнений, що в кожного щось є! Але ми чекаємо всього від однієї людини, хочемо, щоб все було в одного. І тоді починається трагедія, коли один починає готувати їжу на величезну компанію людей, то він настільки стомиться, що ледве пересуватиме ногами. Але люди, які нічого не принесли і нічого не вклали, знаєте, як вони виглядають? «О, щось плов сьогодні такий несмачний!» Вони стають капризними, безсовісними. Чому? Та тому, що вони нічого не зробили, вони нічого не принесли. Це не стало спільним. Цінність свята втрачена. Свято робить не одна людина, ми робимо його всі разом. І це повинно прийти в церкву. Всі ми повинні визначити своє покликання і свої дари і збагатити цим церкву, збагатити людей. Уявіть, як чудово було б, якби ми, коли сходимося, всі щось приносили. Ми несемо все в Божий дім, все найкраще, що ми маємо. Церква збагачується нами. Ми збагачуємо один одного і відповідно збагачуємося один від одного.

Я повинен мати єдність і з Господом. В Писанні сказано, що ми «члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його!.. Ця таємниця велика, а я говорю про Христа та про Церкву!» Тут апостол Павло говорить про якусь дуже глибоку єдність з Христом. І він бере для цього як образ те, як Бог створив Єву для Адама. І цей образ він переносить на взаємостосунки Христа і християнина, Христа і Церкви. А що ж по суті відбулося з Адамом? Коли Бог творив світ, вся Його фантазія і творча енергія була спрямована на те, чим ми милуємося й до сьогодні і чого вчені не можуть ще й досі дослідити. І коли Бог творив світ, після кожного свого творчого періоду Він повторював, що добре воно. Бог оцінював Свою роботу як досконалу, абсолютну, завершену. І Адам був створений прекрасним. Та раптом, що дуже дивно, Бог вперше сказав: «Не добре! Не добре бути чоловікові самому». Це дуже дивно, що Бог у створенні Адама виявив щось недосконале. І як Бог вирішив це питання, щоб стало добре? Бог навів на Адама сон, взяв одне з його ребер (це велика таємниця) і створив з нього жінку. Якби Бог створив Єву окремо, то вони з Адамом не могли б стати одним тілом. Але Бог розділив Адама, частину Адама взяв з нього, незважаючи на те, що його скелет був досконалим — повна гармонія м'язів та кісток. Та Бог робить дисгармонію в його тілі, забирає з його тіла якусь частину. І потім ця частина повертається до нього в особі Єви. Адам, побачивши її, вигукує: «Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка». Тобто я маю на неї право, вона частина мене. Я маю законне й моральне право називати її дружиною. І ще ця таємниця полягає в тому, що двоє стануть одним тілом. Дві різних особистості. Якщо прослідкувати психологічні відмінності між чоловіком та жінкою, то можна зробити висновок, що це два протилежних полюси. Як же вони можуть стати одним? Це і є таємниця, це й дивовижно. Людина може сперечатися з Богом, кажучи: «Ні, краще бути одному». Але Бог у цих Своїх словах не допускає заперечень: «Не добре бути чоловікові самотнім!»

