Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ДОРОГА ДО ЩАСТЯ: БІГ ЗА МІРАЖАМИ

Рустам ФАТУЛАЄВ, м. Київ

Щастя — його так прагнуть люди. Про нього говорять філософи, пишуть поети. Про нього сперечаються політики. Та оскільки точної відповіді на питання, як знайти щастя, ніхто з них не дає, кожна людина сама шукає шляхи до щастя. І, на жаль, дуже часто ці шляхи бувають хибними і приводять до розчарування. Відомий китайський філософ Конфуцій про цей пошук щастя сказав: «Як важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає».

Я також був одним з тих, хто з самого дитинства думав про щастя, прагнув знайти і втримати його. Я малював плани на майбутнє і думав, що все в моєму житті складеться чудово. Але не завжди буває так, як ми плануємо. Я виростав і виховувався на Кавказі. Коли мені було 12-13 років, я познайомився з хлопцями, які були старші і сильніші від мене. Вони хотіли поставити мене на коліна. В тому середовищі, в якому я виховувався, вважалося, що якщо тебе поставлять на коліна, ти перестаєш бути людиною. Кожен може плюнути тобі в обличчя, ніхто не подасть тобі руки. Я не хотів, щоб так було в моєму житті. Тому на коліна я так і не став. Після того, як мене дуже сильно побили, я повернувся додому, заглянув у кімнату, де лежав мій хворий батько. В нього був рак, він вже не вставав з ліжка, з дня на день ми чекали його смерті. Я тоді нічого не розповів йому про бійку, тому що розумів, що він ніяк не зможе мене захистити. Тоді ж я пообіцяв сам собі, що ніколи й ні перед ким не стану на коліна. І все своє життя я жив за цим правилом. Але тепер, коли я пізнав Ісуса — свого Господа, я хочу схиляти коліна, коли звертаюся до Нього. Він добився цього від мене не силою, а Своєю любов’ю.

Та тоді я не знав цього, тоді я думав, що для того, щоб бути щасливим, треба бути сильним — захищати себе і втримати те щастя, яке знайшов. Я почав займатися карате. І через декілька років зі слабого підлітка перетворився в юнака, який відстоював свій авторитет з допомогою сили. Я стояв на обліку в міліції, і мені здавалося, що я вибрав правильний шлях — я буду захищати своє щастя!

Коли подорослішав, приїхав в Київ (тоді я був членом збірної України з карате) і зрозумів, що однієї сили для щастя не достатньо. Для щастя потрібні ще й гроші, і їх потрібно багато. Але просто так багато їх не заробиш. Я знайшов однодумців, і ми вирішили шукати багатих людей, які здобувають гроші незаконним шляхом, і з допомогою сили і зброї відбирати в них ці гроші. Мені здавалося, що це справедливо, бо я не ображаю бідних. І коли я так «заробив» свою першу тисячу доларів, я думав: «Оце щастя!» Але воно тривало всього декілька днів. Я подумав тоді: «Тисячі доларів мало. Якби в мене було 10 тис. доларів, тоді я дійсно був би щасливий». Через деякий час я вже мав таку суму, але щасливий був ще менше. Я подумав, що й цього мало. Трохи згодом я мав більше, ніж 100 тис. доларів, і тоді побачив, що щастя гроші не приносять. Звичайно, краще бути багатим, але гроші щастя не приносять. Тоді я подумав, що щастя в розвагах: я шукав його в жінках, шукав його в дорогих винах, в розкішних нічних клубах — я міг дозволити собі це, міг витратити декілька тисяч доларів за одну ніч. Але... Але вранці наступного дня я був спустошеним, нічого не набув, а навпаки, втратив.

Я був мусульманином, вірив у те, що немає бога, крім Аллаха, ходив в мечеть, намагався молитися Богові, шукати Його, намагався щось зробити для того, щоб заслужити Його прихильність. Але нічого не відбувалося в моєму житті: як був я порожнім, так і залишався. Тоді я зрозумів — релігія щастя не приносить.

В 25 років я був одним з керівників злочинної групи, яка спеціалізувалася на багатьох економічних злочинах, контрабанді. Я мав зв’язок з багатьма угрупуваннями СНД, представляв інтереси однієї кавказької «сім’ї» і мав, звичайно, не найбільшу, але досить велику владу. Багато бізнесменів хотіли познайомитися зі мною, я мав зв’язки і знайомства з багатьма політиками, але щастя це мені не принесло. Чим більше я набував, тим, здавалося, більше втрачав. Де ж воно, це щастя?

