Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЖИВУ ПОВНОЦІННИМ ЖИТТЯМ

Василь МАРЧУК, с. Рудники, Волинь

Народився я в багатодітній християнській сім’ї десятою дитиною. Бога пізнав дуже рано. Скільки себе пам’ятаю — відвідую богослужіння. Хочу розповісти про те, як я, коли ще був 17-річним юнаком, пережив особливу милість Господню.

Одразу після закінчення середньої школи я пішов працювати трактористом. Ніколи не скаржився на здоров’я. Почував себе на роботі бадьоро.

Був звичайний осінній день 19 жовтня 1989 року. Але цього разу, прийшовши додому, я відчув, що зі мною не все гаразд. Почав боліти знизу справа живіт, почалися приступи. Батьки покликали сільську фельдшерку, яка сказала, що це апендицит, і порадила негайно везти мене в районну лікарню. Черговий медперсонал лікарні прийняв мене як «хворого виразкою шлунку», запевнивши всіх, що «нічого страшного нема». Вони двічі возили мене в рентген-кабінет, проте зробити знімка не могли, тому що кожного разу, коли мене зачіпали, я втрачав свідомість. Мені вколювали обезболюючі — і приводили до тями. В таких «профілактичних» умовах я пролежав до ранку. Вранці завідуючий відділенням лікар, побачивши мене в палаті, сказав: «Що ви зробили з хлопця? Він вже чорний!» Була 9 година ранку. Лікар дав наказ негайно відвезти мене в рентген-кабінет. Розглянувши знімок, мене без жодних вагань завезли на операційний стіл. Коли мене почали оперувати, то з’ясувалося, що апендицит лопнув набагато раніше. Почався перитоніт — запалення очеревини. А оскільки все почали робити «поспіхом і дуже швидко», то з’ясувалося, що до операції лікарі не готові. Не знаю, що сталося, і чому вони вирішили відправити мене, розрізаного і накритого простирадлом, до палати. Була десята. Поклавши мене на ліжко, попросили маму вимочувати рідину, яка розлилася по кишечнику. Я лежав непритомний. Наді мною сиділа мама, вона час від часу змочувала мої губи, тому що мене «палила» висока температура. А лікарі тим часом готувалися до операції, на яку вони викликали досвідченіших осіб з Луцька. Коли приїхали з обласного центру, то мене, що вже п’ять годин лежав розрізаним, знову відвезли на операційний стіл. Була 15 година. Операція тривала дві години. Двічі зупинялося серце, падав тиск. Лікарі вирішили видалити близько трьох метрів тонкої кишки. Щоб застрахуватися від наслідків тяжкої операції, лікарі винесли і показали мамі вже почорнілі видалені тканини. Коли старший брат запитав: «Що ж буде з Василем? Він буде жити, чи ні?», то лікар відповів: «Подумай добре сам, чи може жити людина без...» — і показав на те, що було в його руках. Матері сказали, що я зможу прожити після того, що зі мною сталося, не більше трьох днів, від сили — п’ять. Навіть шов зробили абияк, недбало, на що навіть колеги з Луцька звернули увагу.

Потім мене відвезли до реанімаційного відділення чекати смерті. Я три дні нічого не міг їсти, навіть пити. Час від часу мені змочували губи. Перша ж спроба ковтнути води з вологої вати викликала в мене важкий приступ — організм не приймав води.

Всі ці довгих три дні наша сім’я безперестанку молилася. Тим часом церква готувалася до Свята подяки Господу за врожай, який мав відбутися в неділю, 23 жовтня. Ще чекали «четвертого дня». Цей день мав бути днем мого переходу, як це визначили лікарі. Двічі на день мене провідували рідні і друзі, а одного дня, вранці, їх було особливо багато — приїхали автобусом, щоб здати потрібну для мене кров. Батько сказав: «Сьогодні в нас Свято Жнив. Що ти хочеш сказати церкві?» — «Нехай за мене помоляться! Я вже жити не буду!» — заплакав я. І більше цього ранку ми не знаходили слів один для одного. Лікарі казали рідним, що моє життя згасає, що безнадійність мого стану підтверджують показники аналізів. Від мене це все приховувалося, але я чув, що про мене говорили в реанімації. Тільки не розумів: чому всі чекають чогось поганого зі мною, я ж не відчував ніякого болю.

Рідні повернулися додому і пішли в дім молитви, де зібралося багато народу. Під час зібрання батько подав записку-прохання, щоб за мене ще раз помолилися. Посеред богослужіння, о 12 годині, Володимир Голенко (перший місіонер «Голосу надії» — ред.) закликав церкву звершити молитву, і Господь через брата Григорія Філімончука проговорив: «Хоча люди говорять, що Василь не буде жити, але він жити буде!» Хтось зрадів, а хтось засумнівався. Батько відразу ж після зібрання зателефонував до лікарні, щоб запитати про моє здоров’я. Йому відповіли: «Василь почуває себе нормально, зараз він сміється». Наступного дня я вже без відчуття болю пив воду, навіть почав їсти. А на п’ятий день вже сидів у ліжку, хоча й підперезаний простирадлом, щоб не розійшлися великі шви. Я вже був готовий піти своїми ногами, але мені не дозволяли. А потім дозволили вийти в коридор, яким мене везли на операцію. І тут я згадав про односельця, який був разом зі мною в хірургії, і з реанімаційної пішов провідати його. Він як побачив мене, то вигукнув: «Хіба це ти? Ти живий?!» І він мені розповів про все, що зі мною сталося, чому і з чиєї вини. Ми не договорили, тому що мене вже розшукували медсестри по всьому хірургічному відділенні.

Ще довго багато людей приходило до мене, щоб переконатися, що справді Господь виявив наді мною Свою милість. Господь наш Весильний!

Відтоді минуло вже 13 років. Я ходжу своїми ногами, живу, дякуючи своєму Богові за зцілення. Здавалося, що треба буде жити за особливим режимом харчування. Мені ж сказали: «Якщо Бог дав життя, Він буде й допомагати».

Коли мене запитують, що я їм, то відповідаю: «Все потрошки!» Звичайно, я став інвалідом — видалених органів мені не повернути. Перебуваю під лікарським наглядом. В 1995 році лікарі направили мене на ще одну операцію аж до Києва. Я не погоджувався, тому що одного разу мене вже лікували «хірурги». Але вони переконали батьків, а батьки мене, що треба їхати і то негайно. Я погодився. Але перед тим відвідали село Звози, щоб помолитися. Господь сказав: «Направляють, то їдьте. Але там вас не приймуть, тому що Я виходжу назустріч». Я цим словам довірився, і за мене вдома молилася родина, церква. В Києві сталося так, як і сказав Бог. Лікарі, наче змовившись між собою, говорили: «Все гаразд, нічого не знаходимо, що там написано». Я приїхав додому, а потім до лікарні. На диво всім, обстеження підтвердило, що операції не потрібно.

Мені розповідали, що два роки тому робили подібну операцію в тій самій лікарні, що й мені. Людина померла. Лікар тоді згадував про «штунду, який живе на одних таблетках». «Хіба живе, — говорив хірург. — Він всього-на-всього мучиться на світі. То не життя». Лікаря, вже покійного, тоді запевнили, що «Вася живе справді повноцінним життям».

Ось так Господь ще раз підтвердив, що Він мене не залишив. А щоб краще довіряв Господу, щоб пам’ятав про Його милість, то час від часу пережите нагадує про себе. Я дякую Господу за те, що маю життя, спасіння, що можу свідчити про Бога та Його велику милість наді мною!

© «Благовісник», 4,2004