І що ж відбувається, коли двоє стають одним тілом? Створюється баланс. Ті якості, яких немає в мені (я не можу бути суперособистістю, яка поєднує в собі всі досконалі якості), приходять до мене від моєї половини. Якщо ж я егоїст і боюся, що з приходом іншої людини в моє життя обмежиться моя свобода, то це не означає, що я правий. Божа любов та Його задум, згідно з яким Він і розділив Адама і Єву, полягає в тому, що справжню повноту Бог бачить у єдності. Повнота — в єдності. І апостол Павло бере цю модель, за якою Бог діяв щодо Адама і Єви, переносить на Христа і Церкву і каже, що ми «члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його!» Тобто ми вийшли від Нього і все, що в нас є — від Нього, Ним і для Нього. І тому я розумію, що я є ділом Божої істоти, її частиною. Ви можете собі уявити, яке це багатство, яка це велич — бути частиною Божої істоти, ввійти в Божу сім'ю і стати законним спадкоємцем? Хто такий спадкоємець? Це законна дитина. Біблія називає нас спадкоємцями. Щодо Христа в Біблії сім разів вживається словосполучення «однороджений Син Божий», тобто єдиний Син у Бога. І двічі вживається слово «перворідний». Коли Бог послав єдинородного Сина у світ, то цей Син став вождем, провідником спасіння, Який «до слави привів багато синів». Ми були блудними синами. Ми не мали статусу сина Божого, ми згрішили проти неба і перед Богом. А Ісус, єдинородний Син Божий, прийшов на землю, і оскільки ми мали плоть і кров, Він також прийняв тіло й кров і став провідником нашого спасіння. Тому в Бога сьогодні немає більше єдинородного Сина, в Нього є перворідний Син. В Посланні до римлян написано, що коли Бог нас передбачив, призначив, покликав, виправдав і прославив, ми повинні бути подібними до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. Перворідний поміж нами, тому що ми також стали дітьми Божими. Та все ж наша досконалість, наша повнота не може прийти незалежно від Христа. В Посланні до галатів написано: «Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли». І далі написано: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: «Авва, Отче!» Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа». Тобто, через Ісуса Христа я є Божим спадкоємцем. Як і з Адама Бог взяв ребро, так і Церква народилася від костей і тіла Сина Божого. І ми повернулися до Нього. Тому наша досконалість, наша повнота тільки в Ньому одному. Я, як людина, можу максимально розвинути і реалізувати себе, виявити свої здібності і розкрити їх тільки тоді, коли пробуваю у Христі.

Але будь-яка досконалість і єдність починається з жертви. Я повинен щось вкласти. Без цього вкладу я не можу ввійти в єдність — все має стати спільним. Я повинен відкинути від себе поняття особистого, я повинен оцінити свого ближнього настільки високо, щоб все своє віддати йому і збагатити його. Тільки тоді я зможу стати частиною цього організму і збагачуватися від нього. Я не можу постійно просити, вимагати, «викачувати» з Церкви. Христос сказав: «Якщо хтось зі Мною не збирає, той розкидає!» Це споживач. Що ж ми вимагаємо від Церкви, що ми вимагаємо від Бога, якщо ми туди не приносимо? Що ми можемо взяти з нашого рахунку в банку, якщо ми туди нічого не вклали? Якщо я вкладаю щось у щось, то в мене й болить серце за це, я хвилююся за це, я молюся, тому що це стало частиною мене. Отож, сила й глибина єдності полягає в тому, що ніщо не може бути особистим, все повинне стати спільним. Адам мусив віддати ребро — це була жертва.

Ви хочете мати міцну сім'ю? Повинна бути жертва — «покине чоловік батька й матір...» В мене не може бути своїх «таточка» і «мамочки», тому що не вийде єдності в новій сім'ї, якщо я не заплачу цю ціну за міцність та єдність своєї сім'ї. І якщо Адам ребро віддав для Єви, то Ісус все життя віддав нам, настільки Він хотів мати спорідненість з нами — з Церквою. Все починається з жертви.

Подивіться на Авраама. «Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого, що йому було сказано: В Ісакові буде насіння тобі». Аврааму було сказано: «Ти будеш батьком безлічі народів. Тільки Ісака віддай Мені». Як увійти в таку обітницю, як стати батьком багатьох народів, якщо віддати єдиного сина? В цьому й вся таємниця — я не можу отримати всіх обітниць, якщо не пройду через жертву. І найдорожче, що Авраам мав і що отримав, будучи вже на схилку років, він повинен був віддати. Уявіть, якби Авраам сказав: «Так, Боже, я хочу, щоб Ти благословив мене і зробив мене батьком багатьох народів, як Ти й Сам обіцяв. Так, дай мені це. Але Ісак мій, Ти його не зачіпай». Але Авраам розумів, що й Ісак належить Богові, тому що навіть саме його народження було дивом. А ми часто хочемо користуватися Божим, але Богові не даємо скористатися нашим. Це вже не єдність.

Єдність приходить через заповіт. Всі близькі стосунки рано чи пізно впираються в заповіт, чи то шлюбний, чи то в заповіт з Богом через водне хрещення. Заповіт робить все спільним. В заповіті немає таємниць, немає особистих інтересів чи амбіцій. Той, хто не любить дружину, не любить себе самого. Ніхто не мав ненависті до свого тіла, але гріє його і годує, як і Господь Церкву. Це нероздільні поняття у заповіті. Тому заповіт — це велика сила, великий привілей, коли стає все спільним. Саме тому Біблія так твердо говорить, що чоловік навіть не має права над своїм тілом, але дружина. І навпаки.