Я спробував знайти щастя в любові. Була людина, яку, як мені здавалося, я любив. Але сталося так, що ця людина розірвала стосунки зі мною і зв’язала свою долю з іншою людиною, яка також була мені небайдужа — це був мій найкращий друг, якому я врятував життя. І в цьому я також не знайшов щастя.

В пошуку щастя я робив багато зла. Я думав, що можу йти по головах інших людей, щоб досягнути мети, яку я поставив перед собою. З одного боку, до 25 років я добився всього того, про що можна було мріяти. Та з іншого — в моєму житті було повне розчарування і повна безвихідь. Шукаючи щастя, я поступово дійшов до наркотику. І коли я вперше спробував його, то подумав, що це й є справжнє щастя, це й є саме те, чого шукають люди в цьому житті. Але це також було обманом. Я думав, що я ніколи не стану наркоманом, що я розумніший від інших і буду вживати наркотик тільки в міру, тільки для того, щоб відчувати щастя. Та через деякий час я став його рабом, дуже скоро я, прокидаючись вранці, думав тільки про те, як знайти наркотик, і, лягаючи спати, ввечері я думав також про нього. Я багато разів намагався кинути вживати наркотик, але в мене нічого не виходило. Я звернувся до одного досить відомого нарколога в Україні, він був моїм знайомим. Я не міг зізнатися йому, що це я вживаю наркотики, тому сказав, що мій брат наркоман, чи можна йому чимось допомогти? Він запитав: «Що вживає твій брат?» — «Кокаїн та героїн». Він запитав, яку дозу він вживає і як часто. Я назвав дозу і сказав, що вживає внутрішньовенно. Лікар відповів: «Твоєму братові допомогти неможливо». Для мене ці слова звучали як вирок: якщо відомий нарколог України каже, що допомогти мені вже неможливо, — то хто може мені допомогти?

Але й це ще не все: настав час жнив для мене — я почав пожинати те, що сіяв. Взимку 1997 року я був затриманий службою безпеки України. Під час мого арешту співробітники цієї служби проявили надмірну жорстокість, вони змушували мене дати показання проти деяких авторитетів злочинного світу, від чого я відмовився. За відсутністю доказів мене відпустили. Але після цієї зустрічі я опинився на лікарняному ліжку — в мене була серйозна травма хребта, 80-процентна гематома нирок і багато іншого. Мені поставили трубку в вену — так вводили і виводили рідину з організму. Але в лікарні я пробув недовго, мене відправили додому, я зрозумів — наступає кінець. Ніхто й ніщо не могло мені допомогти — ні мої гроші, ні мої зв’язки, з дня на день мені ставало дедалі гірше. Наркотики, які я колов великими дозами, вже не допомагали мені, я не міг спати, майже нічого не їв. Час ніби зупинився. Найважчими для мене були ночі — боліло не тільки тіло, але й щось всередині. Неспокій, страх, відчай та безнадія — ці почуття постійно супроводжували мене. Я завжди вважав себе віруючим і знав, що Бог є. Звертаючись подумки до Бога, я казав: «Навіщо Ти дав мені ще один день життя, щоб я мучився? Я ненавиджу своє життя!» Я був недалеко від того, щоб закінчити життя самогубством. Майже всі мої друзі і знайомі почали відвертатися від мене, навіть ті, кому я рятував життя, зраджували.

І ось коли я перебував у такому стані, був не потрібний нікому, навіть самому собі, коли майже всі мої друзі відмовилися від мене, а мої рідні могли тільки зітхати і з дня на день чекати, коли я помру, — в моє життя, точніше сказати, нікчемне існування, прийшов Христос. Він пришов до мене не як Цар над царями і Пан над панами. Він прийшов, щоб взяти мої немочі й хвороби, взяти мою смерть, а взамін дати мені Своє життя.

Вам, напевно, не раз доводилося чути слова: «Я зустрівся з Ісусом, я почув слово від Господа». Але як це відбувається? Невже люди зустрічаються з Ним лицем до лиця? Я розповів вам, як це було зі мною.

Моя мама, бачачи мій стан, зрозуміла, що ніхто мені не зможе допомогти, тому вирішила скористатися останнім шансом, який вона мала, — звернутися до Бога і попросити в Нього милості. Мама пішла в євангельську церкву, що на вулиці Кар’єрній, в місті Києві, покаялася у своїх гріхах, примирилася з Господом і почала молитися Йому. Одного разу вона привела до мене додому віруючих людей. Перед цим я прийняв дозу наркотиків і думав трохи розслабитися — і раптом прийшли люди. Вони здалися мені якимись дивними, вони не пили чаю, не їли того, що їм запропонували, але з усіх сил намагалися довести мені, що для мене ще є прощення, для мене ще є надія, не все закінчене в моєму житті, що є Той, Хто може мені допомогти. Вони з усіх сил намагалися донести це мені, а я лежу й думаю: «Кому вони все це говорять: злочинцю, наркоману? Невже для мене може бути прощення і рай?» Я не зрозумів тоді, що разом з цими людьми до мене прийшов Христос. Він говорив до мого серця, закликав мене навернутися до Нього. Але моя гордість не дозволяла мені почути Його. Я не міг прийняти того, що давалося просто так, безкоштовно, без всяких зусиль. Брати говорили, але я не хотів їх слухати, не хотів схилитися перед Христом і прийняти Його любов.

Я сказав, що я віруючий і не вірю ні в якого бога, крім Аллаха і Мухамеда, його пророка. Тоді брати запропонували мені помолитися до Аллаха і цією пропозицією, так би мовити, «приперли мене до стіни». Я не хотів молитися, але оскільки сказав, що віруючий, то мусив дотримати своє слово. Я звернувся до Бога, Який створив небо й землю (я навіть не звертався тоді до Ісуса), і попросив у Нього, щоб Він допоміг мені вибратися з цієї прірви. Вони також помолилися за мене, побажали мені якнайшвидшого видужання і збиралися йти. Я покликав маму і сказав: «Мамо, заплати їм, вони трудилися, молилися, щось розповідали». Мама сказала мені фразу, яка дуже здивувала мене: «Ці люди грошей не беруть». Думаю: «Як це може бути? Всі гроші беруть». Коли ці люди побажали мені швидкого одужання, я навіть посміхнувся. Ні лікарі, ні гроші, ні знайомства не могли мені допомогти, а ці люди просто помолилися якомусь Богові і сказали: «Як будеш здоровим, приходь на служіння». Я не міг цього зрозуміти. Але коли вони пішли, в моєму серці загорівся маленький вогник надії і з кожним днем він розгорявся дедалі сильніше. З дня на день мій стан почав покращуватися: спала температура, я почав вставати з ліжка, через деякий час почав виходити на вулицю, але ніяк не міг повірити, що це Бог допоміг мені. Я звик надіятися на себе і залежати тільки від самого себе.

Минав час. З кожним днем я відчував в собі дедалі більше сили. Мама запросила мене побувати разом з нею на служінні, це було на Пасху. Я вирішив піти подивитися на цих дивних людей, в яких я побачив те, чого я не бачив у цьому світі. В цих людях я побачив щирість.

Коли я вперше прийшов у молитовний будинок, то подумав, що довкола мене люди, в яких не все в порядку з головою. Але Біблія нам говорить і про це: «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може» (1 Кор. 2:14). Це було й зі мною. Але ті уривки з Біблії, які читали проповідники, проникали глибоко в моє кам’яне серце. Я почав розуміти, що все, що каже Біблія, — це правда, яку я шукав все своє життя. Я шукав її серед інтелігенції, політиків, злочинців. Шукав у цьому світі, але не знаходив. Сам я намагався жити за певним кодексом честі, за певними поняттями, але дуже швидко побачив, що правди немає в мені самому. І я зрозумів, що в цьому світі не можна жити за правдою, людина просто не має для цього сили. Але коли я поглянув на Христа через Євангелію, то зрозумів, що Він є Правда.