Павло, як будівничий Церкви Божої, бачив, як повинен функціонувати її організм — в діяльності кожного члена відповідно до його здібностей (див. Еф.4). Він розділяє голову й тіло, все тіло керується мозком. Христос названий Головою Церкви, Головою Тіла. Тут написано, що одне тіло і один дух. Але ми знаємо, що плоть противиться духу. Сам по собі Божий Дух злагоджений, цілеспрямований, в Ньому немає різних поглядів, суперечок та незгод. Але й в тілі немає цього. Тіло також настроєне на своє — на гріх. І тіло й дух борються. Якоюсь мірою (я не кажу, що повністю) це є й між Головою Церкви та Тілом. Я не кажу, що Тіло, Церква, настроєна винятково на те, щоб грішити, але є різниця між Головою і Тілом, тому що в Христі — вся повнота, але Тіло ще неорганізоване. Ми бачимо з історії та з власного досвіду, що в Тілі безліч різноманітних деномінацій, течій, братств, суперечок, поглядів, понять, доктрин. І це Тіло треба організувати, його треба підкорити Голові. Це мета Бога, це завдання Боже. Тому й написано, що «один дух». Так, і один Господь, і одне хрещення, і одна віра. Це все написано стосовно Господа. Але щодо Церкви, то написано, щоб ми старалися мати і зберігати єдність духа. А насправді? В нас не так! Нам треба старатися йти до єдності Духа. Ми різні, тому Церкву треба організувати. І щоб її організувати, Бог поставив взаємозміцнюючі зв'язки, зв'язки, які скріпляють Голову й Тіло. Це нервова система тіла. Він поставив одних апостолами, пророками, одних євангелістами, пасторами і учителями. Для чого? «Для вдосконалення святих». Трохи дивно звучить: святі, а їх ще треба вдосконалювати? Але це правда. Юридично, коли я каюся і приймаю Ісуса Христа, то стаю святим, але я ще не досконалий. І для цього поставлені ці зв'язки між Головою й Тілом, які хочуть нас, освячених Господом, довести до досконалості. Тобто поставити нас на справу служіння, щоб збудовувалося Тіло Христове. І все це буде звершуватися над Тілом Христовим, «аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти». І далі написано: «Щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова, Христос. А з Нього все тіло, складене й зв'язане всяким допоміжним суглобом, у міру чинності кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов'ю». Зростання починається тоді, коли ми всі входимо в справу служіння. І все це ми повинні повертати Голові, Христу, бо з Нього все Тіло, зв'язане суглобом. Це дуже важливо.

Я говорив з одним хворим чоловіком, і він сказав мені: «Ти знаєш, в мене з головою ніби все нормально. Нормально функціонує мій мозок, не пошкоджене моє тіло, такі ж руки, такі ж ноги, але пошкоджені нерви, вони не діють. Я даю команду моєму мозкові, я наказую руці піднятися, щоб витерти піт з обличчя, але вона не підкоряється. Я той самий, що був учора, я звик, що є нервова система в моєму тілі». Але коли нерви паралізовані, то тіло перестає функціонувати.

Це така чудова картина буде, коли все тіло злагоджено функціонуватиме, коли ми будемо покірні Голові, коли ці взаємозміцнюючі зв'язки матимуть великий авторитет і владу в нашому церковному житті, коли ми все нестимемо в дім Божий, коли церква стане для нас місцем, куди ми вклали все, тоді матимемо багатство і ростимемо духовно. Чому немає зростання? Тільки ввійшовши в Тіло, ми можемо функціонувати, і тоді почнеться зростання. Чому? Тому що немає більше нічого особистого, все спільне з Богом, і все спільне з ближнім.

Що ж означає спільне з ближнім? Це означає — нема таємниць один перед одним. Чому нехтують сповіддю? Тому що ми не довіряємо один одному. А чому ми не довіряємо один одному? Уявіть, що в моєму домі в мене є таємниці від дружини, а в неї — від мене. В нас офіційні стосунки, просто: «Привіт, як справи?» — «Все нормально». Але немає глибокої єдності. Ви розумієте, як це страшно, коли ці стосунки будуються на формальному рівні, коли ми боїмося признаватися один перед одним у своїх проступках? Яка в цьому захована таємниця? Та, що в мене немає нічого особистого не тільки з матеріального боку, а й з духовного. Я абсолютно відкритий перед моїми братами, я відкриваю себе совісті всіх людей. Все це повинне бути на такому ж рівні і в Церкві. Але виходить щось дуже дивне: «Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо, і бридкі наші члени отримують пристойність найбільшу». Ми можемо недооцінювати багатьох органів нашого тіла, доки їх не втратимо. З чим для нас асоціюється Самсон? Найперше з м'язами, горою м'язів. Але, думаю, що очі — ці маленькі органи в його тілі, чи волосся, були не менш важливими. Без волосся від цієї гори м'язів не було ніякої користі.

Нам тільки здається, що деякі члени тіла менш потрібні, вони набагато потрібніші. І ті, які видаються нам найменш благородними, про тих ми найбільше турбуємося, «бридкі наші члени» найбільше покриваються. Ми витрачаємо гроші на одяг, щоб покрити їх. Обличчя ми не покриваємо, бо воно не має в тому потреби. Значить, чомусь Бог так влаштував Тіло, «і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного». Зрозуміло, в Церкві є багато недосконалих, навіть противних людей. Але це дорогоцінні люди, бо без них ми ніколи не навчимося терпіти. Я вам серйозно говорю, я не жартую. Здається, як би було легко, якби не було цих людей. Вони завжди дратують нас. Хоча вони й менш благородні, а може, вони навіть і бридкі, може, їх треба навіть прикрити, може, навіть соромно привести сторонню людину, бо соромно за те, що такі люди присутні в церкві і їх треба прикривати. Але прикривати ми зможемо тільки тоді, коли будемо частиною Церкви. А якщо я не частина Церкви, то я буду їх висміювати, буду розносити те, що почув про них, я буду навіть після членських зібрань розповідати те, що вирішувалося на особистому рівні. Чому нині так є? Тому що ми не є частиною Церкви. Ми ж не розповідаємо, що відбувається в сім'ї, ми ж не відкриваємо свою голизну. Ми розуміємо, що це стосується мене, і мені соромно. Про Христа ж написано, що Він не соромиться називати нас своїми братами. Якщо хто з близьких чи рідних нам людей зробить щось безсоромне, то нам навіть іноді соромно зізнатися, що це наш брат. А Христу не соромно, незважаючи на те, що я людина грішна і недосконала. Чому? Тому що Ісус помер за мене, Він вклав Себе в мене. Тому Він не може відректися від мене. Так, я недосконалий, часто навіть бридкий, так, я впертий, але Він не соромиться мене.

Мені буває соромно визнати себе членом якоїсь церкви, чи назвати когось братом. Але ми повинні «вкривати» таких людей. Цього хоче Бог: більше турбуватися про менш досконале. Тоді в свідомість прийде повага і любов до твоєї церкви, прийде благодать. Тоді будеш прикривати чиюсь голизну, будеш молитися за таких людей, захищати, сон втратиш, бо це — твоє життя, ці проблеми тобі не байдужі. Бо коли страждає один член, страждають й інші.

Говорячи про користь для ближнього, я хочу сказати, що Писання закликає нас: «Тож дбайте ревно про ліпші дари, а я вам покажу путь іще кращу!» Дбайте про ліпші дари для збудування Церкви. Служіть людям, приносьте користь ближнім і Церкві. Якщо я все робитиму для того, щоб Церкву збудовувати і піднімати, то я зможу розвиватися, відчую, що я потрібний. Потреби завжди є. Разом з тим, в нас Богом закладене бажання реалізувати себе, бажання служити. Тому служімо! Якщо ми турбуватимемося про ближніх, якщо ми всім жертвуватимемо для блага ближніх, то ми будемо самі рости, ми будемо самі розвиватися, будемо збагачуватися. І Церква Божа буде прославлена і коронована вічною славою від Ісуса Христа в день Його славного приходу.

«Благовісник», 4,2003-1,2004