Після служіння я почав багато над чим замислюватися. Християни здавалися мені дивними, але те світло й тепло, яке виходило з них, торкалися мене, та я все ж не вірив, що вони живуть так, як проповідують, вважаючи, що це неможливо. Та чим більше я спілкувався з християнами, вони більше подобалися мені. Я побачив, що ця невелика група людей вирішила не жити за жорстокими законами світу, але вибрала собі закони любові та милості, залишені для всіх людей Богом на сторінках Біблії. Я відчув, що вони люблять мене, і в цьому побачив любов Христа. Колись я уявляв Бога далеким і чужим, Який суворо карає тих, хто насмілювався не послухатися Його. Але через спілкування з віруючими, через відвідування зібрань і читання Євангелії Бог став для мене близьким, співчутливим, люблячим. Я захоплювався подвигом Ісуса Христа, який Він звершив для всіх людей, Слово Боже стало живим для мене, але покаятися я не міг. Я думав, що якщо прийму Ісуса, то буду зрадником своєї віри, бо ж я мусульманин, це віра моїх батьків.

Але одного разу я прийшов в церкву раніше, там ще нікого не було. Я сів на останню лавку і просто почав роздумувати про становище, в якому перебуваю, і відчув ще більшу боротьбу в своєму розумі. Навіщо ти сюди ходиш? Ти ніколи не можеш стати таким, як вони, це не твій світ. Якщо хочеш молитися, ходи в мечеть, тобі тут нічого робити. Я вирішив, що я тут востаннє, хотів навіть піти, не дочекавшись початку служіння. Але десь глибоко в моєму серці звучав тихий голос, який говорив: «Залишися». Тоді я подумки звернувся до Бога: «Якщо Ти є тут, якщо Ти любиш і чуєш мене, то як чудово було б, щоб Ти простив мені, і я знову став як дитя». Це була щира молитва, навіть не проказана вголос, але Бог почув її.

Коли почалося служіння, я забув про те, що просив у Бога. Того дня на служінні був Род Парслі — служитель з-за кордону. Коли він почав проповідувати, я сміявся і засуджував його в своєму серці. Я вирішив, що й тут також щастя не знайду. Але Біблія каже про Бога, що Він не хоче загубити душу і помишляє в Своєму серці, як би не відкинути від себе й відкиненого. І Бог проявив милість до мене. Через деякий час проповідник змінив тему своєї проповіді, начебто хтось сказав йому на вухо: «Перестань проповідувати про це, а почни говорити ось це!» Це мене здивувало й зацікавило, тому що він почав проповідувати про мусульман, які повірили в Ісуса, про тих людей, які сумнівалися, коли йшли за Богом, які думали, що вони будуть зрадниками своєї віри, він говорив про тих людей, які в серці своєму щиро шукали Бога, і Бог приходив і допомагав їм приймати важливі рішення. Я уважно ловив кожне слово проповідника і через деякий час почув слово від Бога, яке зверталося до мого серця. Ця людина проповідувала так, наче була свідком мого переживання, хоча я був впевнений, що цього ніхто не може знати. І з моїх очей потекли сльози, я ридав, як дитя, і не бачив нікого, але тільки чув слова, які були подібні до молота, який розбиває скелю, до вогню, який топить лід, до сонячного променя, який освітлює те, що в пітьмі. Я відчув, як через моє тіло пройшла сила, якої я ніколи не відчував. Я зрозумів, що перебуваю в присутності життя, в присутності Бога, що зі мною говорить Господь. Переді мною знову пройшло все моє життя, я зрозумів, що я грішник, що грішніших від мене не буває. Я не знаю, скільки часу тривав такий мій стан, але та сила, яку я відчув в ті миті, підняла мене і направила до центру залу на покаяння. Я вже не противився цьому.

Парслі вже закінчив проповідь, до покаяння ніхто не закликав, а пресвітер звершував молитву над дітьми. Але коли він побачив мене, що я йду до вівтаря, запитав: «А тобі чого, дитино?» Сльози заливали моє обличчя. Я зумів тільки вимовити: «Хочу покаятися». Господь дав мені покаяння в мить благословення дітей. Церква молилася за мене, багато хто плакав. Я не розумів, чому вони плачуть, більшість з них не знала мене. Але Господь відповів мені, що вони дивляться на мене очима неба, тому що написано: «Небо радіє, коли кається хоча б один грішник», радіє тому, що ще одна душа стала своєю для Бога.

Коли я вийшов зі служіння, то зрозумів, що вина знята з моєї душі, і в ту мить відчув, що я щасливий! «Блаженна (або щаслива) людина, що Господь їй гріха не залічить...» (Пс. 31:2), — сказав Давид, і я відчув, що саме це те істинне щастя, яке я шукав все своє життя.

© «Благовісник», 3,2004